Розгін - Загребельний Павло

А уявіть таке. Наша газета стає гостем на цій суботі великого сміху і запрошує своїх читачів посміятися разом з кібернетиками, впускаючи на свої сторінки...

— Що? Сміх?

— Припустимо, сміх.

— Але ж ви постійно повторюєте, що демократія — річ серйозна?

— Сама в собі — так. Але ж елемент сміху, як великого очисника, не відкидається. Маркс сказав, що людство, сміючись, прощається з усіма своїми забобонами, дурощами й хибними думками.

— Не пам'ятаю, щоб ви коли-небудь згадували ці слова Маркса.

— От же згадав?

— І вибрали найнедоречнішу нагоду.

— Чому так вважаєте?

— Бо коли Карналь нікого досі не пускав на цю свою суботу, то він і надалі робитиме так само. Ви особисто пробували добути в академіка дозвіл?

Редактор зобразив на обличчі таке саме страждання, як під час своїх ритуальних думань.

— Зрозумійте, що офіціально це неможливо... Ні редакторові, ні редакції взагалі... Тільки особисті контакти...

— Анастасія схопилася, відставила стілець, нервово перебирала ремінець торбинки.

— До чого тут особисті контакти? Чому ви вважаєте, ніби я... Редактор теж підвівся. Він трохи зніяковів, чого, здається,

ніколи не траплялося, в голосі малося б чути навіть благання, але ж хіба редактори можуть вдаватися до благань?

— Може, я зовсім дурний, Анастасіє Порфирівно... Але подумав... Ось узяв і подумав: нікому не вдавалося, а раптом нашій Анастасії вдасться... Це була б така бомба!.. Ваша домна, звичайно, прекрасна. Але що таке домна? Це загальнодоступна річ. Як Третьяковка або Ермітаж. Приходь, дивись, пиши, розповідай... А тут... Та ви самі розумієте... Я не можу давати вам завдання... Взагалі на цю тему не можу... Просто сказав... Не хотів вас ображати... Навпаки... Підкреслити ваші гідності... Пробачте...

Дивна поведінка, дивна розмова, ще дивніші наслідки. Сорокова субота року. Число чотири в піфагорійців, число сорок у давніх слов'ян. Символи, натяки, таємничість, нерозгаданість. Анастасію не вабила ніяка таємничість, ніяка нерозгаданість, не рвалася вона ні за які зачинені двері — досить мала свого темного, болісного, первісио-склубочеиого в душі. Але буває така безвихідь, з якої власними силами вже не виберешся, зате досить щонайменшого поштовху збоку, і ти радо підкоряєшся тій сторонній силі, піддаєшся сліпому автоматизму випадку, нагоди, удачі, без надії сподіваючись на збавче світло, яке неминуче має засяяти тоді десь далеко-далеко попереду, виводячи тебе з мороку безнадії й розпачу.

Тільки проблиск того світла, тоненький, мов ниточка, повів Анастасію знов на знайому вулицю до знайомої модерної споруди конструкторського корпусу, що так гарно вимальовувався на тлі злинялого осіннього неба своїми бірюзово-срібними площинами стін-вікон, але не стала підніматися швидкісними ліфтами на знайомі поверхи, а з вестибюля, де в зручних кріслах перед столиками, на яких стояли вази з свіжими квітами, сиділо, як завжди, кілька задуманих юнаків, подзвонила до Олексія Кириловича і спитала, чи не міг би він спуститися вниз.

— За три хвилини буду коло вас,— пообіцяв він,— Сподіваюся, у вас все гаразд?

— Дякую, все прекрасно.

— То з більшою радістю вас побачу...

Він не змінився за цей час, так ніби все добре й лихе п житті обходило його стороною, а він стояв на роздоріжжях, усім помагав, сприяв, співчував, обіцяв, цілковито задовольняючись високою роллю посередника.

