Розгін - Загребельний Павло
Подзвонити! Почути його втомлений голос і сказати, все йому сказати! Відчаєно набрала номер, боялася притулити трубку до вуха, тримала її на відстані. Голос відгукнувся майже вмить, але не голос Карналя, а Олексія Кириловича. Вона в хвилюванні своєму переплутала номери і набрала помічника! А може, так воно й ліпше!
— Алло, Олексію Кириловичу,— майже зраділо обізвалася Анастасія.— Це ви?
Він упізнав Анастасію з перших звуків її голосу. Здається, зрадів так само.
— Анастасіє Порфирівно, радий чути ваш голос.
— У вас же не радість — смуток.
— Так. Були трагічні дні.
— Петро Андрійович довго був коло батька? Якась тяжка хвороба?
— Та ні. Все сталося неочікувано. Петро Андрійович нічого не... Він був у Франції на міжнародній зустрічі вчених...
— У Франції?.. Але ж... Я зустріла його над морем...
— Справді? Я не знав... Він не казав... Та, власне, такі дні...
— Я не зовсім точно висловилася,.. Зустріч випадкова і... Я навіть не можу сказати до пуття... Вранці побачила його... Ми з друзями пливли човном... Петро Андрійович пообіцяв увечері прийти нас зустрічати — і зник... Я навіть злякалася...
— Це, мабуть, саме в той день, коли Кучмієнко "вкрав" його з пансіонату, а я вже чекав у Сімферополі з квитками на Москву...
Це було відкриття, яке своїм жахом перевищувало навіть оті траурні чотирикутники в газетах. Анастасія сиділа заніміло, не могла промовити бодай слова, стискувала трубку збілілими від болю пальцями, майже знесамовитіло поводила очима. Що робити, що?
— Алло, Анастасіє Порфирівно, алло! — кликав Олексій Кирилович.— Де ви? Алло!
Врешті вона обізвалася. Не могла — хоч вбийся! — надати голосу бадьорості, аж Олексій Кирилович налякався ще більше:
— іДо з вами? Може, вам потрібна якась допомога?
— Могла б я з вами побачитися сьогодні?
— Ну, звичайно... Хвилиночку... Зараз Петро Андрійович пішов у цехи. Буде до обіду. Здається, вже не повернеться більше. Самі розумієте... Я вже до кінця роботи посиджу на телефонах... А тоді можна. Скажімо, десь о дев'ятнадцятій. Як вам зручніше, так і зроблю...
— Гаразд, о дев'ятнадцятій.
— А де? Як вам?
Вона нічого не вміла вигадати.
— Ну... Я просто неспроможна...
— Може, там, де ми колись уже зустрічалися?
— Колись? А, так, так... Але де? Зовсім вилетіло...
— Будинок моделей. Навпроти театру.
— Навпроти театру? Прекрасно! Дякую вам, Олексію Кириловичу, ви такий добрий.
— Є добріші...
— Ні, нема і не може бути!
Поклавши трубку на важелі, Анастасія з подивом глянула на телефон, що м'яким кошеням вмостився їй на колінах. Навіщо він тут і чого? Недбало зсунула апарат на підлогу, вмостилася тепліше й зграбніше, накрила ноги картатим пледом і несподівано для самої себе заснула. Приснилася собі малою-ма-лою. Ніби стоїть на краю освітленої сонцем спадистої галявини серед могутніх дубів. На галявині, серед густої зеленої трави, ростуть якісь високі білі квітки, між ними невтомно кружляють маленькі білі метелики, а вище, над метеликами й квітками, сизо черкають крильми ластівки. Вони ловлять щось невидиме, не метеликів, кричать радісно й загрозливо водночас і метаються, мов сизі блискавиці. Метелики обережно витріпочують крильцями під захистом високих білих квіток, мовби бажаючи виказати покірливість перед грізним криком ластівок. Але іноді з'являються метелики непокірливі, їм стає тісно між високими стеблами квіток, і вони пробують прорватися вище, у вільний ластів'ячий світ. Володарки вільного простору мали б негайно скосити зухвальців своїми гострими крильми, але — о чудо! — не чіпають їх, зневажливо, не зауважуючи, натомість до порушників усталеного ладу чимдуж квапиться метеликова служба порядку, метеликові няні й тьоті, квапливо обмахуючи зусебіч крильцями, і, хоч як ті впираються, знов заганяють донизу. "А де б тобі хотілося літати?" — питає малу Анастасію голос з високого зеленого дуба, голос знайомий-знайомий, але вона не встигає його розпізнати, відповісти теж не встигає, бо прокидається...
