Розгін - Загребельний Павло

Тепер з усіх галузей науки береться найістотніше. Практичний зиск звідси: безліч проблем розв'язується для безлічі потреб за одним замахом. Скажімо, потопання судна, пожежа, інфляція — це все явища, які формалізуються з допомогою того самого математичного алгоритму. Те саме і тою самою мовою говориться про процеси управління в машині, людині і суспільстві. І все — математика і математична кібернетика!

Ну, а Булеві функції — про них уже чимало написано фахівцями, ще більше буде написано, включаючи й статтю Карналя, над якою він засів працювати в сподіванні бодай трохи пригасити душевне сум'яття і спрямувати свої роздуми в світ, який не знає печалей і смутків, окрім смутку незнання та обмеженості. "І знов уже над містом вечори прядуть осіннє прядиво... А ранки, мов п'яні очі п'яної циганки, знялись туманом вогким догори".

Тьотя Галя принесла чай, Карналь і не помітив, чи пив його, чи не пив, сидів далі, думав, низав формули., час для нього зупинився ще вдень, тому немало здивувався, коли тьотя Галя, нечутно ступаючи, прийшла, щоб засвітити світло.

— Хіба вже вечір?—не повірив Карналь.

— Темно — то й вечір. А ти й без світла сидів би! Побережи очі.

— Думати можна без світла, тьотю Галю. В голові воно або роз'яснюється само по собі, або така темрява, що ніякими прожекторами не проб'єш.

— Отож, коли голова дурна. А тільки ж очі однаково всім дорогі: дурним і розумним.

Карналь підвівся, хруснув суглобами (ревматизм ще з війни), пройшовся туди й сюди по килиму. Подарунок від Айгюль. Запах сонця в столітніх фарбах, в овечій вовні, у поросі пустелі, якого не брали ніякі новітні пилососи. "Повітря, я й вогонь. А інше все я полишаю праху". Так говорить Клеопатра у Шекспіра. Може, це й прекрасно, що люди неминуче перетворюються на повітря й вогонь і світляні еманації?

Задзвонив телефон. Тьотя Галя налякано поглянула на племінника. Знов у той самий час, що й учора.

— Послухай ти, Петрику. Я боюся.

— Тьотю Галю, ви ж колись учились у Кременчуцькому технікумі!

— П'ятдесят год тому. Тоді й телефонів ще в нас не було. Вона мерщій пішла з кабінету. Майже втікала. Карналь підійшов до столу, підняв трубку.

— Карналь слухає.

— Петре Андрійовичу, дорогий,— це був голос Пронченка,— по телефону й не годиться, але знаю про твоє горе і хочу сказати, що сумую разом з тобою. Веріко Нодарівна, вся. моя родина... Не відірвав тебе від справи, не перешкодив?

— Ні, ні, Володимире Івановичу, дякую за все.

— Не дуже обурювався б, якби побачились?

— З радістю!

— То як — заїхати до тебе, чи десь на повітрі поблукаємо?

— Проти повітря не заперечую.

— За півгодини буду в тебе. Виходь, трохи проїдемося, а там і походимо...

Коли Карналь зібрався, тьотя Галя, киваючи на телефон, прошепотіла:

— А як задзвонить?

— То послухайте.

— Кажу: як оте задзвонить?

— Хай підожде, поки вернуся.

— Ох, Петрику, жартуєш, а таки ж якийсь дух у людині є.

— Правильно, тьотю Галю, ні природи без духу, ні духу без природи не можна собі уявити.

— Та не про той я дух, не про той! Знаєш же, про який, я не хочеш слухати. Коли ж ти вернешся?

— Може, й до ранку не вернуся.

— Не лякай мене старістю, не лякай...

Він поцілував стареньку в сиве волосся, повільно став спускатися сходами.

Машина саме приткнулася до тротуару, коли Карналь вийшов з під'їзду. Пронченко швидко підбіг до Петра Андрійовича, міцно обійняв його за плечі, так трохи постояли мовчки. Карналь сказав глухо:

— Спасибі за все, Володимире Івановичу.

