Розгін - Загребельний Павло

Образ гір: злети, падіння, піднебесні верхи, тиха глибинність долин. Образ пустелі: безмежність смерті й сонця, розпластане на землі, як вічна запорука життя. Для Карналя все це зливалося в образ Києва й особливо відчутно цієї ночі, яка мала б стати для нього найтяжчою в житті, але він уже був певний, що подолає її на вулицях. У Києві все можливе. Тут блукають по вулицях віки, а тисячоліття плавають у нічних небесах зоряними еманаціями над соборами й монументами. Тут умерло більше, ніж коли-небудь зможе народитися, і все ж народження переважають і пересилюють смерть щомиті. Вавілон, Фіви, Персе-поль, Афіни, Рим, Дамаск, Єреван, Каїр, Тбілісі, Царград, Лю-теція, Равенна, Москва — і серед них Київ, і ти в цьому місті стоїш на просторій площі під темним сяянням золота на тисячолітніх банях і дивишся крізь призму справ остаточних, що мають стати для тебе відсьогодні мовби свідоцтвом дозрілості душевної і загальнолюдської. Крики і шепоти, стоси мертвих покидьків цивілізації і тріумф новобудов, первісне бурмотіння невігласів і могуття людської думки, безкінечні поля битви за душі людей і в душах людей, які вперто дошукуються нових істин і нових вартостей, творять нове суспільство,— і ти серед них, і не останній, а серед перших! Софія і палац "Україна", свідчення епох минулих і символ нового часу, а між ними тисяча років і ще мільйони років поза ними і над ними, довкола, назавжди, навіки, безмежно і безкінечно. Життя! Розмах, розбіг, розгін! Все зробити! Все охопити! Все доконати! "За всіх скажу. За всіх переболію!.."

Коли Карналь нарешті повернувся додому, його зустріла налякано-стурбована тьотя Галя, зраділо доторкнулася до плеча племінника руками, зазирала в обличчя, так ніби хотіла переконатися, що він цілий, що його не підмінили, не замінили.

— А я ж сама не своя. Нема тебе й нема. Не знала, що й думати...

— Куди б я подівся?

— Та хіба ж од горя чоловік знає, що з ним діється! А воно ж іще вітер. Стугонить, плаче, побивається. Я вже плакала-плакала... Так же жалко братика свого, а твого батька, Петрику,

Карналь болісно всміхнувся.

— Ото я й ходив, аби дати вам виплакатися. На вітрі воно мовби легше. Треба нам жити далі, тьотю Галю. Смерть тяжка, але вона вчить мудрості.

— І тяжка, і страшна. Та ще лякає мене цей телефон. Дзвонить, а беру слухати — мовчить.

— Може, вітер?

— Так дзвонить же навсправжки. Я вже подумала: може, то Андрієва душа, га, Петрику?

— Тьотю Галю! Ви ж секретарем сільради були, а вірите в містику. Та ще в яку — в телефонізовануї

— Ну, а коли воно дзвонить і мовчить? Та ще в таку ніч.

— Може, то Кучмієнко?

— Телеграму прислав. Телеграм уже багато прийшло. І цей помічник твій, Олексій Кирилович, завіз ще більше...

Задзвонив телефон. Два паралельні апарати стояли в передпокої і в кабінеті. Карналь зняв трубку в передпокої.

— Слухаю, Карналь,— сказав хрипко і якось мовби злякано, хоч і дивувався незмірно цьому лякові.

— Слухаю. Алло! — повторив знову вже голосніше, твердіше, починаючи дратуватися.

Телефон мовчав. Тільки за потріскуванням електричних розрядів стогнав вітер, а далина пролягала така нездоланна — аж на серці млосно.

