Розгін - Загребельний Павло

Ще в час тривалих залицянь своїх майбутній її чоловік часто лякав Анастасію несподіваними нападами нез'ясовної душевної знищеності, пустоти, мало не ідіотизму. Не міг склеїти двох слів, не впізнавав людей, не знаходив дороги навіть на Хрещатику, міг підбирати на тротуарі недокурки і пробував їх докурювати, хоч у кишені мав сигарети. Попервах Анастасія дивувалася, тоді ставало їй жалко цього закоханого в неї чоловіка, нарешті вона стала розуміти, що він просто буває тяжко п'яний, і це знов викликало в ній співчуття. Напивається від горя, бо ж вона холодна з ним і неприступна, мов камінь. На роботі він з'являвся рідко. Іноді раз на тиждень, щоб "давати ідеї". Тоді десь зникав. Вечорами знаходив Анастасію. Міг і не знаходити. Чи знала вона його? І що про нього знала? І чи можна знати щось про людину, не поживши з нею поряд? Так одружилася з ним, як з великою невідомістю. Тільки тоді (та й то після гірких кількамісячних досвідчень) відкрилося їй найжахливіше: чоловік, з яким зв'язала своє життя, був невиліковний, знищений, здеградований, п'яниця. Як вона цього не могла збагнути раніше, чому ніхто не підказав їй — так і лишилося для неї таємницею. Може, тому, що чоловік її належав до алкоголіків інтелігентних, сказати б, п'яниць не за покликанням, а за світоглядом. Він відстоював право напиватися так само, як люди відстоюють істину. Залічував себе до тих, кого переслідують, як переслідували в усі віки борців за Істину (улюблені його слова: "У всі віки переслідували істину, а тепер ще й випивку"), а що був членом суспільства, яке високо ставить людську порядність, то щосили вдавав цю порядність, так що не відразу можна було й помітити його справжній стан. Це був чоловік трагічно, безповоротно, навіки роздвоєний, розполовинений, тіло в нього вже нічого спільного не мало з розумом, а розум з тілом. Та водночас його розум щосили вдавав, ніби він і далі пов'язаний з тілом, а тіло силкувалося виказати, ніби розум при ньому. Суцільне вдавання і постійне втрачання сил. Боротися за такого чоловіка? Але як? Коли б у нього була хоч крихта бажання боротися за себе.

Кілька місяців пекла, жаху, безвиході. А тоді отак, як сьо-

годні, потемніли їй очі, гостро звузилися зіниці, десь вловила

вона в своєму чоловікові ледь помітний проміжок між вдаван-

ням і справжністю, сказала твердо:

Іди від мене!..

— Проганяєш?

— Іди! Не можу нічого більше сказати.

Він пішов покірливо, охоче, навіть весело. А вона раптом виявила, що поповнила ряди самотніх молодих жінок з власними окремими квартирами, перезрілих, пихатих дівчат, цих типових жертв гіпертрофованої зарозумілості, розлучених, покинутих, розчарованих, які ладні звинуватити в підступності все людство. З усього чоловічого світу далі жив у ній тільки батько. Колись у лісах почувалася з батьком навіть не дівчинкою — хлопцем. І тоді почувалася хлопцем, як батько купав її малою, вміло й ласкаво підтримуючи знизу долонями. Запам'ятала його руки. Великі, теплі, м'які. Відтоді любила купатися, любила чистоту, перетворила її на свій домашній культ. Батьку, батьку, як тебе нестачає мені!..

Совинський прийшов, навантажений пакетами й згортками. Став викладати на столик, навіть не зачинивши дверей.

— Двері,— сказала Анастасія, далі розглядаючи себе в дзеркало. Він незграбно повернувся, зачинив одні двері й Другі, ті, що вели з передпокою до кімнати. Жмакав папір, розставляв і розкладав принесене. Дві пляшки шампанського, молдавський коньяк, мінеральна вода, шмат шинки, булка, яблука, цукерки.

