Розгін - Загребельний Павло
Але так вічно тривати не може.
— Хочеш мене усунути? Договорюй до кінця, Петре Андрійовичу! Я товстошкурий, перенесу. Коли ж і висловитися, як не в хвилини, коли на душі особливо тяжко. Люди в такому стані відверті часом аж до жорстокості.
— Психологом ти ніколи не був. Якраз я мав на увазі не тебе, а себе самого. Очолити об'єднання може інший чоловік.
— Хто ж? Чи не твій любимчик Гальцев?
— Хоча б...
— А чи не думав ти...— Кучмієнко глибоко затягнувся, з на-солодою випустив ароматний дим,— чи не думав ти, що можуть знайтися і пристойніші люди, ніж цей хлопчисько Гальцев? Люди заслужені, солідні, працьовиті, теж учені, коли хочеш, справжні комуністи.
— А Гальцев, по-твоєму, несправжній комуніст?
— Та він безпартійний! — вигукнув Кучмієнко.— Ти хоч знаєш про це?
— Хіба ми з тобою народилися вже членами партії? Ішли до цього високого порога життя часом довго й тяжко, намагалися заслужити цю честь. У кожного були свої наміри. Видно, у Гальцева теж є така міра свого внеску.
— Ти знаєш, Петре Андрійовичу, що моєю мірою було життя перед лицем смерті,— урочисто мовив Кучмієнко.
— Цього в тебе ніхто не відбирає. Але що ти скажеш тим, хто народився по війні? Гальцев належить до них. Сьогодні цінність людей не може вимірюватися тільки їх минулим. Це вже несправедливо. Бо не всі могли мати героїчне минуле просто через те, що пізно народилися. Штучно пригальмовувати ріст таких людей означає стримувати будь-який рух життя в народі. Героїчну сучасність може мати кожен. Згадай слова Брежнєва про т*е, що справжній комуніст це той, хто по-справжньому вміє трудитися. Мені завжди подобалися люди, які вміють працювати творчо і самовіддано. Так уже я вихований своїм батьком.
—: Прекрасно вихований! — вигукнув Кучмієнко.— Ми з тобою сперечаємося, Петре Андрійовичу, а спитати: чого? Та ще в такий день. Моя вина. Це все я. Кривдно мені стало, що не цінуєш мого працелюбства, не помічаєш уже стільки років, от і вибухнув...
Карналь подумки погодився з Кучмієнком, що марнослав'я справді зробило того працелюбним аж занадто. Але ж користі суспільству від цього не додавалося, бо тупість завжди лишається тупістю, а обмеженість буде обмеженістю, так само як фальшивий самоцвіт ніколи не стане справжнім, хоч би в яку коштовну оправу вміщений.
— Сьогодні воно не зовсім до ладу,— мовби навіть засоромлено засовався на стільці Кучмієнко,— але...
Карналь, хоч і не мав на те підстав, вирішив бути великодушним.
— Слухаю тебе уважно.
— В тебе печаль, Петре Андрійовичу, і я поділяю...
— Вже казав...
— Так. Ми повинні бути мужні. Тобі цього не позичати ні в кого. Ось тому, думаю, саме ти, як ніхто, зможеш зрозуміти мою радість.
— Радість?
Це було найнедоречніше з усіх мовлених тут сьогодні слів. Коли я говорю, то говорю словами...
— Уяви собі, Петре Андрійовичу, у мене справді радість. Закінчую дисертацію.
— Дисертацію? Яку?
— Докторську! Яку ж іще?
— Навіщо? — наївно спитав Карналь.
— Та ти що, Петре Андрійовичу? Забув, що ми з тобою разом починали? Коли вже на те пішло, то я ж перший пішов у науку...
— В аспірантуру.
— А це що? І кандидатом став, коли ти ще в рядових... До речі, ти ніколи навіть не спитав, про що моя дисертація. А мій тодішній науковий керівник — тепер великий чоловік. Ректор університету. Депутат, як і ти. Членкор. Не лауреат ще, бо чистий теоретик, але ж світило!
