Розгін - Загребельний Павло
Тепер це модно. Принаймні в поганих романах і кінофільмах. Герої вічно стоять у черзі здавати свою шкіру.
— А я романів не читаю! — похвалився таксист.
— Ви мене цим не здивували. Не читати завжди було модно. Так само, як і читати, до речі. Це вже кому що подобається. Знаєте: є дурні по нещастю, а є переконані.
— Однаково я добрий,— засміявся таксист.— Така гарна дівчина ніколи не зможе мене образити. От візьму і прокатаю вас безплатно.
— Навіщо ж? У вас план. Машина — державна. А от голова — це завжди власне.
Анастасія розплатилася, вийшла з машини. Відразу до таксі підбігло два рибалки в старих капелюхах і старомодних осінніх пальтах кольору варених курячих пупів (шик п'ятдесятих років), але водій рвонув з місця, крикнувши:
— Зайнято!
На міст Анастасія зійшла в барвистому потоці дітей. Видно, якийсь дитячий садочок. Дві молоді няні — одна попереду, друга позаду,— Анастасія опинилася посередині, ніби третя няня, діти оточили її своїм гомоном, сміхом, чистотою, вона якийсь
час ішла, з ними несвідомо, несена їхнім потоком, лише десь на самій середині мосту зненацька згадалося їй знову все, що було в готельному номері, і вона вжахнулася: як сміє бути серед дітей, оточена невинністю дитячих голосів і невинністю дніпрової води, яка тече попід мостом? Затулити вуха, втікати, втікати! Колись, ще малою, ходила цим мостом з батьком. Взимку, в дикий мороз. А на тім боці, на Трухановім острові,— пречисті сніги, тиша, од якої здригаєшся навіть теперь.
Анастасія зупинилася, пропустила дітей, няню, тоді повернула назад. На Хрещатик! Поштовхатися серед командировочних з переляканими очима, серед пенсіонерів, що жадібно вдихають повітря і вбирають поглядами всі приваби світу, серед нероб, яких завжди повно на цій вулиці, що мала б бути лише схрещенням заклопотаності, діловитості й розумного, цілеспрямованого поквапу. Зазирнути в магазини, перекинутися словом зі знайомими дівчатами за прилавками, зустріти знайомих, забути все, забути!
На схрещенні з вулицею Карла Маркса, просто на пішохідній "зебрі", зіткнулася з своєю давньою подругою ще зі школи Люсею, яку тоді жартома звали Люсиндою. Згодом, поки Анастасія працювала на заводі і в Будинку моделей, Люся закінчила консерваторію, тоді, переконавшись, що з неї не вийде ні Марини Козолупової, ні Олександри Пахмутової, вчилася ще на романо-германському саме тоді, як Анастасія штурмувала журналістику.
— Лю!
— Ана!
— Як ти?
— А ти?
Анастасія потягнула Люсю на тротуар, зовсім не дбаючи, що та йшла зовсім у протилежному напрямку.
— Ти не поспішаєш?
— Куди б мала поспішати? Це ти все ганяєшся за своїми гонорарами, а в мене постійна зарплатня, хоч іди, хоч біжи, хоч лежи — вона йде без затримки.
— Де ж це така благодать?
— Ми з тобою вічність не бачилися. Ти нічого не знаєш. Давай десь присядемо? Ходімо на морозиво до пасажу.
— Здається, я ще не снідала.
— От і поснідаєш морозивом. Я візьму собі фруктового на десерт, а тобі пломбір шоколадний.
Вже коли сиділи, оглядаючи одна одну, Люся не втрималася:
— В тобі просто сидить якийсь біс, Ана! Ще помолодшала й погарнішала.
—— А ти?