Дрібні жертви для принесення жертви більшої? І цією жертвою завжди має стати жінка? Ну, так, та хіба то не вона сама покликала сюди Совинського? Море билося в неї в грудях, шум і регіт моря розчарування й зневіри, між великими хвилями хлюпотіли, сичали, хихотіли хвилі маленькі, злі, мов маленькі собачки: "А ти чого хотіла? Чого? Чого? Чого?.." І цей великий і незграбний у своїй доброті Совинський, мов помста тому, що не прийшов, пообіцявши. Чи властиве Совин-ському почуття помсти? І хто тут жертва: вона чи він?

Анастасія нарешті відірвалася від дзеркала, з глузливим подивом оглянула принесене Совинським.

— Ти як той генерал, що, перш ніж послати солдатів на смерть, неодмінно дбає, аби їх добре нагодувати.

— Який з мене генерал? Хлопці унизу завели суперечку про антологію, а я подумав: нам треба хліба і сала, а вже тоді антологія.

— Де ж твоє сало? Не бачу.

— Ти хоч їла тут що-небудь? — стурбовано поспитав Іван.

— Не думаєш же ти, що тиждень голодувала! Харчувалася в робітничій їдальні. Уяви собі: дуже сподобалося.

— А сьогодні?

— Сьогодні? Не пам'ятаю. Зранку сиділа за своєю кореспонденцією. Добровільна стаття. Ніхто не замовляв і не примушував. І сиділа добровільно.

— Голодна?

— А в голодних воно ліпше виходить! Хочеш, почитаю?

— Яв цьому не дуже... Може, тобі чогось гарячого? Давай я замовлю, щоб принесли.

Вона розреготалася.

— Ти страшенно зворушливий у своїй турботливості. Дай мені свою руку. Сядь отут у крісло. Ні, давай спершу зсунемо крісла, щоб бути ближче. Можеш зняти піджак. Бачиш, яка я добра? Сьогодні — добра. Це буває рідко.

Він гладив її руку. Анастасія заплющила на мить очі. Ні, не те. Не та рука. Велика, тепла, ненабридлива, але не те, не те!..

Совинський похопився.

— Ти ж голодна! їж. Прошу тебе.

Вона стріпнула волоссям. Щосили вдавала безтурботну.

— Що ми вип'ємо? Я хочу сп'яніти. Давай коньяк.

— Може, не треба?

— Навіщо тоді приносив? І звідки тобі знати: що мені треба, а що ні. Ти мене бачиш учетверте в житті.

— А між цими зустрічами? — Совинський зітхнув...— Цілі роки. Чи я знаю, чим вони в тебе заповнені.

— Чи не вважаєш ти, що таке зацікавлення занадто уповільнене? Адже й ця наша зустріч — цілком випадкова, ніякої закономірності. Але однаково... Я не хочу докорів... Давай усе-таки ліпше вип'ємо. За твої успіхи.

— Ні, тільки за твої.

— Змагання великодушностей? Що ж. Давай і за мої. А тільки за які? Ти ж нічого не знаєш.

— Я знаю, яка ти добра і благородна... Тоді, вночі, ти готова була навіть до крайнощів... І тільки щоб захистити мене... А хто я для тебе? І хіба можна захистити людину від зганьблення, якого вона завдає сама собі? Коли хочеш правди, то я тоді просто злякався тебе. Ти видалася такою неприступною. І я часто думав, чим заповнено ці кілька років між нашими випадковими зустрічами? Цього просто незмога тобі передати...

Вони випили. Анастасія надкусила яблуко. Спідлоба дивилася на Совинського. Сама налила ще коньяку йому й собі, мовчки піднесла склянку.

