т. 3 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ви готові, значить? - суворо озирнула з ніг до голови мене.

Була чогось незадоволена, ще більш поривчаста й лаконічна.

Я недбало і з сухо-діловитим виглядом усівся на стільці під патретом Богдана Хмельницького й почав говорити.

Отже, значить, вона завтра вранці виїжджає до наших в економію. Вона чула, що Галя заслабла трохи, і як ніжна подруга, постановила провідати її. Там вона не спить. Рішуче, ані-ні... Пильно слідкує. Як тільки з’являється вогонь, вона вмент усіх будить і всі тікають, куди придумають уже собі там.

Що?... Про це вже говорили?.. Нічого... Як от кажуть: «сім раз одміряй»... Принцип дурний, власне кажучи, а іноді... Ну, неважно!

Отже, як усе щасливо обійдеться з ними, вона сідає на коня... Ні, це справді незручно...

Нуда, вона прийде прямо пішки до того ліска, де вони колись аґітували вдвох Омелька Задрипаного... Пам’ятає? Він ще з-під лоба неймовірно поглядав на неї. Так от туди...

Там він ждатиме... Коли все добре, він зараз же йде назад.

Вона, звичайно, розуміє, що йому рішуче не ходить тут про всякі там родинні сантименти, але... Йому цілком байдуже, як там справиться з своєю бідою якась панота, хоч би це його власна родина була, але він гадає, що це необхідно для самого діла. Взагалі він дуже просив би, щоб не думали, що якісь родинні мотиви можуть спинити його в тому великому... Він, звичайно, звик до сім’ї, але... І йому тяжко...

- Вам треба вуса наставні почепити! - сердито перебила мене Іра.- Неодмінно. У вас є такі вуса?

- Ні, нема!

- Глупо. Надзвичайно глупо. У вас надзвичайно ідіотські вуса. Ви це знаєте? Вони у вас із ніздрів ростуть... От так...

Вона приклала два пальці до ніздрів і провела вниз.

(У мене, справді таки, були ідіотські вуса).

- А посередині нічого... Лисина якась... Глупо

Дійсно, посередині була таки лисина.

- Тип українських вусів...- нетвердо сказав я.

- Що? - із здивованою зневагою зиркнула на мене.

- Ануда... Українські вуса, звичайно, так ростуть... Спочатку на кінцях, а потім посередині. Коли посередині заросте, то на кінцях вони будуть уже довгі...

- Ну? - чудно й строго дивилась мені в лице.

- Що «ну»?

- Ну, так що ж із того?

- Та те, що в мене, значить, будуть гарні вуса... Це нічого, що тепер такі. Це певний знак: як на кінцях раніше починають рости, значить будуть довгі... Та розуміється! Інакше, ви подумайте сами, як би могли бути...

- Значить, у вас чудові вуса?

- Я цього не кажу, але...

- Фу! Які ви дурниці мелете! - раптом сердито встала.- Ну, при чому тут ваші вуса?! «Українські вуса»... Перш усього, ви - шовініст. А потім... Фу, який ви!... Ні, вам рішуче не можна йти на це! Ну, куди ви підете такий? «Вуса»... Господи!

Круто одвернулась і поривчасто одійшла до вікна. Поправила хустку.

- Знаєте що? - вмить повернулась до мене й пильно озирнула з ніг до голови.

Ех! Очі в неї були! Великі, тонко зрізані з кінців, темно-сині, як вечірнє небо коло хмари; губи строгі, також зрізані з кінців в тонкі рисочки. Там у кінцях, буває, дрібно-дрібно дрижачи, непокірливо розгоряється такий дзвінкий, дитячий сміх.

- Ви зараз... Прошу слухати уважно! Ви зараз скинете з себе всю цю єрунду... Чуєте? Роздягнетесь собі вдома й ляжете спати. А завтра заявите, що не можете. От і все.

Серце холодно занило. Наче взяли та накрили його мокрою ганчіркою, а накривши ще й притиснули.

Мовчки підвівсь я, надів свою шапку і сказав, тихо-тихо сказав:

- До побачення...

Прудко глянула, поривчасто підійшла до мене, здерла з голови мою шапку й шпурнула її на своє ліжко. (Шапка впала якраз під подушки. Люба моя шапчинка! - я довго потім губами шукав, яким саме боком вона притулилась до подушок).

- Сядьте! Зараз мені сядьте! На цей стілець!.. І слухайте... Слухайте: як тільки ви мені чогось злякаєтесь... чуєте?.. як тільки не осилите своїх... своїх... забобонів, краще не появляйтесь тоді мені... Ух, лучче не показуйтесь на очі!.. Я говорю це цілком рішуче. І годі!.. Прошу такими жалібними очима не дивитись… От. А тепер ось... ось вам ваша дурна шапка і йдіть. Ідіть моментально. Все... Ну? Ще, може, схочете прощатись? Заплакати може? Фу, який ви!..

- Дайте мені вашу руку...- прошепотів я.

Чогось мені голосу бракувало, сам не знаю чому.

- То ще для чого?

- Так...

- Обійдеться без рук... Значить, завтра або післязавтра вночі. У ліску... Ідіть.

- На одну хвилиночку руку...

- Я вам кажу, йдіть. Чуєте?

Пішов, чи то пак: переставив одну ногу, потім другу, помалу, з усиллям повернув ручку дверей, ніби на ній висів цілий світ і переправив ногу за поріг.

- Чекайте!

Умент причинив двері й озирнувся.

- Ви, той... Ну, чого так дивитесь? Глупо... Ви взяли револьвер?

- Взяв...

- Ну, й добре. Ідіть. Ну, чого? Фу, терпіть не можу, коли так дивитесь. Наче три зуби разом болять..

Низько похилив голову й посунув знову ноги.

У сінях теплий дух васильків і трави. Десь мабуть вінок на стіні висить із васильків.

Ще одні двері, надвір.

- Чекайте, ви не одчините... Тут треба знати. Ну, прошу-прошу... Ну? Не смійте... От! Ідіть!

Нічка тепло та м’яко війнула в лице.

Зачинилися двері. Потім раптом швидко заклацала защіпка і двері знову на половину одчинились. Серце замерло з чеканням.

- Слухайте... Я забула... Скільки верст туди?

- Тридцять.

- Тридцять? Умгу... Як прийду в лісок, дам руку. Чуєте? Як тільки ж прийду!.. А тепер забирайтесь... Ідіть!

І двері швидко зачинились, заторохтіла защіпка, затупали і стихли ступні.

Ззаду тихо підбіг вітрець, наче десь піджидав, щоб зостався я сам, і