— Ех,— пожартував Олексій Кирилович, тиснучи Анастасії-ну руку,— якби не був жонатий...

— То що? — прийняла вона його гру.

— Та не мав своїх двох хлопчиків...

— Тоді?

— Тоді я спробував би залицятися до вас, Анастасіє Пор-фирівно.

— Коли вже залицятися, то просто — Анастасія...

— ЗгодаІ Радий вас бачити! Все-таки чоловіче товариство втомлює.

— Здається, у вашому об'єднанні п'ятдесят процентів — жінки. До того ж дуже молоді. Молодші за мене. Я знаю середній вік.

— В об'єднанні — так. А в керівництві? Самі чоловіки. А вже там не має значення — старі вони чи молоді. Кучмієнко чи Гальцев.

— А я до вас з великою просьбою,— відразу перейшла до діла Анастасія.

— Все, що зможу...

— Йдеться про неможливе.

— Тоді обіцяти не маю права, але постаратися...

Анастасія відвела Олексія Кириловича якомога далі від задумливих хлопчиків, які сиділи в м'яких кріслах. Свідки небажані. Навіть коли серед них — якийсь майбутній геній, у що завжди хочеться вірити у таких святилищах людської думки.

— Я хотіла попросити вас... Сорокова субота... Розумієте?

І тут уперше побачила, що навіть Олексій Кирилович може бути нещирим.

— Сорокова? Субота? — перепитав він, мовби вперше чув ці слова.

— Не знаю, як у вас називається цей день, але я б просила вас...

— Мене? Просити? — Олексій Кирилович болісно ламав брови, він не вмів бути нещирим, але й не бачив для себе іншого виходу, тому щосили вдавав непорозуміння, непоінформованість, грав у наївність, забуваючи, що актор з нього — ніякий.

Анастасії стало шкода Олексія Кириловича. Вона взяла його за руку, зазирнула в очі.

— Олексію Кириловичу, я вас розумію. Знаю, що ніколи нікого стороннього на цих суботах не було. Знаю про сувору заборону академіка Карналя. Знаю, що й мене, коли я зверну-* ся навіть до самого Петра Андрійовича, не пустять... Бо й чому б мали робити виняток? Але однаково прийшла до вас, саме до вас...

— Я вам вдячний за таку високу честь, Анастасіє, але справді... Петро Андрійович якнайсуворіше... Ніхто не має права...

— А коли без права?.. Маєте ви тут якийсь вплив?.. Зрозумійте: це не завдання редакції, я не хочу виступати офіційною особою... Може, згодиться колись, якщо я справді щось напишу про Петра Андрійовича... А може, й ні... Тільки глянути... Інкогніто... Жодна жива душа не знатиме про це... Могли б ви зробити це для мене, Олексію Кириловичу?.. Розумію, яке це нахабство, і все ж...

— Давайте відверто.— Олексій Кирилович вже переміг себе, з полегкістю скинув невластиву для нього машкару вдаваності, знов став простим і милим чоловіком, перед яким хочеться від-, крити душу, мов перед рідним.— Загалом кажучи, ніхто ніколи не пробував... Але припустимо... Я проведу вас у суботу до нас, але рано чи пізно Петро Андрійович довідається... Може, й не до кінця, але навіть натяк... Ви розумієте?

— Вас звільнять з роботи?

— Все може бути.

— Тоді не треба. Я не хочу, щоб заради мене ви...

— Я ж сказав: може бути. Але може й не бути. Все це у сфері передбачень і ймовірностей... А от для вас я можу зроби* ти добре діло — так це точно.

— Теж з непевної сфери ймовірностей...

— Але ж ви просите...

— Жіноча примха...

— Коли щось станеться, я можу послатися на те, що Петру Андрійовичу дуже сподобався ваш матеріал про те, як і що читають учені...

— Справді? Він читав?

— А хіба я не казав вам? І він теж не дзвонив? Я записав йому ваші телефони. Він збирався подзвонити, подякувати вам за розумні спостереження.

