Розгін - Загребельний Павло

Та водночас, спостерігаючи щоразу нові вияви зубожіння мислі, щокроку стикаючись з примітивізацією життя, з обмеженістю й косністю, не завжди вмієш збороти нетерпеливість серця і неспроможен дочекатися тих рідкісних і, скажемо прямо, зовсім недетермінованих оза-рінь, мимоволі віддаєшся алгебраїчному чарівництву, яке сміливо противиться всьому, що знаходить вираз у пустих словах, якому тісно в уповільненому ритмі буденного думання, яке обіцяє динамізацію, до того ж нечувану, суб'єктивного г& об'єктивного намірів і засобів. Як саме? Виявляється: завдяки обчислювальній техніці, яку б я не називав технікою, а слідом за Глушковим надавав би перевагу слову "системи", трактуючи його якнайширше: онтологічно, організаційно, технічно. Колись Анрі Пуанкаре склав цілу оду слову "енергія". Я міг би сказати те саме про глушковські "системи", бо це слово творить закон, елімінуючи виключення, дає те саме ім'я різним за змістом, але схожим формою діям і поняттям. Завдяки абсолютності технічних вирішень в системах ЕОМ математична ідея, як вираз єдності часу й простору, отримує (хоч це межує з неймовірністю) цілковиту свободу від технічних обмежень, ідея тут знайдена мовби по той бік конструктивного, водночас не виходячи за межі його закодованої суворості. Щоправда, машина ще не оволоділа буквеними операціями, але вірю, що цей бар'єр теж буде подолано...

— Починаю тебе розуміти,— подав голос Пронченко. Вони дійшли вже до кінця доріжки, далі, за темними кущами, висіли в повітрі прольоти моста Патона, що двигтів і вночі від тисяч машин, роботящо здригався своїм потужним тілом,— ще одне свідчення величі радянської технічної мислі.

— Провернемо? — спитав Карналь.

— Давай трохи постоїмо тут,— попросив Пронченко.— Пробач, але маю мовби якусь "металічну" душу. Люблю дивитися, як працює метал.

— Це дає відчуття свободи,— після недовгої мовчанки промовив Карналь.— Останнім часом я дедалі впертіше й наполегливіше повертаюся до думки про те, що життя кожного — це просто різні форми і можливості виявлення свободи. Архітектор надає своїй свободі форми організації простору, художник — кольорів, письменник — слів. Кожен реалізує свою свободу доступними йому засобами, барвами, словами, думкою, ретельністю, вмінням, навіть жорстокістю або нездарністю. Дехто виявляє свою волю навіть у невдячності, вважаючи це найдоро-гоціннішим своїм правом. Але ми любимо художників, бо в них це — найпривабливіше. Захоплюємося вченими, бо в них це вра-жаюче-загадкове, і в шанобливому подиві стаємо перед державними діячами, у яких вияв свободи — наймасштабніший. А що ми зі своїми машинами? Заощаджуємо машинами час жорстоких необхідностей, щоб вивільнити його якомога більше для на-солодження людей свободою буття.

Вони вже повернули назад, ішли близько один від одного, Пронченко запалив сигарету, в короткому спалаху запальнички Карналь уперше зауважив, як густо сріблиться в того на скронях волосся.

— В твоїх думках, як завжди, несподіваного багато, а несподіване, відомо ж, викликає опір.

— Коли істина видається неприємною, люди або ж намагаються відмахнутися від неї, або оголошують її недійсною,— сказав Карналь.

— Розумію твоє тяжіння до узагальнень. Але повернемося до думки про вияв свободи. Я міг би прийняти цю думку, але з деякими доповненнями. Скажімо так: що таке людина? Як на мене, людина — це сума історії, громадянства, політики, гідностей, наслідок її зусиль і здібностей, а також свободи і героїзму. На останньому хотілося б наголосити, бо ж героїзм — це надання сенсу своєму життю. Людина обмежена від народження, бо неминуче має вмерти, але за час між народженням і смертю має шанс виявити не лише якомога більше свободи, а й героїку, яку б я поставив на перше місце. Сезанн малював навіть у той день, коли померла його мати. Один відомий наш державний діяч в день смерті своєї дружини, з якою прожив півстоліття, сів на літак і полетів у найгарячішу точку планети, де треба було негайно добитися замирення. Що це як не героїзм? Ти з похорону батька заїздиш до себе на роботу, проводиш директорську нараду. Як це називати?

— Ти й про це знаєш?

— Така посада. Добре, що свобода виявляється в нас, не пориваючи наших зв'язків зі світом.

— Я це зрозумів на прикладі своєї Айгюль. Довго не міг збагнути, як можна танцювати, набувати невагомості, загублюватися в хвилях музики, пізнавши найбільшу трагедію життя, зберегти безтурботність і первісну чистоту, змалечку ставши сиротою? Лише згодом мені відкрилося. Цілковита свобода— цс щрсь нелюдське. Кожна вища ступінь — це крок до свободи, але й нові зобов'язання.

— Що більша влада, то недозволеніше свавілля,— додав Пронченко.

— А знаєш, що мені згадалося? — спитав несподівано Карналь.— Якось хотіли наші вчені зустрітися з одним товаришем. Отак, як ми з тобою, для вільного обміну думками. Товариш не дуже й високопосадний, але зайнятий. Відмовився. Брак часу?

