т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

- А сіль є?

Данило й я подивились на нього. У Данила очі стали кругліші.

- Яка сіль?

- А на хвіст сипать…

Стражникові не подобались його питання.

- Одойді вон! - сердито крикнув.

Дядько зупинився, пропустив нас, підморгнув заднім на стражника й не пішов далі.

Мені він подобався. Подобалось, як він поглядав на нас. Правду кажучи, такі погляди попадались частенько. Але стражник чогось почав хвилюватись, якось підрівнявсь і, коли Антип зупинився, щоб поправити щось коло чобота, сердито, роздратовано закричав:

- Ну, скарєй там!.. Довольно манєри приставлять!..

Антип підвівся, мовчки, здивовано подивився йому в лице, потім тихо й повчаюче промовив:

- Это чин полиции так позволяет себе? Нельзя. Нельзя так.

- Ну, базікай там! Іди говорю! - чогось надзвичайно злісно крикнув стражник.- Тоже в разговори ще... От я тобі покажу разговори…

І додав таку лайку, від якої Антип маментально зупинився, подивився на стражника, потім повернувся до мене й коротко спитав:

- Слыхали?

- Слыхал...- буркнув я.

Антип більше нічого не сказав. Рішуче і строго попрямував далі. Лице виявляло непохитність.

Але я йшов, похиливши голову. Мене брала досада; ішов би вже мовчки, ні, треба ще на сміх себе виставляти.

У волості нас теж уже ждали: з вікон виставлялись голови, а коло дверей ґанку товпилась ціла юрба люду. Всі вони, розступившись, дивилися прямо нам у лице й дехто хмуро мовчав, дехто посміхався, більшість же голосно і з страхом цікавилась пійманими «жуліками».

Ввели в «присутствіє». Там уже теж був народ.

- Ну єсть! Споймали! - хмуро проговорив стражник.- Давайте, старосто, понятих, нада січас їх до справника.

Коло столу стояв невеличкий дядько з кострубатою головою й рідко розставленими очима. Плохенький піджачок, ситцева сорочка під жилеткою, вигляд заклопотаности, забитости. Так і уявляється, що прийде цей дядько додому, а дома лазить голодна, писклива дітвора чіпляється за чоботи, канючить, жінка лається, а коло порога стоїть уже соцький і кличе «до начальства». Через що його вибрано на старосту - невідомо.

- Так оце ті?.. Ага...- бігаючим поглядом озирнув нас цей староста.- Ну, так що ж?.. Як понятих, то й понятих... Ану, хто за понятих? - задер він голову до юрби.

Але тут умішався Антип. Він ступив трохи вперд і ввічливо, але спокійно й навіть строго звернувся до старости:

- Подожди немного... Значит, ты староста?

Староста здивовано глянув на нього.

- Ну, я... То що?

- Хорошо. Пока ничего. Значит, это ты отдал приказание задержать нас на дороге?

Тон був такий, що мимоволі староста одповів:

- Ну, хоч би й я, так що?

- Ничего. Продолжайте свое дело.

І Антип спокійно замовк.

Староста непорозуміло дивився на нас.

- Так що ж буде з того, що я? Ну, я, так що?

- Ничего, ничего...- заспокоююче промовив Антип і чудно посміхнувся.- Выбирайте понятых и отсылайте нас к исправнику... Мне только нужно было удостовериться, кто в этом виноват, ты или стражник. Продолжайте.

І звернувшись до мене, прошепотів:

- Не стій же таким опудалом. Підгравай. Діло йде.

При цьому вираз лиця йому був солідний, спокійний, ніби він ділився зо мною якимсь важним служебним спостереженням.

Я хитнув головою.

Староста і стражник теж щось шепотіли між собою.

- Виноват! - раптом знову звернувсь Антип до них. Вони обоє зараз же озирнулись до нього. Юрба тихо шушукалась.

- Виноват. Я хочу вас спросить: можете ли вы нам дать точное і ясное представление нашей вины, за которую вы нас арестовали?

Староста не зрозумів.

- Що кажете?

- Я говорю, можете ли вы сказать, за что нас арестовали? Если хотите - отвечайте, не хотите - не нужно. Но предупреждаю, вам же хуже будет, если не ответите. По закону вы обязаны отвечать.

Про те, щоб спробувати оправдуватись або дати їм зрозуміти, що вони помилились, він навіть не згадував.

- Защо арештували? А за те, що бунтуєте народ. Прокламації підкидаєте людям.

- Свидетели есть?

- Та що ви йому базікать там даєте? - раптом зачувся позаду густий обурений голос.- Він їм баки забиває, а вони роти пороззявляли! В мордяку йому, сукиному сину, та й уся розправа!

Ми всі озирнулись. В кутку стояв високий, гарний дядько з чорною пишною бородою й сердито насупленими бровами. Одягнений був добре, очевидячки - сільський багатій.

Антип ніби не розібрав, звідки йшов голос. Прижмуривши очі, він водив ними по юрбі. Нарешті, наглядівши багатія, аж перегнув до нього голову і з спокійною погрозою спитав:

- Это ты, кажется, сказал?

Багатій ще більш розсердився.

- А ти на кого це тикаєш? Халамидро! Я тебе як тикну тут, так аж ногами вкриєшся!

- Та бить їх!.. Чого там! У мордяку! - зачулись за ним сердиті голоси з юрби.

Антип вирівнявсь і, ніби нічого не чуючи, строго, коротко кинув до багатія:

- Как фамилия?

Ніхто, очевидячки, нічого подібного не ждав.

Всі притихли і стали переглядатись, хто з усмішкою, а хто з непокійним непорозумінням.

Але багатій аж почервонів весь.

- Та ти хто такий, що хвамилії спрашуєш?! Твоя як хвамилія.

Антипове лице ще більш стало холодним, невблагано-грізним.

- Не хочешь сказать? Хорошо. Староста, ты за это отвечаешь отдельно. Это ты заметь себе... А теперь…

Він помалу, поважно і з таким виглядом, який ясно говорив, що він не хотів, але примушений це зробити, підняв руку, засунув її за пазуху й урочисто, повагом, вийняв свою... велику записну книжку, в якій вів рахунок своїм видаткам і прибуткам. Так же помалу розгорнув її, витягнув олівець і звернувся до багатія:

- Еще раз спрашиваю: как твоя фамилия?

Як тільки в руках Антипа з’явилась книжка, в «присутствії» раптом стало надзвичайно тихо, Посмішок уже не виднілось. Очі всіх, як головки булавок до маґніту, повернулись і вп’ялись у книжку. Староста то бігав стурбованим поглядом по «присутствії», то знов зупинявся на книжці. Видно, рішуче був збитий з пантелику.