— Які там спостереження! Та й не до того було в цей час Петру Андрійовичу... Коли я побачила оті траурні рамки...

Анастасія закусила губу. Не хотіла проговоритися навіть перед Олексієм Кириловичем.

— Окрім того,— сказав він,— завжди приємніше підкорятися жінці, ніж начальству.

— Олексію Кириловичу, що я чую! Ви — й такі вислови! Чи то в передчутті сорокової суботи?

— Там нічого такого, запевняю вас... Власне, побачите самі... Рискну і підкорюся вродливій молодій жінці... Тільки приходьте не зранку, а десь коло години дня... Буде більше народу, легше загубитися... Будете без мене... Зовсім сама...

— Якраз те, до чого я звикла останнім часом... Дякую вам, Олексію Кириловичу, навіть не знаходжу слів...

У суботу він провів Анастасію в той самий вестибюль, де вони укладали свій таємний пакт, і миттю щез у натовпі святково зодягнених людей, яких невидимі сили цікавості й безжурності штовхали туди й сюди, людей дивно зоднаковілих, чимось страшенно схожих між собою, а чим саме — не збагнеш. Але за хвилину Анастасія теж стала схожою на всіх, мовби глянула на себе збоку, побачила, як стоїть, піднявши обличчя, втупившись поглядом у величезне біле полотнище, що затуляло мало не половину просторого вестибюля, і всі, хто там був, так само вдивлялися в полотнище, тільки вони всі сміялися чи відверто, чи приховано, а в неї від обурення й несподіванки здавило .спазмою горло. .

На полотнищі чорно наляпано було шаржований портрет Карналя. Карналь з причепленою покудланою борідкою, велетенськими ножицями стриже так само кудлатого, як і його борода, барана, і вовна, падаючи вниз, творить закрутистий напис: "Обкарнай барана і стрижи кібернетику!"

Ще нижче велика чорна рука вказувала пальцем кудись пра-вобіч, і знову всезагальна сила зоднаковіння примусила Анастасію повернути голову туди, куди вказувала намальована рука, і поглядом наткнулася на нове полотнище, щоправда, набагато менше, з застереженням: "У нас сміються тільки на першому поверсі!"

Вона пішла туди, куди йшли всі, переходи між корпусами були заповнені людом майже вщерть, найбільше товпилося коло стін, на яких від стелі до підлоги поначіплювано було безліч шаржів, закликів, оголошень, химерних діаграм, якісь хлопці в розхристаних піджаках бігцем підносили нові й нові рулони ватману, щось пришпилювали, приклеювали, підмальовували, так ніби мало було понаписуваного й понамальовуваного давніше, ніби боялися вони, що в цей день мало звичайного сміху, потрібен регіт, потрібні веселощі нестримні, безмежні, всеочи-щаючі.

"Не зупиняйся на досягнутому, навіть коли не маєш ніяких досягнень!" — це впоперек переходу. Своєрідна орифлама місцевих дотепників. Далі на червоному диктовому щиті попередження:

"Тут надається перевага вимогам техніки перед людськими потребами!

Забороняється: , лізти на рожен, плювати проти вітру, затуляти сонад,

заперечувати академіку Карналю! Пенсіонерам: не розмовляти й не кашляти!

Червоним слідопитам: не грати на дуду! Всім: не дихати!"

Через кілька метрів до проходу милостивий дозвіл: "Дихайте!"

Ще через кілька метрів: "Глибше!"

"Ще глибше!" "Якомога глибше!" "На повні груди!"

І величезними літерами: "Полегшуйте собі душу сміхом!"

Сміх панував тут неподільно, безжурний, розгойданий, здебільшого незлобливий, часом дошкульний, надто коли йшлося про академіка Карналя, якому, здається, діставалося найбільше, на всіх рівнях, з нагоди й без нагоди, заслужено й безвинно.