Був уже вечір. Проспала цілий день! Анастасія тернула очі, схопилася з дивана, глянула на годинник. Не запізнилася? Швидко одяглася, час ще був, зненацька відчула, що голодна. Просто ганебно: спить, їсть... Поставила на плиту воду, розкрила пакет з замороженими пельменями. Пельмені й переживання. Глум. Але все ж поїла, обпікаючись, давлячись, квапилася, ніби восьмикласниця, хотіла їхати машиною, передумала, пішла пішки. Піднялася Софійською, тоді Володимирською до вулиці Леніна, там спустилася вниз, так щоб опинитися коло театру, на другім боці вулиці, де вже, мабуть, чекав на неї Олексій Кирилович.
Він справді стояв на протилежнім тротуарі, напружуючи погляд, шукав витку, високу постать Анастасії в потоці людей, що квапилися до театру. Вдруге вони тут зустрічаються і вдруге серед людей, які біжать на спектакль. Вічний рух. Мистецтво і щоденність. Як завод або фабрика...
Побачивши Олексія Кириловича, Анастасія злякалася: що вона йому скаже? І взагалі: навіщо покликала його сюди? По телефону він сказав усе, чого вонаще не знала. А те, що в неї,— то не для нього і ні для кого, навіть не для Карналя...
Людські потоки врятували Анастасію. Закружляли її, понесли, Олексій Кирилович, здається, все ж побачив Анастасію з того боку вулиці, здається, замахав їй, може, крикнув; але за гуркітнявою машин не почуєш, а тут згори посунувся до Хрещатика тролейбус — два зчеплені вагони, довгі-предовгі, коли піти за ними, сховають тебе від усіх, хто на протилежному тротуарі, закриють, перекриють... Ще не дбаючи про наслідки, а тільки піддаючись несвідомому поклику до втечі будь-що, Анастасія швидко пішла вниз, намагаючись не відстати від здвоєного тролейбуса, а вже там була сутінь, було ще більше люду, який напливав з підземного переходу, від універмагу і від гастроному на розі. Анастасія пірнула в перехід. Коли й справді побачив її Олексій Кирилович коло театру, то тепер подумає, що то була просто омана зору. А вона полетить без нікого, нікому не кажучи, куди і як, з метеликами чи з ластівками...
Телефон дзвонив у неї цілий вечір і цілу ніч, уперто, настирливо, просто обурливо. Анастасія не брала трубки. Коли Олексій Кирилович, то що вона йому скаже? Хай завтра. Тоді можна буде збрехати, що шукала і не знайшла. Запізнилася або прийшла занадто рано. Сьогодні вже не пам'ятає*
Ніч знов спала міцно і знов снилася собі малою і в лісі. Любила ліс, як свою душу, і він завжди приходив до її снів тихий, спокійний, як батько.
Зранку не знала, куди себе подіти. Тепер уже хотілося почути дзвінок від Олексія Кириловича, але той не обзивався, примушував себе ждати, тому, коли задзвонив телефон, Анастасія мало не бігцем кинулася до апарата. Але не був то Олексій Кирилович, а тільки Митя-голомозий, завідувач промислового відділу їхньої редакції, прозваний так через свою завжди поголену голову і тонкий ляскучий голос, ніби з султанських сералів або з опери "Запорожець за Дунаєм".
