Розгін - Загребельний Павло

От і прекрасно. Місце є.

— Ви врятуєте Совинського, Петре Андрійовичу,— підскочив і Юрій.— А то я вже хотів спровадити його до свого сусіда-танцюриста. Бо друг то він друг, а робочий контроль завжди потрібен. Залиш його на ніч, а він Людмилу вкраде! Може, для того й приїхав, а так зване бажання повернутися до нас — тільки димова завіса. Ви ж нам зробили таку квартиру, Петре Андрійовичу, то хоч раз переспіть у найбільшій малометражній квартирі Радянського Союзу.

— Незаконно зробив.— Карналь підійшов до телефону, подзвонив тьоті Галі, поклавши трубку, повернувся до кімнати.— Де це бачено: на двох — цілих три кімнати?

— Кооператив же! За гроші!

— Однаково незаконно. Взяв гріх на душу.

— У нас же сім'я перспективна, Петре Андрійовичу!

— Не бачу підтверджень. Вже скільки років? Три? Юрій побіг до Людмили, простягнув до неї руки.

— Люко! Скажи Петру Андрійовичу! Людмила відступилася від нього, почервоніла. — Май сором. Хіба про це отак?..

—

— Доцю, справді? — Карналь пригорнув доньку, поцілував її волосся.— Невже?

Відчув себе постарілим на цілу тисячу років, але водночас якась дивна сила мовби понесла його над світами, солодка ніжність залила всього і в сполохах серця відлунювалася вічність. Онук. Нове продовження роду. Незнищимість великого руху поколінь. Батьку, батьку! Чом ти не дожив до цієї хвилі? Може, Айгюль теж не загинула б, якби могла тоді знати... Якби, якби... Мала надто витончену душу, щоб не відчувати браку ніжності.

Може, й усьому світові для нормального функціонування не-стачає ніжності й любові. Дедалі менше полишають люди для них місця в житті, вже й забуваючи іноді, що то таке, і з незбагненним для тебе відчуттям чогось навіки втраченого згадуєш безсоромні склубочення нагих тіл в скульптурних нагромадженнях стародавніх індійських храмів, розманіжених грецьких богинь, у яких навіть холодний камінь не міг приховати жіночу звабу і пристрасть, натхненні лиця мадонн з рожевощокими синочками на руках, розвеселених фламандських гультяїв, що запускають руки за пазухи повногрудим молодицям, боттічеллівських дівчат, витких, як виноградні лози, синю сутінь танцівниць Дега, гріховну ренуарівську наготу, і вже й не віриш, що той картинний світ справді міг бути колись живим життям у барвах, згуках, шепотах, зойках, в гарячому потові, в крові, сльозах і щасті.

Життя не було ласкаве до Карналя, повертало до нього тільки суворий свій лик, а він не вигадав нічого ліпшого, як відплатити йому тим самим. Обрав серйозність способом буття, оточив себе неприступним муром іронічної шорсткості, окреслив довкола себе крейдяне коло суворості, яке щодалі дужче відлякувало від нього людей. Вічно заглиблений у свої думання, заклопотаний справами, які перевищували кожне окремо взяте життя, відважно споглядаючи в астральні безодні нескінченності в надії знайти нові форми, він не розумів, що при цьому неминуче має поплатитися, втрачати назавжди якісь звиклі форми життя, згадавши які, тужиш за ними і зрозпачено шукаєш те, що сам же відкинув. Відчув і збагнув це тоді, як повіяло йому в серце мертвим холодом од крижаних полів самотності, що обступили його після втрати найближчих людей. Все є. Робота, повага, шаноба, слава, яка мовби вберігає тебе, бо ти вже став часткою пам'яті багатьох людей, а пам'ять— це вічність,— але немає любові — і немає життя. І коли ти почув прекрасну вість про сподіване дитя, то мовби відчинилися в тобі таємничі двері до нових скарбниць любові, а водночас несміливо ворухнулася парость надії на те, що з'явиться на землі людина, яка обдарує також тебе первоцвітиим почуттям усіх початків, щедрот і поривань, і ти мовби відродишся, наче дерево повесні, і зазеленієш знову нестримно, зухвало, все-плодющо...