— Газети сьогодні бачив?

— Не дивився. Боюся навіть глянути.

— Розумію. Траурні рамки нікого не звеселять. Людина ніколи не зможе прийняти неминучості смерті взагалі, а смерті близьких — то й поготів. Але треба пережити й це. Навіть співчуття. І чорні рамки в газетах. Батьки вчених, міністрів, маршалів, видатних письменників належать не тільки синам, а всьому народові. З ними вмирає мовби одна з кращих часток народного тіла, тому це вже й не сум синів, а траур цілої держави. Секретар райкому дзвонив мені, що в районній газеті дають некролог про твого батька. Розповідав, як його любили люди, який трудівник був. Ти якось нічого ніколи мені...

— Що розповідати? Інакшим він і не міг бути.

— То як? — спитав Пронченко.— Маєш охоту трохи подихати свіжим повітрям?

— А як це робиться? — спробував спромогтися на жарт Карналь, лякаючись, щоб його гнітючий настрій не зачепив боляче Пронченка.

— Як? А отак. На тім боці Дніпра у Гідропарку під ресторан "Мисливець" понад берегом проклали вже кілька років бетонні плити, щоб не грузнути в піску, там дуже гарно прогулятися. Був ти там коли-небудь?

— По-моєму, ніколи.

— Отакої! А я часто проскакую туди рано-вранці, поки ні людей, ні машин по набережній. Тільки вода хлюпотить та собори по той бік тихо визолочуються на київських горах. Щось у цьому є.

Вони сіли в машину, Пронченко сказав водієві, куди їхати. Тактовно мовчав усю дорогу, тільки вже коли ступили на бетонні плити, що біліли в пітьмі й тиші осіннього вечора, спитав, показуючи на той бік ріки, де плавали в темному небі, вихоплені променями прожекторів підсвічування, таємниці, примружені золоті очі соборів.

^— Як тобі це видовище?

— Вчора я півночі проблукав Києвом. Був коло Десятинної, Андріївської, коло Софії і Богдана. Спершу не міг позбутися гнітючого враження. Старовинні будівлі, архаїчний жах, дурна історичність, присутність мертвого в живому, минулого в нинішньому... Але згодом найшло на мене дивне заспокоєння— так і не збагнув: од цих вічностей чи від власних думок... Зберегти в собі віру в порядок і смисл серед найбільших трагедій і серед найзаплутанішого хаосу буття — хіба це не обов'язок і покликання вченого? Зробити це легше перед видовищем творінь духу, які визволяють людину від рабства часу.

— Загалом кажучи,— підтримуючи за плече Карналя, докинув Пронченко,— тільки загалом кажучи, Петре Андрійовичу. Бо для цілковитого переходу в такий духовний стан людині треба на якийсь час мало не дематеріалізуватися, перетворитися на безтілесну абстракцію. Але той же час, про який ти кажеш, не має такої можливості. Ось і для душевних розмов лишаються нам тільки ночі, та й то — раз на рік. Все обсмикане, обкарнане. Все з'їдає робота, вічна зайнятість, вічний поквап. Повіриш: я заздрю навіть шахістам з їхнім цейтнотом. Бо ж то нестача часу для гри. Неспромога уявити людей, у яких так багато часу для гри, що тільки іноді його не вистачає...

— Але ж я стероризований браком часу ще більше!