— Чого тобі, Митю? — не дуже доброзичливо поцікавилася Анастасія.
— Де ти пропала, Насте? — невдоволено запищав Митя.— Кинула тут купу своїх матеріалів і завіялася, а ти розбирайся та розшолопуйі
— Яку купу? Яких матеріалів?
— А я знаю? Про дев'яту домну ти написала?
— Про домну? — Лише тепер згадала про свою запеклу роботу протягом цілого тижня.— Ах, пробач, Митю. Забула.
— Здуріла —таке забути! Наш редактор ніч не спав, сьогодні всіх тут ганяємо. Даємо в трьох номерах. З продовженням і з усіма твоїми знімками. Цинкографи обдеруть все моє волосся!
— Не матимуть занадто великої роботи!
— Тобі все смішки. Приїдь, хоч розберемося.
— Розбирайся сам. Я ще у відпустці.
— Тоді навіщо ж написала?
— Моє діло. А твоє — завідувати своїм відділом...
—: А матеріал? Матеріал чий? — зрозпачено заверещав Митя, але Анастасія поклала трубку. Надрукують без неї. Написати було важче. Аби тільки хто знав, у якому стані вона була, метаючись коло дев'ятої домни.
Походила по квартирі, знов задзвонив телефон, знов бігла, знов був Митя-голомозий.
— А що, коли скоротимо?
— Скорочуйте!
— Треба ж знати, що можна, а що — ні.
— Коли б треба було вкоротити тебе, я почала б з голови.
— Тю, дурна!
Вона урвала розмову. Стала коло вікна, подивилася на покрівлі старих будинків, глянула на Софію, тоді спустила погляд униз і вперше за ці дні побачила свою машину. Запацьорена, нещасна, покинута, гибіла вона край тротуару, малеча, мабуть, повиписувала пальцями на дверцятах і крилах образливі сло-Еа, переднє скло заліплене розплющеними тілами вбитих під час швидкої їзди комах, у щілинах — жовте листя, не знати з яких дерев, звідки привезене. Помити машину — ось і робота!
Анастасія надягнула брюки, шкіряну куртку, запнулася тонкою вовняною хусткою, щоб не до кінця бути схожою на хлопця, ще трохи почекала дзвінка від Олексія Кириловича, але телефон мовчав з такою самою упертістю, як видзвонював протягом цілої ночі, довелося йти, так і не пояснивши нічого доброму тому чоловікові, який учора, видно, немало подивувався, коли вона мов провалилася крізь землю в своєму фокусі зникнення.
З під'їзду Анастасія вискочила майже такою безжурною, як вискакувала щодня, мала "понеділковий" вигляд, коли всі жінки, відпочивши, відіспавшись, зробивши нові зачіски, навівши лад з косметикою, приходять на роботу особливо вродливими і привабливими.
Між будинком і машиною, до якої бігла Анастасія, стояв чоловік. Високий, масивний, мов гірський хребет, спокійний і впевнений у своїй силі. Анастасія ледве не врізалася в нього. Ударишся — розіб'єшся. Вже раз спробувала, дивно, як уціліла. Але якою ціною?
— Ти? — ще не вірячи, що то справді Совинський, Анастасія відступила на крок.— Як ти сюди? І чого?
— Здрастуй, Анастасіє. Я дзвонив-дзвонив — і вирішив оце сам... сюди... — Совинський пішов на неї, простягаючи відразу обидві руки, так ніби хотів упіймати і вже не випустити. Анастасія позадкувала ще далі, тоді схаменувшись, рішуче пішла на Совинського, відхилила його руки, суворо звеліла:
— Ходімо звідси. Нам треба поговорити. Тут не місце. Пішла вгору до Богданової площі, Совинський не встигав
за нею, щойно наздоганяв, Анастасія знову опинялася попереду, вибирала шлях так, що поряд з нею на тротуарі не лишалося для Совинського місця.
