т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

А багатій з червоного зробився жовтим і очі його були вже не сердиті, а немов злякані, немов знепокоєні.

Всі стояли, як заґіпнотизовані.

Я зрозумів, що треба кувати залізо, поки гаряче. Враз схопився, озирнувся, підхопив табуретку й підставив Антипові.

- Извольте присесть, Диоген Эмпедоклович. Может быть чернила подать вам?

- Да-а... Чернила би лучше…

Я з готовністю кинувся до столу, схопив з нього все й одною рукою подав ручку, а в другій став держати чорнило.

Він помалу умокнув ручку й наготовився писати.

- Так не желаешь сказать своей фамилии? - повернувся до багатія. Той ворухнувсь, але я не дав йому нічого сказати. Швидко повернувшись до Данила, що стояв біля мене зо зляканими, витріщеними очима, з ломакою, я зробив строге лице й хутко крикнув:

- Как фамилия этого чорного? Скоро!

- Клим Сидоренко! - машинально випалив Данило, широко дивлячись на мене.

- Климентий Сидоренко, Диоген Эмпедоклович,- угодливо нахиливсь я до Антипа.

- Ага! Отлично... Хорошо... Кли... мен... тий... Си... до... рен... ко... Хорошо. Как називается это селение?

- Как называется это селение? - строго звернувсь я до стражника.

- Мандриковка,- злегка вирівнявся стражник, напружено слідкуючи за Антиповою рукою.

- Мандриковка, Диоген Эмпедоклович!..

Староста ще більш стурбувався. Ззаду почалась шамотня. Видно було, як поспішно один за одним дядьки просковзували в двері і юрба ріділа.

- Так, хорошо…

Староста раптом пригладив волосся, прокашлявся і, несміло глянувши на книжку, промовив:

- Ну, хорошо, господа... Позвольте ж спроситьця вас, хто ж ви такії будете?

Антип не зразу одповів. Устав, вернув мені ручку і, не закриваючи книжки, повернувся до старости.

- Кто мы такие, голубчик, ми скажем исправнику. Понял? Исправнику это скажем. Это, кажется, здесь Михаил Андреич исправником?..- повернувся він до мене.- Ах, нет, Михаил Андреич в другом уезде... Да, мой милый, кто мы такие, ты это скоро узнаешь. Да... Ну-с, мы готовы. Давайте понятых, можно отправляться. Только я просил бы непременно с нами отправить этого господина... как его??..- він зазирнув до себе в книжку,- этого Сидоренка. И затем того, который утверждает, что мы разбрасывали прокламации. Как его? Мм... Семенюк, кажется! Да-да! Так вот и его тоже. Где он?

Я хутко повернувсь і почав шукать очима Семенюка.

- Где Семенюк?

Семенюк стояв десь аж у дальньому кутку. Всі зараз же розступились, даючи йому дорогу й поглядаючи то на нього, то на нас.

- Подойди-ка сюда, Семенюк! - хитнув головою Антип.

- Семенюк, ступай сюда! - крикнув я.

Семенюк несміло виступив, глянув на старосту, на стражника й пробурмотів:

- Чого ж мені їхать? У мене времня нема…

Антип усміхнувся:

- Ничего, голубчик, у нас тоже не было времени, а ты задержал нас. Вот разскажешь исправнику, как мы бросали прокламации, а тогда уж увидишь, будет ли у тебя время... Ну, староста, давай понятых, нужно отправляться, нам некогда. А вы, господа,- звернувся він до юрби,- будете свидетелями, когда нужно будет. Слышите?

- Так тошно...- почулося з різних боків.

У цей час багатій потихеньку попід стіною пробирався до дверей. Я помітив.

- А ты куда? Сидоренко! - закричав я,- куда уходишь?

Антип строго озирнувся:

- Сидоренко! Имей в виду, что еще хуже будет, если уйдешь.

Сидоренко хмуро зупинивсь.

- Я роботу вдома покинув...- сердито буркнув.- Мені нема чого до справника. Моя хата з краю.

- Ничего, ничего... Староста! Понятых!

Староста шепотівся з стражником, видно - радились. Зразу ж покинув і повернувся до нас.

- Що кажете?

- Понятых давай. Мы готовы.

Староста зам’явся.

- Та бачите, господа, діло, звісно, таке, що... Наше положеніє тоже, як із’яснить... то конешно, одно слово сказать... Сказано, примєрно, що проклямації. Ну, так такий приказ, що таких людей арештовувать, так прямая об’язаность... одно слово сказать... Семенюк! - раптом сердито повернувся він до Семенюка.- Признавайсь, сукин син: цих людей ти бачив? Признавайсь отут, січас мені!

Настала тиша.

Антип пробурмотів:

- Ану, что он скажет, нужно записать…

І наготовив книжку.

Семенюк, очевидно, зібрав усі сили, щоб одповісти, але глянув на книжку й розстерявся. Стурбовано забігав очима навкруги і знов, як соняшник до сонця, повернувся до книжки.

- Ну, говори ж, стєрво.

Семенюк безпомічно глянув на старосту.

- Я бачив... що... Тільки, як темно було, то не розібрав добре... Похожі…

- Умгу! - муркнув Антип і щось черкнув у книжці. Семенюк зразу ж замовк, злякано слідкуючи за його рукою.

- Ну, видно, що три рублі хотів заробить! - безапеляційно й похмуро бовкнув стражник до старости. І стояв з таким виглядом, що, мовляв, сумніву більше нема ніякого.

- Ну, сукин син, підожди ж ти! - хитнув староста головою до Семенюка.

- Какие три рубля? - зацікавлено спитав Антип.

- Та, бачите, такий порядок, що як пійма хто кого з прокламаціями, так тому три рублі. Таке мєропринятіє, одно слово сказать... От он і соблазнився, виходить... А ви сами должно, на станцію путь держали?

- Да, мы хотели на станцию.

- По своїм ділам чи по службі?

- Это все равно. Ну, так скорее, староста, скорее, нам некогда…

Староста знову пригладив волосся, яке від того тільки нахилялось під рукою і потім знову вигиналось, як пружина.

- Ви, господа, не сердіця... Хто ви такі, нам не звісно...Ну, видно, що, одно слово сказать, ошибка тут... Тольки ж ми свою службу спольняємо, ви свою…

Він глянув на стражника. Стражник косо дивився на нього, немов піддержував у тяжкій справі.

- Я так думаю, що нада оставить ето дєло. А що ми вас задержали, так можна вам дать лошадєй до поїзду? Га?

- Гм! - роздумливо, вагаючись, підняв брови Антип.- Я не знаю... как с вами быть…

Потім повернувся до мене й запитав:

- Вы как думаєте Ксенофонт Сократович? Оставить или ехать к исправнику?

Всі чекаюче, з хвилюванням дивились на нас.

Я зібрав