Вій обіймав своє рідне дитя, таке, власне, маленьке й худеньке, як і двадцять літ тому, вдихав запах сонця, переданий доньці матір'ю, полишений у вічний спадок, якось зовсім забув про зятя, опам'ятався лише тоді, коли побачив, як Юрій упав перед ним на коліна, думав, що той, як завжди, блазнює, але зять стояв на колінах побліднілий, не схожий на себе, губи йому пересмикувалися, дивився на Карналя мало не жебруюче.

— Петре Андрійовичу, простіть...

— Ти що це? Негайно підведися!

— Мені соромно. Простіть.

Карналь сам звів його, жартівливо підштовхнув до Людмили. — Хай у вас буде все щасливо, діти. Але Юрій затявся:

— Простіть. За батька. За прізвище. Мені соромно. І перед вами, і перед Іваном, і перед усіма.

— Не смій так про батька,— суворо сказав Карналь.— Він по-своєму чесний чоловік. А що вимоги в нього переважають здібності, то винен не він, а ті, хто йому потурав усе життя. Я теж немало завинив. Він один Кучмієнко, ти зовсім інший. В твоїх силах прославити або зганьбити те, що дісталося в спадок. Саме прізвище нічого ще не значить. Хоча деякі прізвища я б узяв під охорону держави так само, як Кремль, Ермітаж, Софію Київську, Самарканд. Ленін, Пушкін, Шевченко, Руста-велі... А ми просто люди з простими прізвищами,.але не маємо підстав соромитися їх...

Він обійняв Людмилу і Юрія, звів їх докупи, поцілував по черзі доньку і зятя, звелів:

— Поцілуйтеся, діти! І давай вина, Юрію! Ми з Совинським будемо свідками вашої великої радості. Не заперечуєш, Іване?

— Що ви, Петре Андрійовичу? Я такий радий і за Людмилу, і за Юру!.. Вже ради цього мені було варто приїхати...

— Не забувай, що ти тепер у моїй бригаді! — весело закричав Юрій.— Хіба не заради цього тут?.. Чи шукати жінку? Скрізь і в усьому — жінка! Але ж не признається, хто вона! Петре Андрійовичу, ви поквапилися з резолюцією! Хай би сказав? Чи не ота Анастасія з прекрасними ногами, на яких тримається все прогресивне людство?

Карналь відчув, як по серцю ніби пролинув холодний подих* Сам собі здивувався. Спокійно зупинив Юрія:

— Облиш Івана, Ми з ним тільки свідки. Вино у вас є?

— Навіть щось міцніше! — Юрій порався коло бару.— На всі випадки життя, Петре Андрійовичу. А вже на такий!..

7

Дехто вважає, ніби жінки стоять на боці хаосу, невпорядкованості, сліпих стихій і пристрастей. Але часто їх стомлює це одвічне призначення, і тоді вони прагнуть спокою, який можуть знайти тільки в точності, суворій обмеженості справжніх мислителів і творців життя. Щасливі ті м них, які зрозуміють це вчасно, всім іншим судилося шукати, не знаходячи, бажати, не відаючи чого. Між розумом і природою завжди маячать примари, які приховують від людини істину, і багато хто блукає поміж тінями випадковостей, неспроможний вибратися до справжнього світла.