— Справді з мого боку нечемність, що я ніколи про твою дисертацію... Це не належить до моїх достоїнств. Часто картаю себе за неуважність до близьких, але натуру свою змінити тяжко. Якраз перед твоїм приходом я думав про запізнілі каяття... З іншого приводу, але однаково... Мабуть, немає нічого безглуздішого...
— Хто без гріха? І хто б не зрозумів тебе, Петре Андрійовичу! Та й дисертація моя ніяк не лягала поряд з кібернетикою. Несмілива спроба математичного опису неправильних отворів. Так сформулювалося завдання. Не зовсім точно. Бо отвір буває тільки правильний, тільки коли має точну геометричну форму. Неправильність — це вже просто дірка, пробоїна, порушення цілості, яке не піддається ніяким точним вимірам, доступним людині в її щоденному вжитку. А математиці ж доступно все. Ось я й узявся за таку безнадійну справу. І не без успіху. Дисертація пройшла з блиском.
— І з користю? — Карналь мимоволі посміхнувся.— Квадратні трикутники і багатокутні квадрати?...
— Не смійся, не смійся, Петре Андрійовичу. Ніхто не знає, коли й де може знайти застосування та чи інша теорія. Двадцять років тому я пробував математизувати звичайні собі дірки, а тепер ми математизуємо весь світ.
— Але ти став практиком за цей час.
— І не шкодую. Але ж практики де? В науці, серед учених, на передньому краї. Скільки сил поклав — страшно подумати. І згодься, Петре Андрійовичу, некорисливо, тільки задля ідеї. Але як воно в житті? Одні задля ідеї, а другі коло них — ростуть, оступінюються, обмедалюються й озолочуються. Хіба це справедливо — я стільки енергії й життя поклав на вівтар науки, а сам досі кандидат наук? Кандидат у науку! Що за безглузде звання! І доки ж! Давно за п'ятдесят, на здоров'я не скаржуся. Ще б ждав, та статистика підштовхує. Пора докторства...
Карналь вірив і не вірив. Може, це жарт? Може, Кучмієнко хоче розвеселити його, відігнати сум оцими розбалакуваннями. Пора докторства, мов пора кохання. Вивчив усю статистику про вчених...
— Ти серйозно про дисертацію? — спитав він трохи розгублено.
— Здивував? — реготнув Кучмієнко.— Я так і знав! Сюрпризом хотів убити. Час вибрав не зовсім вдалий, та вже так вийшло. Як тільки готовий буде автореферат, тобі першому, Петре Андрійовичу. І, сподіваюся^, підтримаєш. А про тему помовчу. Хай хоч це — сюрпризом.
— Підтримки не обіцяю,— жорстко сказав Карналь. Кучмієнко недовірливо підвівся. Поворушив черевом, великі
клітини на широкому піджаці зарухалися, мов живі істоти. Так і перелізуть на стіл і накинуться на Карналя, мов фантастичні антропофаги.
— Не обіцяю наперед,— пояснив Карналь.
— Само собою! — зраділо засяяв Кучмієнко.— Само собою! Хто ж до ознайомлення?.. Я й не вимагаю. Аби в принципі...
— Ти мої принципи знаєш.— Карналь підвівся, щоб не дати Кучмієнкові знову всістися, може, й надовго.— А коли хочеш відвертості, то скажу більше.
— Відвертості ти ніколи не позичав у дядька, Петре Андрійовичу.
— Ну, от-от... Ми вже говорили про очолювання і таке інше. Як ти думаєш: де від мене було б більше користі — в науці чи на директорскій посаді?
— Дивне запитання. Там ти був просто доктор, а тут академік і все на світі!
— А коли я зайняв чуже місце? Може, десь був (і він був, і є, і завжди буде!) геній техніки і геній організації, а я його не пустив сюди?
