Розгін - Загребельний Павло

Знімуть скати — тоді свищи! Цілу ніч він змушений був не спати, сидів на балконі, курив, стеріг ті розпрокляті "Жигулі", а жінка ж ревнує! І думаєте, хоч подякувала сусідка? Ще сьогодні, коли натякав, висміяла: мовляв, ти б ще помив мою машину. Таку б провчити.

— Отак, як ви її провчили, Петре Андрійовичу.

— Я? — здивувався Карналь.— А до чого тут я?

— Вона колись причепилася: "Відвези до свого академіка". Інтерв'ю хотіла у вас взяти, чи що. Я їй: "Анастасіє батьків-но, академік вас не прийме, у нього кожна хвилина..." А вона: "Вези — і край". Ну, повіз, сиджу в машині, курю. Дивлюся: вискакує. Аж позеленіла від злості. Мабуть, далі Діни Лаврен-тіївни і не була. Ви, мабуть, і не знаєте про цей випадок.

— А-а,— пробурмотів Карналь, ховаючи за вдаваною байдужістю своє збентеження. Вдруге нинішнього ранку про Анастасію— чи не занадто? Він міг за справами на місяці, а то й на роки забувати пра людей, які проходили на периферіях його життя, не був захоплений цією своєю властивістю, але інакше не міг. Або зосередитися на головному, або розтринькати все своє життя на дріб'язкову уважливість, вклонятися кожному телеграфному стовпу, вислухувати всі дурниці, спалювати час навіть з меншою користю, ніж спалюється нафта у двигунах, бо там хоч видобувається незначна доля енергії, тоді як з безконечних балачок, пустих знайомств і безглуздих церемоній нічого не доводиться сподіватися, окрім нудьги.

У себе на роботі Карналь дозволив собі єдине відхилення від узвичаєних норм. Знав багатьох керівників, які коло робочих кабінетів мали ще так звані кімнати відпочинку, у нього в директорському блоку так само була передбачена така кімната, але тут уже Карналь був непоступливий.

— Це все ж таки робота, а не відпочинок,— заявив він.— Відпочиває людина вдома, для цього й існує дім і все інше. Але на роботі кімната для відпочинку? Я не можу повірити в це так само, як мешканець острова Фіджі ніколи не повірить в існування твердої води, себто льоду.

Він розпорядився обладнати в тій кімнаті душову і завів звичай в особливо тяжкі дні, вибираючи вільну хвилину, приймати душ по кілька разів, а вранці міняв свій домашній костюм на заводський, практичний, скромний, щоб не вирізнятися своїм занадто нарядним виглядом.

Не відступився від своєї звички і сьогодні, тоді взявся за перегляд пошти, що нею об'єднання зв'язувалося з країною і світом. Олексій Кирилович незворушно стежив за тим, як швидко розкладає академік листи — який кому, неспокійно позирав на електричний годинник на стіні якраз навпроти Кар-налевих очей, переминався з ноги на ногу, аж Петро Андрійович врешті помітив і поцікавився:

— Що у вас там, Олексію Кириловичу?

— Дзвонили з Ради Міністрів.

— Що?

— Нарада сьогодні о п'ятій.

— Кого кличуть?

— Вас.

— Подзвоніть, що не буду. Ні сьогодні, ні через місяць. Не хочу носитися з своїм горем, але все ж... Я людина, а не обчислювальний пристрій.

— Вони просили пробачення. Співчувають. Але...

— Але?

— Надзвичайно важлива нарада. Ждуть вашого виступу.

— Ні наради, ні виступу. Мене нема і надовго! Так і передайте всім. Можете посилати до мене. Сам відбиватимусь! Можуть вони пошанувати людські почуття, чи вже все з'їдене цими безкінечними нарадами?

Карналь далі гортав папери, натрапив на брошурку в сірій обкладинці, з веселим подивом прочитав: "С. В. Кучмієнко. Математизація дійсності як теоретична процедура. Автореферат докторської дисертації".

— Олексію Кириловичу, а це що?

— Це? — помічник для певності глянув ближче.— Кучмі-єнків автореферат.

— Як же? Він тільки вчора сказав мені, що закінчує роботу над дисертацією, а сьогодні вже автореферат?

— Вчора ще, мабуть, реферат не був надрукований, то він і Скйзав, що закінчує. Надмірна скромність.

— Ви жартуєте, Олексію Кириловичу? Скромність у Куч" мієнка? Перед ким і де? Хіба що перед наукою. Ви не проглядали брошури?

— Я ж не математик.

— Радите мені ознайомитися?

— Вам прислали для цього з ученої ради.

— Кучмієнко про це знає?

— Не можу сказати.

— Ага. Дякую. Доведеться глянути. Я залишу брошурку, тоді скажу вам, що з нею робити.

Зла цікавість проймала Карналя, ще більше посилюючись від тяжкого настрою, з-під влади якого не міг визволитися попри свої цілонічні роздуми і нинішнє вдавання бадьорості й цілковитого заглиблення в справу. Зламалося щось у ньому безповоротно й незворотно. Тому мадо не по-хлоп'ячому хапався за все, що могло обіцяти забуття бодай на короткий час, де міг би загорітися, спалахнути, віднайти себе давнього, звичного, живого передовсім для самого себе, знов повернутися до вічного, неубутного великого тепла життя, прилучитися до його енергії, яка народила і живить той неповторний світ математичних абстракцій, точного знання і його машин, що залишаються для нього найвищою, коли не єдиною метою існування.