— Зате даєш змогу іншим визволятися від тягаря обмеженості й скованості браком часу. Час обмежений від народження,— і на нього відразу накидаються торговці цим найунівер-сальнішим з товарів, всілякі самозвані хазяї й розпорядники, тут вони розкошують, насолоджуються, вони обгороджують час парканами, ділять, членують, відпускають на порції, як морозиво, вимагають плати, найвищої ціни. Та от приходять творці електронних машин і оголошують: ми знайшли спосіб ущіль— • нити час до меж неймовірних, коли імператив щільності повстає навіть проти самої ідеї часової тривалості, ми майже наблизилися до здійснення фаустівської мрії зупинити мить, бо вона прекрасна. "О прекрасний час, неповторний час!" Тичи-нинська поетична формула осутнюється завдяки благословенній диктатурі твоєї техніки, Петре Андрійовичу. Я не погоджуюся з тими, хто заявляє, що електронні машини неминуче спри-мітивізовують життя, збіднюють його, що вони не ведуть до втілення марксистської ідеї про гармонійний розвиток люд-< ської особистості, а скоріше є здійсненням, хоч і запізнілим, фізіологічного проекту Декарта, який сподівався представити людську поведінку в механогеометричних категоріях, щоб знайти способи її вдосконалення, або ж ідеалістичних мріянь Лейбніца про вміщення духовного універсума в концентричні системи.

— А що ти відповіси, Володимире Івановичу,— відгукнувся Карналь,— коли я тобі скажу, що справді незмога уявити собі щось більш вороже духові, ніж електроннообчислюваль-на машина?

— Тоді як ти можеш віддати всю силу свого духу, все життя для цієї протидуховності?

— Тільки для намагання знайти найвищу духовність у про-тидуховнім.

— Все-таки не забувай, Петре Андрійовичу, ми цінні передовсім тим, що вміємо утримуватися в межах здійсненого. На це йдуть усі сили й здібності. Безвідносна сублімація духовності — це може приваблювати, але політики все ж ставляться до неї з недовір'ям.

— А хіба держава — це суспільна форма, яка обумовлена тільки ідеєю користі? — спитав Карналь.— Для економіста ш> няття честі, гідності, величі, незалежності — пустий звук. Для політика—сенс життя. Але ж ЕОМ, коли її розглядати тільки як технічне знаряддя, теж абсолютно чужа моральним категоріям і взагалі всьому тому, що ми звемо світом духовності, світом людини. Я, може, не зовсім точно висловився, бо ж справді в моїй діяльності, в діяльності моїх товаришів найперше — не абстрактні розумування, а прагнення розвивати науку, як екстракт і найхарактерніший жест культури сучасності, не лякаючись похмурих пророкувань зарубіжних антисцієнтистів. Про це, до речі, я сказав у своєму виступі на інтернаціональній зустрічі вчених у Франції. Не говорили про це, події склалися так, що...

— Я гадаю, що твій виступ треба буде вмістити в пресі у вигляді статті,— сказав Пронченко.

— Згодом,— недбало відмахнувся Карналь.— Там була дискусія, доводилося повторювати навіть очевидні речі, в цьому незручність і деяка, сказати б, убогість усіх сперечань. Але я хочу відповісти на твій закид, хоч це й не просто. Я все ж не технік, а вчений передовсім, тому з деяким скепсисом ставлюся, наприклад, до впертих намагань нашого Амосова будь-що сконструювати штучний інтелект. Світ створив нас і житиме й по нашій смерті, тож чи личить замахуватися на цей світ у зухвалому намірі створити його заново, за штучними моделями, що, хоч які складні й громіздкі, неминуче будуть убогішими й примітивнішими за природні, найголовніше ж — завжди будуть лише вторинними. Турбота про корисне веде нас до того самого вибору, що й турбота про прекрасне. Незмога відшукати всі можливі варіанти ні в численні, ні в творчості. Дискурсивність, перебирання найдоцільніших вирішень, гіпотез, фактів може бути застосована тільки, сказати б, на рівні вищому, а як розібратися в безмірі й невичерпності життєвих явищ? Поволі, навіть ті, хто ще вчора намагався моделювати людську поведінку в термінах термодинаміки і теорії інформації, схиляються до думки, що суть сучасного суспільного життя може бути схоплена лише шляхом інтуїції, почуття, озаріння, яке доступне державним діячам, великим письменникам, геніальним вченим.