— Бачиш, яка товста? Від нерегулярної роботи. Я тепер в Союзконцерті. Супроводжую іноземних артистів. Використовую свою подвійну освіту. Виявилося, що я — унікальна особистість. Задоволення від роботи — колосальне, але чоловік уже виє. Уявляєш: іноді я цілий місяць на гастролях. Та ще, буває, з такими мужчинами! Погрожує підпалити якийсь концертний зал. А вити навчився у звірів. Він же працює на машинобудівному і ми одержали квартиру від заводу на вулиці Ванди Васи-левської. Якраз навпроти зоопарку. З балкона мені видно клітки з тиграми й левами. А вдосвіта чутно, як вони гарчать. Африка! Ти не можеш собі уявити, яке це диво і який кошмар! У мене подвійна гуманітарна освіта, я тримаюся, а мій чоловік технік, точні науки, він скоро здичавіє!
— Ти недооцінюєш точні науки, Лю,— сказала Анастасія.
— А що? В тебе, мабуть, захоплення якимсь технократом? Чи, може, взагалі...
— Ні, я сама. Але...
— Ти повинна побувати в нас. Послухати левів. Це неповторно! Ніде такого не почуєш!
Люся дала адресу, записала телефон, Анастасія нагадала їй свій, вони розпрощалися. І знову людський вир затягнув Анастасію, після розмови з подругою на душі не полегшало, стало ще тяжче, тепер ненавиділа не лише саму себе, а й це швендяння, штовханину, продавання витрішків. "Піду до редакції! — вирішила, прямуючи до входу в станцію метро.— Рано — то й рано. Яка різниця?"
Людей було багато тільки на станції "Хрещатик", до "Більшовика" в вагоні не лишилося нікого, на перон вийшло з поїзда теж небагато, помахуючи злегка торбинкою, Анастасія дійшла до комбінату преси, у просторому вестибюлі не зустріла жодного знайомого, бо в такий час усі працюють або ще не прийшли на роботу, готуючись до вечірніх чергувань, в коридорах своєї редакції, на щастя, теж нікого не спіткала, отож уникнула непотрібних розпитувань і допитувань, їй щастило сьогодні просто катастрофічно, бо в приймальні не було навіть секретарки. Анастасія мерщій прошмигнула до дверей редакторського кабінету, не стукаючи, натиснула на двері, увійшла до кабінету, глянула. Редактор сидів на своєму звичному місці, трохи розтріпаний, з перекошеним галстуком, у досить поношеному костюмі, далекий від елегантності, зате весь заполонений читанням. Підвівши голову і побачивши Анастасію, він не повірив власним очам.
— Що це таке? — спитав хрипко і не зовсім доброзичливо.
— Я,— відповіла, граючи голосом, Анастасія. Вона знала, що за цю грайливість редактор готовий був убити її, але завжди покладалася на його інтелігентність.
— Яке ви мали право?
— Увійти? Але ж там — нікого...
— Не придурюйтесь, Анастасіє! Ви прекрасно знаєте, про що я.,.-— редактор відчаєно смикнув галстука. Про слабкодуха могла б подумати, що хоче повіситися. Але їхній редактор не належав до кандидатів у добровільні самогубці.— Я питаю, яке ви мали право перервати свою відпустку? Ви знаєте, що таке відпочинок?
— Особливо для радянського журналіста? Звичайно ж, знаю. Щоб потім з новими силами, не покладаючи рук, самовіддано...
— Ви прекрасно знаєте, що я не терплю свинцевих слів, але навмисне...— Він підвівся, потиснув руку Анастасії.— Прошу сідайте.
— А коли трохи постою перед вами? Редактор подивився на неї ще грізніше.
— Дозвольте вас спитати. Ви сьогодні зазирали в дзеркало?
— Цікаво, яка це молода жінка може вийти з дому, не глянувши в дзеркало? Хіба що — я розтріпана, неприбрана, неприваблива?
— Гм... Це, звичайно, не має відношення до роботи... Але... У вас що — весілля? Незвичайна любов? Щось надзвичайне? Я ніколи вас такою не бачив. Вас просто небезпечно було пускати в редакцію!