Тільки розгубленням і безпорадністю перед ударами долі міг би з'ясувати Карналь ту, загалом кажучи, нездорову цікавість, з якою взявся переглядати автореферат Кучмієнка. Напружений до краю, знесилений переживаннями, зосереджений у незвичній для нього розгубленості, Карналь сидів над марною брошуркою з тих, що, подібно до ступенів, які майже неминуче за ними йшли ("Довів до захисту — захистився",— сміялися циніки від науки), здебільшого були тільки свідченням тупого працелюбства, залізнозадства чи навіть простого нахабства, а не справжньої обдарованості й натхнення. В людині неминуче наявний баласт. Мабуть, так і в науці. Є частина діяльна, згусток енергії, втілення талановитості, запас здібностей, а.є простий тягар, лінощі, нікчемність, пустопорожність. Яка життєдіяльність індивідів, такі вони й самі. Це місце з "Німецької ідеології" завжди згадувалося Карналеві, коли доводилося відбиватися від нашесть на науку "індивідів", життєдіяльність яких спрямовувалася тільки на самих себе. Захиститися,— а там хоч трава не рости! "Цель оправдывает посредственность". Ученим можеш ти не бути, а кандидатом •— зобов'язаний. "Відірвати ступінь" — і все життя смоктати з державної сосочки молочко. Всі ці так звані афоризми повторювалися чоловіками з танцплощадочною статурою, з вигнутими хвацько спинами, з викладеним хвилями волоссям, цими виявниками курортної психології, пожирателями солянок, осетрини, курчат-табака, вірменських коньяків і кавказьких вин.

Тисячі докторів, а відкриття можна полічити на пальцях, та й то належать вони здебільшого людям без ступенів. Три проценти вчених рухають прогрес, шістнадцять процентів помагають рухати, а решта — мертвий баласт. Для докторської дисертації вишукує такий "учений" проблему, яка потрібна тільки йому, щоб стати доктором, а більше нікому. Науку ці люди уявляють спорудою у вигляді куба, в якого одної грані бракує, і тому в нього легко входити і вводити бажаних. Девальвація звань, приниження самої науки, яка повинна існувати для на-множення зручностей роду людського. Карналь ненавидів усі.х цих любителів легкої наживи, він упізнавав їх з льоту, ще на відстані, він відчував їхнє наближення, радарні установки його вимогливості били на сполох, і він сміливо й рішуче кидався в бій, щоб викрити чергового лжевченого, захистити радянську науку від ще одного паразита. А тим часом усі ці роки терпів коло себе Кучміенка, і той зрештою повірив, що він теж причетний і втаємничений. Захистив же колись дисертацію про дірки! Пограбував якогось бідного механіка, зрозпаченого практика, який самотужки хотів створити сякий-такий науковий апарат для своїх практичних цілей, навіть у гадці не маючи за це домагатися вченого ступеня. А Кучмієнко підібрав те, що погано лежало. Його науковий керівник, хоч бачив і знав, що ніяка то не дисертація, все ж "пропхнув" на захист свого підопічного, бо вже отримав од держави гроші за "керівництво"! (а вважається так: що більше в тебе "керованих", то більший ти вчений). Хтось інший міг би, може, обдурити Карналя, але ж не Кучмієнко, якого знав аж надто добре від першого курсу університету. В голові — нічого, крім інтриганства, підступів, хитрувань, хоч зовні — сама привітність і доброта. Вміння вживатися, вростати в будь-яке середовище, аби згодом вихоплюватися на самі верхи, користуючись зайнятістю людей, які роблять справжнє діло. Він не пропустить замінити в свій час і його, Карналя. Коли ти терпиш коло себе посередність, повинен бути готовий до того, що рано чи пізно вона тебе проковтне, як у біблійному сні фараона сім худих корів проковтнули сім ситих. Щоправда, Кучмієнко не такий примітивний, як біблійна зажерлива корова, він — за "пристойність", він зробить свою справу непомітно, природно, невимушено, коли хочете, закономірно. Ось лиш стати йому потихеньку доктором наук. А там пробитися в лауреати, доплюсувавшись до якогось талановитого колективу,— тоді вже ніяка сила не втримає Кучміенка. Він уже провів колосальну роботу по вивченню біографій всього багатотисячного колективу. Читав і перечитував. Ділився своїми спостереженнями з Карналем. Дивувався, обурювався. Всуціль—люди без біографії. В кожного два-три рядки, народився, учився, ніякої роботи, нічого позаду, ніяких заслуг. У хвилини відвертості Кучмієнко визнавав, що починає поважати навіть Карналеві страждання. Не забував натякати, що він мовби доповнює Карналя з кращого боку, додаючи те, чого бракує академіку. Кучмієнко — додає! Яке блюзнірство! Невже все справді неминуче опаскуджується, зношується, споганюється, погіршується від довгого вжитку, ніби двигун у машині, і зміни завжди на гірше? А поступ? А закони розвитку? Чи саме на ньому, Карналеві, слід демонструвати трагічний виняток, бо він умів часом світити, але, виходить, не завжди вмів спаілювати? Справжнє ж світило повинне випалювати довкола себе все лихе й шкідливе, щоб не прокрадалося йому на зміну якесь жалюгідне жевріння, а влітало з невідомих орбіт світило ще більше і яскравіше. Смішний володар, який свідомо виховує свого наступника. Династії вироджуються неухильно й закономірно, бо сама ідея панівного династизму — це косиість. Така влада уповільнено-недовірлива. Ті, хто сидить на місці, завжди бояться нових доріг, бо по них нічого, крім загроз, прийти не може. Але ж повинні бути династії творчі? Розумний той керівник, який умів оточити себе розумними помічниками.