— Це вже щось од релігійності, Петре Андрійовичу. Нам з тобою ніяк "не личить.
— Мені все личить! Я зробив помилку. Не бачив цього раніше, тепер побачив хоча б на прикладі Гальцева, з яким ніколи не зрівняюся. Як з практиком, конструктором, генератором технічних ідей, без яких наших машин не створиш. Не битиму себе в груди, не вилазитиму на трибуни, але помилку свою усвідомити ніколи не пізно і не гріх. Тепер хочу спитати тебе: навіщо тобі повторювати мою помилку?
— Не вхопив.
— Ти вмілий організатор. І повинен використовувати це своє вміння до кінця. Коли ж кинешся в науку... Та ще в такому віці...
— Ага... З свинячим рилом, мовляв?.. Тепер ухопив... А тільки, дорогий Петре Андрійовичу, ти не святий Петро-ключник, а наука — не рай, який би ти замкнув на замок. Вона доступна всім у нашому суспільстві. А вік? Я вивчив статистику. Докторських дисертацій найбільше захищають після п'ятдесяти. Зрілість, брат, верхоглядство пропадає, лишається в чоловікові пристойність, солідність. А для науки що потрібно?
— Пробач,— утомлено потер скроню Карналь.— Я наговорив дурниць. Не треба було затівати всю цю розмову. Все-таки в моєму стані... Сам не думав...
— Та й я гарний,— зраділо позадкував од нього Кучмієнко.— Приперся зі своїм глеком на капусту. А ти ще мене в організатори... Який з мене організатор?.. Ти додому? Може, підвезти?
— Дякую. Пройдуся цехами, зазирну до Гальцева. Хочу глянути, як тисяча тридцята. Додому не хочеться...
— Ну, дивись. І знай, Петре Андрійовичу: моє плече — завжди для тебе...
Карналь дивився йому в широку спину і ненавидів себе за розмову, за багатолітню поведінку з Кучмієнком, ненавидів за все і нічого не прощав. До чого звести науку? До географії й топографії, до київської прописки. Мовляв, я вже двадцять років серед учених, а сам досі не вчений. Розум і порядність не залежать від географії. Але Кучмієнко не хоче цього знати. У нього логіка начальника паспортного столу. На роботу вас візьмуть, коли матимете прописку, а пропишуть, коли матимете роботу. Моряком можеш стати лише тоді, коли живеш у Одесі, міністром — коли прописаний у столиці, академіком — коли можеш пішки дійти до академії за чверть години. Вбивчо проста й переконлива (для них самих!) логіка кучмієнків. Місяцями пішки добиратися, а тоді роками пробиватися в справжню науку, як Ломоносов,— це не для кучмієнків. Ну, так. А де ж ти був? Наша демократія розбудила таланти, але нездар-ність — теж. Бо коли талант прокидається, нездарність теж не хоче спати і квапиться захопити вигідні позиції, відсунути талант, іноді й знищити його, щоб самій вільніше почуватися. Чи ти знав і чи враховував це у своїй роботі? А може, Кучмієнко — це твоя антиособистість, той душевний шлях, який приховуєш навіть од себе самого, живий докір власній недосконалості? Ти вважав, що люди йдуть за тобою лише тому, що належиш до тих, за ким ідуть. Але хіба Кучмієнко не думає про себе так? Учені — це люди приголомшені своїми науковими ідеями. А хіба Кучмієнко не належить до людей приголомшених? Він зацікавлений механікою роблення кар'єри, а не розвитку науки, але для стороннього ока побачити різницю майже незмога. Один росте завдяки своїм досягненням у науці, другий творить поряд свій паралельний життєпис, який спирається на прислужництво й підлабузництво, що перетворилися в нього на поезію, на епос, він теж росте завдяки якимсь незнаним і незбагненним зв'язкам, знайомствам, покровительству й підтримці, нагадуючи міраж, породжуваний невидимими предметами згідно з законами заломлення.
