т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, Митрохва-а-не... Давай же води, я пити хочу...

Зо мною, очевидячки, вони зовсім покінчили.

Митрохван теж зазирнув, почухав голову і просипів:

- Та я зна-аю... Коли ж далеко чортова вода... Рукою не достанеш... Якби пояс... У тебе нема? - повернувся він до мене.

- Нема.

Я знав, як добути води й без пояса, але мовчав.

- А сто бісів його мамці на припічку! - знову почухався Митрохван.

Тоді я мовчки взяв бляшаний чайничок, що стояв на цямрині, скинув шапку, перекинув ноги у криницю і вмент зчез у ній. За мною наче скрикнула жінка.

Холодно... Вогко... Дірки між камінням були на старих місцях і розкарячені ноги мої звикло ступали в них, як по східцях.

Коли я виліз з повним чайником, жінка зразу взяла його в мене з рук, жадібно припала до цівки й стала смоктати.

Митрохван же то на мене поглядав, то зазирав у криницю.

- Ти диви! - нарешті здивовано хитнув головою.

Жінка зразу ж одірвала чайник од рота.

- Ага? А що? «Не можна лізти?» Я тобі не казала? Тепер «диви?» Отак ти раз-у-раз... Оддай парубкові кисет!

Митрохван одповів цинічним словом і засміявся, але засміявся ніяково, вдаючи це.

- Не віддаси?

- Та йди ти під три чорти! Який кисет?

- Не віддаси, я питаю? Кажи!.. Гей, Митрохване, кажу, лучче оддай... Лучче оддай!..

Митрохван повів одним плечем, потім хмикнув, засунув руку в кишеню і ткнув мені кисета.

- На, бери! Щастя яке, кисета не бачив. Схочу - сто кисетів тобі куплю ще й з льогким тютюном.

- Отак лучче... А кисети твої ми знаємо...

- Е?

- От тобі й е...

- Диви...

- Ну, не задавайся... Бери краще торби та ходім...

Ми пішли разом. «Мати» хоч і була теж сліпа, але йшла не гірше «дочки». Тільки, видно, ходити їй взагалі важко було. Поки розійшлась, усе стогнала за кожним кроком і хапалась лівою рукою за мене. Якась роздута вся була, страшна. Взагалі всі троє вони здавались мені якимись вигадливо-казковими істотами. Якби вони раптом поперевертались у якихсь звірят і зачали танцювати передо мною, отут серед срібного степу, я, здається, не дуже здивований був би.

Митрохван ішов поперед усіх і довгий, зігнутий, з гострою головою, настирливо щось викликав у мені собою: чи то казку якусь, чи легенду, чи кримінальний роман якийсь. Навіть, пам’ятаю, аж сердивсь я, не можучи виразно згадати.

- Гей! Митрохване!..- раптом зупинилась жінка, придивляючись кудись убік.

Митрохван озирнувся.

- А то, лишень, чи не скирти?

- Мо й скирти.

- А спати треба?

- Мо й треба.

- Ну, то звертай... Я хочу спатки.

Митрохван мовчки звернув і пішов на скирти. Очевидячки, він був незадоволений.

Я хотів іти далі сам, але пахуче сіно скирт змануло мене. Лягти, закласти руки за голову й дивитися прямо, в лице місяцеві... Чого поспішати! - все одно встигну на вечір завтра «туди».

Пішов я з ними.

Вони троє лягли під один бік рогу скирти, а я по другий; так що, підвівшись, я міг бачити ноги Митрохвана.

Сіно м’яко гріло знизу. Місяць пильно та скорбно дивився в лице. Затих гомін сусідів.

«Уік»! - тихо пискнула пташка.

Спати не хотілось.

Щось гойдалось у мене в душі, щось хвилююче, щось журне, щось суворе й ніжне.

Все гойдалось.

Що здійметься догори, серце робиться широким, хоче крикнути, крикнути степом, щоб і зорі засміялись, щоб пішла луна під темне небо й упала там, на східцях, де в пекучий літній день виступають жовті сльози.

А гойднеться вниз і серце мліє, холод серцем пробігає, думи нишкнуть, мов зігнувшись, пробігають темним яром.

«У ліску дам руку... Тільки ж як прийду».

Не вірить... Не надіється на мене…

Чуєш, любий місяченьку, не вірить вона, не вірить, що я зможу вбити дракона, свого сивого, старенького дракона...

Нічко, ясная нічко, сумом дзвенящая, не вірить Іра, що зможу я взяти і власними руками кинути в полум’я мого старенького дракона... А ти віриш, правда, нічко?

«Ку-ум!» - задзвенів десь над вухом комар, наче торкнув хтось тоненьку струнку.

Змовк. Сів на щоку... Куснув.

Пий, голубчику, пий. Випий з кров’ю мій біль, мій солодкий, ридаючий біль, і понеси його їй, і скажи тій суворій, зневажливій зморшці між темних брів, ти скажи їй: «розгладься! Він може, все він може зробити за припалі, убогі копи та за ласку твою, недосяжно-бажана. Все він може зробить»...

Вітер сумно гойдавсь на травинках і травинки журливо хитали голівками.

Високо в небі, в суворому смуткові зорі вели мовчазну, віковічну розмову свою.

«Уік»! - несміло озвалась пташинка й замовкла.

І, пам’ятаю, сусіди чогось загомоніли; спершу глухо й невиразно, далі я вже виразно чув:

- Та йди к чортам!... Митрохване... Не лізь... Чуєш?

- Ги-и!.. Щипається, стерво...

- Митрохване!... А диви... Тю, бий його сила божа!.. Їй-богу, так укусю за руку, що аж чорти тебе схоплять... Лежи он там камінем... Та пішов!..

- Тю, дурна! Що ж ти хвицаєшся?

- А ти що думав? Отак хвицну, що й ногами вкриєшся... Чого лізеш? У комору боявся лізти, а до мене не боїшся... Сміливий! Знаємо таких...

- Яких?

- Отаких самих...

- Та яких?

- «За це тюрма буде»... Ну, як боїшся тюрми, то й не лізь... Піди до тебе в полюбовниці, а ти чим годуватимеш? Сухарями! Подавись ними.

- На ту ніч уже принесу сала...

- Знаємо... Просидиш, як той раз, всю ніч у бур’яні, та й скажеш, що собаки не пускали...

Митрохван щось тихо бовкнув, потім я побачив його обережно виставлену до мене з-за скирти довгу голову.

Я не рухнувся.

Голова зникла.

Річ видима, що родичі вони вже не такі близькі. Знов загомоніли, але тихше.

Я й сам би з охотою не слухав їх, якби можна. Перелізти ж на друге місце не зручно було вже.

А