— Не думай, що я п'яниця. Ненавиджу п'яниць. Але сьогодні... Ти нічого не знаєш і не можеш знати. Чомусь завжди видавався мені зовсім заблуканим у темному світі почуттів. А щодо заповнення... Життя треба заповнювати любов'ю. Це для жінки головне. Захоплення, флірти, дріб'язок — це теж можливе. Але є набагато вище. Не те, що співають у сопливих пісеньках: весна, трава, роса, зорі, любов'ю серце не половинь, люби мене, не покинь, три місяці літо, три місяці осінь, вічна весна... Є захвати вищі, триваліші, є великий світ людини, у який входиш іноді поволі, боязко, часто навіть недовірливо, скептично, а то й зі зневагою, витрачаєш, буває, цілі роки. Роки — розумієш? А тоді, пізнаючи, вже не можеш визволитися, і тоді вічна вже не весна — вічна відданість!

Совинський злякано порипів кріслом. Голос йому недовірливо зламався, коли він спитав:

— Це ти... Могла б так і про мене?

— Не має значення. Ти ж любиш цю формулу. Спитав, чим заповнено мої роки, я відповідаю... Може, й не про тебе. Може, про всіх. Може, це прикмета любові двадцятого віку. Відданість! Як у Анни Кареніної. Тільки там була трагедія. Вона з відкритим серцем, з відданістю, а до неї всі — з каменюками байдужості й себелюбства. Рано вона народилася. Не було тоді ще людей для такої любові. Ромео і Джульєтта — теж не такі. Там ЕСОЖЄН тільки для себе. Коли мені немає любові, то я не хочу житиі Найжорстокіші самолюби в історії. І Пірам і Тіс-ба, і Лейлі і Меджнун, і Трістан та Ізольда — всі!..

— Мабуть, ти не зовсім справедлива, Анастасіє... Все ж таки про це досі якось інакше...

— А хто інакше? Професори літератури? Що вони знають? Жують, жують, розкладають на полички, класифікують, убивають все живе, знищують саму таїну любові. А що всі найвищі почуття без великої таємничості? Усуньте таємничість — і життя стане суцільною нудьгою. Як таблиця множення або розклад руху автобусів. Найдивніше:. людей завжди зачаровує таємничість, як і жінка, але ту й ту вони будь-що прагнуть розкрити, підкорити і, отже, знищити. Але даремні зусилля! Навіть учені, які щороку відкривають нові й нові елементарні частки, безрадно розводять руками перед невичерпаністю матерії. Завжди залишається щось невідкрите й нерозгадане. Таємниця існує далі. Чи не тому справлені вчені якісь мовби приголомшені, несміливі в поводженні, навіть сором'язливі? Най-зухваліші свої здогади вони висловлюють якось ніби сором'язливо. Зате невігласи завжди нахабні.

— Я ж не вчений,— лякаючись незбагнених перескоків її думок, нагадав Анастасії Совинський.

— Хіба вимагаю від тебе перестати бути собою? Будь, ким є. Те, чого можна навчитися, мене зовсім не цікавить. Головне в людині — неповторність і вміння віддаватися до кінця. Ти думаєш — інтелігенти це ті, хто багато знає? Інтелігентом може бути навіть малописьменний чоловік. Коли в нього серце відкрите людям, коли він уміє відгукуватися на всі голоси, на всі болі світу. Так стають великими інтелігентами дворянські діти Пушкін і Толстой, і селянські сини Шевченко, Франко, Довженко. Ти не думав над цим ніколи?

Совинський важко посовався в кріслі. Потонув у ньому, на-півлежав, сковувало рухи, відгороджувало від Анастасії просто безнадійно, а коли взяти до уваги, що Анастасія була ув'язнена в такому самому кріслі, то ситуація, в яку потрапив Іван, мала б вважатися просто безглуздою.

— Боюся, що я далекий від таких високих взірців,— сказав Совинський.— І зовсім антиінтелігент. Скільки ти мене знаєш, я те й робив, що виставляв наперед власні переживання, нічого не помічаючи довкола навіть на відстані простягнутої руки. Куди вже там про цілий світ, коли й про тебе я жодного разу...