— Уявіть собі: нічого! Ні першого, ні другого, ні третього... Зате привезла матеріал... З переднього краю. Криворізька домна номер дев'ять... Знімки, нарис, навіть записи розмов з десятками людей...
Анастасія сіла, стала порпатися в торбинці. Редактор пробіг-ся по кабінету, схаменувшись, що йому це не личить, теж сів на своє місце.
— Домна — це прекрасно. Передній край п'ятирічки — це так... Але ж не за рахунок відпустки... Ви повинні берегти себе...
— Від чого?
— Ну, я там знаю? Так мовиться...
— А для чого?
— Хоча б для редакції. Для роботи! Для життя! Ви знаєте, що таке життя? Ось! — Він посунув до неї ще мокрий відбиток газетної сторінки. Четверта шпальта. Спорт. Природа. Всілякий дріб'язок. Театри. Оголошення. Внизу — кілька траурних чотирикутників. Колектив такий і такий висловлює співчуття такому й такому ім'ярек з приводу передчасної...
— Передчасна? — спробувала пожартувати Анастасія. Бо коли загинув батько, тоді в газетах не було нічого. Належав до іншого світу. Суворого, мужнього, де не сподіваються ні на послаблення; ні на співчуття.
— Memento mori! ^— несподівано заговорив латиною редактор, який ніколи не намагався виказувати своєї вченості, надаючи перевагу всілякому виявленню свого напруженого думання.— Помер чоловік, щоправда, вже й немолодий, за вісімдесят, але що то за чоловік, чий він батько, знаєте?
— Не маю ніякого уявлення.
— Батько академіка Карналя*
— Що-о? — Вся в здриганнях, майже видимих, Анастасія вхопилася за вологий відбиток, який перед цим недбало відсунула від себе, безпорадно водила пальцями, обмацуючи, мов сліпа, всі оті траурні рамки, забруднюючи руки невисохлою друкарською фарбою, божевільно вчитувалася в рядки нонпарелі... Петру Андрійовичу Карналю... З приводу передчасної... його батька Андрія Корнійовича... Глибоке... Академія наук... Міністерство... Міністерство... Міністерство... Держплан... Комітет по науці й техніці... Науково-виробниче... Інститут кібернетики... Університет...
Правда! Все правда! Боже!
Зіжмакала відбиток, підхопилася. Бігти! Щось робити! Редактор кричав услід:
— Куди ви? Моя правка! Що це таке, зрештою?
Вона не чула нічого, вибігла в приймальню, в коридор, тільки тоді згадала, що в неї в руці, повернулася назад, поклала зібгану полосу редакторові на стіл.
— Пробачте... Я не знаю... Де тут е телефон?
— Телефон? — Редактор відсунувся од столу разом із стільцем.— Та ви що? Ось телефон. Що з вами?
А вона вже знову бігла з кабінету. Не тут! Не звідси! Хтось зустрів її в коридорі.
— Анастасія? Якими вітрами?
— Телефон? Де тут е телефон?
— Жартуєш? Таке питати! Та в кожній кімнаті!
А вона бігла й звідти. Не там, не там! Без свідків, не з цього казенного приміщення, однаково байдужого і до найбільших радощів, і до найтяжчого горя. Вже була на вулиці, шукала чогось поглядом, сама не знала, чого. Жовто-червоні будки телефонів-автоматів. Вишикувані цілою батареєю. Брудні, обдерті, затоптана підлога, замацані шиї трубок... Ні, ні, тільки не тут! Побігла в метро. Страшенний холод пронизав її на ескалаторі. Спускалася в підземелля, щось могильне. Лихоманкове. Нестерпно. Захотілося видобутися назад, під лагідне сяяння осіннього дня. Але перемогла себе: сіла в вагон. Ще й не знала, куди їде, але хотіла втекти якомога далі звідти, де довідалася про оте. Не вразила її смерть старого чоловіка, якого не знала ніколи, не дотикалася до нього ніяким почуттям. Може, й Карналеве горе ще не стало для неї зрозумілим і відчутним.