До того незбагненного душевного струсу на морі, що штовхнув Анастасію на край безодні розпачу, вона ще не усвідомлювала до краю почуття, яке вже давно вгніздилося в її серці і з солодкою хижістю шматувало серце, вичікуючи свого часу, щоб, вирватися назовні вулканічним вогнем дикого бажання. Тепер здавалося, ніби відтоді, як уперше побачила Карналя, зустрічала його і думала про нього мало не щодня і безмірно дивувалася, що досі не помічала цього в собі, не зауважувала, аж поки... То й що? Чим усе закінчилося? Хто знає про її справжнє почуття, коли й сама вона ще два тижні тому нічого не знала? А тепер, після ганьби і бруду в Кривому Розі? Вже ніколи не будеш невинною і чистою. Коли почула вчора в телефоні його далекий утомлений голос, мало не крикнула від-чаєно й безнадійно. Життя б ціле віддала за одну лише мить розуміння того, що в нього в душі. Висповідалася б перед ним за все і готова була ждати слова співчуття, може, місяць, може, рік і десять років навіть, але ж від такого чоловіка було чого чекати! Але що вона йому і хто? Зв'язок нічого з нічим. Хотіла сліпих пожеж в сподіванні оновлень після них, ніби зелених отав, які виростають після "косаря", що його пускають по су-, хій траві. І що ж має?

Плакала всю ніч. Ніколи не мала почуття міри ні в сміхові, ні в сльозах. Та й хто з жінок має? З слізьми мовби витікало з неї життя. Не витекло! На ранок стріпнулася, довго стояла під душем, змінюючи воду з гарячої на холодну, терла своє пругке тіло, аж рипіло, хотіла відкинути тяжкі думки про своє забруднення, хотіла чистоти й порятунку. Порятуй мене, вихопи з розпачу, вихопи!

Тоді сіла до дзеркала, закусивши губу, стала причепурювати обличчя, наводити лад у зачісці, ховати всі сліди сліпої бурі, яка налетіла на неї, хотіла з'явитися на вулицях Києва ще кращою, ніж будь-коли, пройти ними, мов їхня одвічна належність, маючи в своїй гарячій крові навіть самі назви тих вулиць, що не знати коли і як опинилися там, кружляючи в крові разом з усіма дияволами спокуси, бажань і невситимості: Рогнідин-ська, Володимиро-Либідська, Предславинська, Володимирська, Хрещатик...

Одяглася так само дбайливо, як наклала косметику. Згадала, що забула навіть про кефір, зневажливо махнула рукою. Справжній жінці корисно поголодувати до обіду, а то й цілий день. Головне: бути молодою і вродливою. А вона молода і вродлива!

До редакції не поспішала, бо там усі зроблять великі очі. Втекти з моря, самій себе відкликати з відпустки? Що вона — прем'єр чи міністр оборони? Завжди була ненормальною, а це вже й геть з глузду з'їхала! Та й до редактора не приступишся, поки не вичитає шпальт завтрашнього номера. Найліпше завітати наприкінці робочого дня... Тим часом... Куди йти, не знала. Переконалася в цьому, щойно вийшла з під'їзду. Запацьорені "Жигулі" стояли на тротуарі, ніби свідчення її ганьби й забруднення, од якого не обмиєшся ніякими водами.

Пішла вниз до Хрещатика звичною своєю ходою, твердо ставлячи ноги, ніби топчучи всіх чоловіків з їхніми вічно безсоромними поглядами, а тепер — ще й свою власну безсоромність. Як завжди, пригальмувало коло неї таксі. Молодий таксист перехилився через сидіння.

— Підвезти?

Анастасія метнула на нього швидкий погляд з-під брів. Молодий і хтивий. Хоче приємно почати день. Що ж! Взялася за ручку дверцят, водій поміг відчинити, вона сіла, випростала ноги під модною вовняною сукнею. Сукня була задовга, щоб водій помилувався ногами. Досить з нього її очей.

— Куди? — спитав змовницьки.

— Набережна. До пішохідного мосту.

— Ото й усього?

— Я не люблю машин.

— Куди ж діватися тоді бідним таксистам?

— Міняйте професію.

— Заради вас можна поміняти навіть власну шкіру.

— Ідея: здайте її опеченим.