5

Анастасія оглянула Совинського, лишилася вдоволена його виглядом: новий костюм, яскравий галстук (майже як у Карналя!), темнувате волосся дбайливо зачесане, сліди гребінця простежуються навіть недосвідченим оком. Так само міцний, спокійний, могутній, мов гірський хребет. Поряд з таким чоловіком видаєшся тоненькою билинкою. Багатьом жінкам подобається. А їй? Чи вона мала коли-небудь сталі уподобання, чи так і метатиметься все життя? Повинна була б образитися на Совинського, який уже двічі майже втік від неї — вперше під час їхнього знайомства в парку, а вдруге — вже в Києві після божевільної ночі в Людмилиній квартирі над Русанівською протокою. Але розуміла, що ображатися на Совинського не слід, бо він потребував скоріше співчуття. Окрім того, володів дивною властивістю траплятися Анастасії на путі саме в хвилини абсолютного відчаю і дикої самотності. Ніби новітній ангел вибавлення.

— Оце зустріч! — зраділо вигукнула вона.— Щось робив у Кривому Розі?

— Не має значення,— ніяково потупцявся коло неї Совинський, не наважуючись першим простягнути руку.

Анастасія радо подала йому свою руку, її тонкі пальці втонули в могутній Івановій жмені, притисне — тільки захрумтять!

Але Совинський тримав Анастасіїну руку обережно, грів її пальці своїм теплом, дихав гучно, засоромлено.

— Може, ти — на побачення, а я завадила?

— Не має значення.

— А те, що ми зустрілися, теж не має значення?

— Я радий.

— Дуже?

— Просто приголомшений. Таке не може навіть приснитися.

— Я, мабуть, снюся лише на дощ.

— Навіщо таке казати? Ти ж не мертва.

— Іноді буває й таке враження. Коли зустрічаюся з тобою і ти щоразу втікаєш од мене.

— Мені було соромно перед тобою. Але чого ми тут стоїмо? Ходімо до столика. В нас там ціла компанія. Хлопці з Мінська. Наладчики. Морочаться тут з комп'ютерами на дев'ятій домні. А я в складі обласної комісії по прийомці агрегатів, та згадав старе, попросився до мінчан.

— Уяви собі: я теж цілий тиждень на дев'ятій. Роблю репортаж для газети. Дивуюся, що не бачила тебе.

— Журналістам не показують зворотного боку медалі. Та ще таким гарним, як ти.

— Дякую за комплімент. Од тебе, здається, почула вперше. А знаєш? Не хочеться мені до твоїх наладчиків. Я щойно втекла з моря від випадкових знайомих. Тепер знову знайомства, розмови, вдавана глибокодумність... Я втомилася від цього.

— Образяться хлопці.

— Попроси в них пробачення. Вигадай що-небудь. Умієш вигадувати? Чи спілкування з обчислювальними машинами позбавило тебе уяви? Скажи: треба сплатити борг. Ось так негайно, невідкладно... Адже ти переді мною в боргу. Кидав мене раз, удруге, не кинеш же в чужому місті.

На неї найшло темне, страшне, вже сама собі не належала. Відчай? Бажання помститися комусь? Засліплення? Не впізнавала себе, але й не стримувала, говорила щось Совинському зовсім божевільне — хайї

— Я запрошую тебе до себе. Можемо ми посидіти без свідків, поговорити а чи помовчати в чотири ока?

Вона назвала свій номер, через голови танцювальників послала зухвалу усмішку тому жилавому хлопцеві, який знов вигинався між парами, мов молодий змій, доторкнулася до плеча Совинського, який не знав, як йому повестися, мабуть, ще не вірив до кінця почутому, ждав од Анастасії, може, й підступу, бо хіба ж не завинив він перед нею своєю поведінкою? Щоправда, тоді, в Придніпровську, вона сама втекла від нього так само, як він — двічі од неї. Але жінка ніколи не буває винною, та й зустріч їхня тоді була суто діловою.

— Ти справді? — несміливо спитав Совинський.

— Повторити запрошення? Чи не занадто, товаришу Совинський? На вашому місці я б уже давно збігала й попрощалася з своїми електронниками, а тоді...