— Не тільки, не тільки, Петре Андрійовичу. Ваш брат учений він який? Він умить упіймає мене чи когось іншого на тому, що я не знаю якоїсь теорії, не прочитав тої чи іншої книжки, не дослухав нової симфонії, не бачив масштабного живописного полотна. Що тоді? Ганьба, сором? Людина не може відмовлятися від знання, не принижуючи себе. Комплексу нижчості лякаєшся навіть підсвідомо. Ось так і ходимо один коло одного, боїмося обпектися.

— Незнання ніколи й нікого не принижує. Ганебне тільки небажання знати, а коли людина просто неспроможна все охопити... Думаєш, учені знають усі теорії або письменники всі читають один одного, Шекспіра, Данте, Толстого? Навіть так звані ерудити, які, здається, знають усе на світі, неминуче від— ^ стають, бо всі їхні знання — в минулому, а навіть учорашній день — це вже минуле. Я сьогодні якось подумав про математику...

— В мене таке враження, що ти про неї думаєш постійно.

— Так. Власне, про ті чи інші проблеми. Але щоб про всю науку, то ні. Зараз налічується шістдесят математичних спеціальностей. Більше, ніж в медицині, яка виділила вже окрему галузь на кожну частину людського тіла. Але найбільші ерудити знають хіба що п'яту частину власної спеціальності. Наукова неосвіченість стала одним з привілеїв двадцятого віку. До того ж ерудити не розв'язують проблем, а тільки поповнюють запаси своїх знань. Це — як музейні запасники: багато цікавого, але все під замком і ще й не знати, чи пригодиться коли-небудь. Політики ж, державні діячі володіють сьогодні найціннішим— інформацією. Вони належать до найпоінформованіших людей на світі. Може, їх треба вважати справжніми вченими? Без фальшивих докторських дипломів, без академічних звань, без догматизму, нудного класифікаторства і підтакування. Межі знання пересуваються, перекроюється карта науки, змінюється саме поняття вченості. Головне ж: у політиків знання відразу йдуть у діло. Політики — це люди, які володіють майже унікальною здатністю приймати своєчасні рішення. А звідки може взятися така здатність у пустоголового чоловіка?

— Переконав,— засміявся Пронченко.— Висуваю свою кандидатуру на виборах до Академії наук. А вже коли назвав мене найпоінформованішим чоловіком, то викажу цю властивість належним чином. Дійшли до мене чутки, ніби хочеш утікати з директорства? Сам створював усе, а тепер кидаєш? Не той час, Петре Андрійовичу.

— Невже Кучмієнко? — здивувався Карналь.— Так швидко? Він справді, виходить, має доступ повсюди?

— Пробивався й до мене, та я не прийняв через завантаженість. Сказав у відділі, щоб прийняли, поговорили.

— І що ж він — пропонує свою кандидатуру?

— Натякав.

— Саме вчасно. Готується в доктори. Вже довів дисертацію до захисту. А в нас же як: все, що має захиститися,— захиститься.

— То вже ваша справа. Дбайте про чистоту науки самі. Вам у ній бути все життя. Ніхто не змінить і не замінить.

-т— В науці ж, а не на директорських постах.

— Петре Андрійовичу, давай відверто. Ти знаєш мене вже три десятиріччя. Життя ціле. Так вийшло, що поставлений я трохи вище за інших. Які в нас принципи? Шукати справжні характери, справжню людську велич, уміти вгадувати її навіть у незначних натяках і проблисках, у формах детермінованої потенціальності, висловлюючись науково. Такі люди — неймовірна рідкість, і щастя, коли знаходиш їх, розпізнаєш. Це подарунок і нагорода для нашого суспільства. Я радий, що знайшов колись тебе, повірив, не помилився. А тепер відпустити тебе? Ти б сам з мене сміявся і зневажав мене.

— Схоже, що ти й приїхав, щоб поговорити про це? — спитав Карналь.

— І про це, але й не тільки. Хотів переконатися, чи не зламався ти, подумати, коли що, разом, яка. потрібна тобі підтримка. Але бачу — тримаєшся.

— Тримався, коли ховали батька. Ох, тримався, Володимире Івановичу!.. Що ж до директорства, то... Кучмієнко спровокував мене на ту розмову, але не стану приховувати: думка така часто навідує мене... Про Гальцева хочеться подбати вчасно.

— Був я в Гальцева, посидів трохи з ним коло їхньої тисяча тридцятої.

— Ніхто мені не казав.

— А я просив не казати.

— Ну, а про себе, Володимире Івановичу... Тут таке... Якщо настане день, коли думка про роботу в об'єднанні, замість радості, принесе мені тривогу, а замість гордості — страх, то я не стану в муках витискувати з себе керівні ідеї, а піду собі в університет, обмежуся наукою...

— Все ж таки ти втомився, Петре Андрійовичу. Просто виснажився. З моря тебе зірвали, бо позаріз треба було, тепер таке лихо...

— Я втомився ще іншим, Володимире Івановичу. Давно мене мучить одна думка. Пам'ятаєш, у Маркса десь є — про успадкування соціалізмом технічної бази капіталізму. Але чи не занадто затягнули ми це успадкування? Суспільний лад ми створили небачено новий, а матеріальна культура мало не всуціль запозичена, вторинна. Запозичуємо моделі машин, технологію, термінологію навіть. Візьми нашу галузь: "комп'ютер", "інтегратор", "дисплей" — цілі словники! Ми намагаємося робити щось своє, в назвах машин уперто використовуємо звичні, відомі, дорогі слова: "Дніпро", "Мир", "Мінськ", "Наїрі", але ці слова старіють разом з машинами, відходять у забуття й небуття, порушуючи закони, за якими слова мають жити, поки живе народ, а то й вічно. І от настає чи то знесилення, чи то вичерпання...