— Може, взяти щось у буфеті?

— Що визнаєш за потрібне.

— Шампанське, коньяк?

— Бери шампанське і коньяк.

— Щось їсти?

— Тобі, бачу, треба помогти.

— Та ні, я сам.

— Ну, то жду тебе.

Вона пішла з ресторану, забувши глянути на хлопця, що танцював для неї, піднялася на свій поверх, взяла в чергової ключ, відімкнула номер, лишила двері відчиненими в коридор, стала перед дзеркалом. Потемнілі очі, звужені зіниці, відча-єність у обличчі — невже це вона? Такою знала себе небагато разів. Може, тоді, як після десятирічки пішла на радіозавод, щоб відомстити матері за її перелякане хлипання після батькової смерті, за її розгубленість перед життям, до якого, виявилося, не була пристосована, бо звикла ховатися за чоловікову спину. Тоді Анастасія, хоч закінчила десятий клас з золотою медаллю, заповзялася піти на завод і пішла. Хай знає мати! Хай усі знають! Щось там паяла, якісь дротики, все мініатюрне, навіть не цікавилася, навіщо воно, сиділа за маленьким столиком поряд з десятками таких самих дівчаток у білих халатах, паяла, відсувала далі, брала нове. Там побачив її майбутній чоловік. Привіз просто в їхній цех нові моделі одягу напоказ. Манекенниці з єхидними усміхами демонстрували моделі, а він ходив поміж молоденькими робітницями, збираючи щедру данину дівочих поглядів, високий, довгоногий, з натхненними, величезними очима, що горіли майже несамовитим вогнем, гнучкий, як отой танцюрист з ресторану, чи привіз у заводський цех нові моди, а чи самого себе — хто б то міг сказати? Анастасію побачив він — не вона його. Ще перебувала тоді в полоні затятості, була навіть невдоволена, що хтось відірвав її від звиклого заняття, нічого не хотіла бачити й знати, окрім своїх дротиків, мініатюрного паяльничка, збільшувального скла на штативі, акуратно прибраного столика. Завчений жест лівої руки, приймаєш від сусідки блок, хвилина зосередженості, краплина розтопленого білого металу на кінцях жовтих дротиків, жест правою рукою до іншої сусідки. Прекрасне заняття. І цілий день можеш подумки звертатися до матері: "Знатимеш мені мою золоту медаль! Знатимеш мені!"

Але той диявол-спокусник з розвогненним поглядом вирвав її з узвичаєного кола, викликаючи дику заздрість у всіх цехових дівчат, щось говорив тільки до Анастасії, лишав їй якусь адресу, кудись запрошував, обіцяв, а коли зник з своїми загадково-єхидними модельерками і дівчата стали заздрісно допитуватися, що той обіцяв і куди запрошував, Анастасія демонстративно порвала записку, так і не зазирнувши в неї, і викинула в кошик для сміття.

Та вогненноокий знайшов її і таки витягнув з заводу, забрав у Будинок' моделей, вона стала виходити перед людьми з натреновано-зсудомленим усміхом на обличчі, сліпо перебираючи ногами під щоразу новішими і моднішими спідницями, довідалася, що він — модельєр жіночого одягу, такий собі київський Діор і Карден в одній особі, помітила, що, здається, навіть закоханий у неї, хоч вона й не належала до найврод-ливїших з тих, хто працює у його маленькому царстві (а скільки ж ще гарних дівчат поза межами того царства!), від цього ні зраділа, ні збентежилася, а тільки чомусь злякалася і в намаганні порятуватися від уважливості того чоловіка пішла вчитися на вечірнє відділення журналістики. Але він переслідував її з такою впертою самовідданістю, що Анастасія не витримала і зламалася, піддалася, стала його дружиною, ще й не усвідомлюючи, що то таке — дружина, любов, сім'я.