Розгін - Загребельний Павло
А хто може розібрати, де цінність справжня, а де фальшива? Адже навіть брехня не може всуціль складатися з неправди. І коли він, Карналь, так довго тримав Кучмієнка коло себе і спокійно спостерігав, як той займає чиєсь місце, то, виходить, сприяв не самому тільки Кучмієнкові, а й тій частці кучмієнківщини, яку мав сам? Невтомний у переліку (хай і мовчазному) власних гід-ностей, звик до фіміаму, відчував його запах ще здалеку, ніздрі тріпотіли йому від хтивості, радо підставляв обличчя під дощі похвал. Хто це — Кучмієнко чи Карналь? Занадто чутливий до виявів людської глупоти, Карналь часто не давав нікому розтуляти рота, вважаючи, що право мовлення належиться йому за становищем, і перетворюючи, отже, демократію на респектабельну форму диктатури. А хіба Кучмієнко не трактував поняття демократії так само в своїх власних інтересах?
Моралістам неминуче загрожує самотність. Суворістю ще нікому не вдалося викликати прихильність до себе. Тільки відлякуєш. Колись був релігійний догматизм, людство його відкинуло, не прийняло воно й догматизму політичного, інтелектуальний догматизм, здається, належить до найстрашніших різновидів, ті, хто його сповідує, добрими бути не можуть, вони по-своєму жорстокі, в своїй зарозумілості вони не прагнуть навіть до зрозумілості, вони не знають і не прощають ніяких відхилень, ніяких відступів, щонайменших відмов од власної думки. їх не переконує навіть приклад Галілея, що іноді тільки відмова від власної думки робить життя можливим. Людина думає не тому, що в неї є мозок, а мозок у неї тому, що вона думає, так само як крила в птаха для того, щоб літати. Але ж чи всі здатні до польоту? І ось тут з'являється усміхнений, добродушний Кучмієнко з своєю заспокійливо-цинічною формулою: не кожен може стати великим, але постояти коло великого може. Або: коли не всі вміють мислити, то їсти може кожен. І Карналь, розуміючи, що Кучмієнко промовляє до слабостей людських, тримає його коло себе. Він потрібен йому для усування напруженостей, для уникання розходжень, для примирень і розв'язування конфліктних ситуацій. Колись Кучмієнко сам вигадав собі посаду заступника з загальних питань, ніхто не знав, що це таке, Карналь теж не знав, але змовчав, згодився, з затаєним вдоволенням спостерігаючи, як Кучмієнко перетворювався на Великого Обіцяль-ника, як приймав на себе всі бурі й пристрасті людські, злагіднював, удобродушнював, поляпував по плечах: "А, голубчику, що тобі? Квартиру, надбавку, орден, "Жигулі", телефон, путівку? Приходь, підпишемо, все буде..." Було чи не було, а все обходилося, Карналя не турбували, він радий був, що дають змогу зосереджуватися на головному, і ніколи не думав: якою ж ціною? А ціна була: Кучмієнко. Тепер той переступив межу безсоромності (дивно, що так пізно, міг би й раніше), його вже не вдовольняє ні його становище, ні, сказати б, освітній ценз, йому хочеться найвищого наукового рівня, тоді вимагатиме лауреатства, тоді спихатиме Карналя з директорства і, ясна річ, не на користь молодого Гальцева, а для себе, бо ж він — величина. Всі горобці сірі, але не для горобців. І коли Карналь мирився з сірістю Кучміенка, то хіба не сірий він сам? Комунізм і кучмієнки — несумісні. Це поняття просто ворожі. А Карналь і комунізм? Знак рівності? Аби ж то він міг очиститися від нашарувань своїх людських слабостей, які, на жаль, іноді переважали.
Але чорні думки в Карналя посвітлішали, коли він через лабораторний корпус пішов скляною галереєю до виробничих корпусів, де вже кінчалася зміна, але панувала спокійна ділова атмосфера, все світилося молодістю, радістю, якимсь майже натхненням, бо тут навіть у механічних цехах, що на всіх заводах не належать до найчистіших, сяяння від безлічі дрібних латунних і бронзових деталей створювало відчуття святковості й прибраності. Начальник цеху гальваніки, так само молодий, як усі тут, на запитання директора про справи засміявся:
— Петре Андрійовичу, ви ж знаєте! Викинули паяльники, скоротили намотування, передали все нам, тепер вісімдесят процентів зросту продуктивності праці! Скажи — ніхто не повірить.
— Конфлікти є?
— Звичайні. В робочому порядку.
— Як люди?
— Ну, в нас же молодь. Те закохалося, те жениться, те розженюється. Не порятує ні комсомол, ні профспілка, ні я, ні сам господь бог. А тут ще наша тьотя Надя, наш ветеран...
Карналь мимоволі всміхнувся: виробниче відділення налічувало трохи більше десяти років, а вже мало своїх ветеранів. Надія Крикливець, нагороджена орденом Трудової Слави, для цих дівчаток і хлопчиків вона — тьотя Надя, авторитет, взірець.
— Що ж вона?
— Звернулася з заявою на ваше ім'я. Я відправив по кільцевій пошті.
Карналь пошкодував, що не звелів Олексію Кириловичу показати сьогодні пошту. Поки був у від'їзді, листи йшли до заступників, з його появою кільцева пошта автоматично переключалася на директора.
— Про що заява?
— Та тут у нас суцільний регіт. Пише так: прошу виділити мені за готівку машину і обов'язково "Волгу", і обов'язково чорного кольору. Що ви їй скажете?
— В чорній, мабуть, жарко влітку,— сказав Карналь чи то жартома, чи то всерйоз, бо тут його мало хто міг зрозуміти.
До центру міста Карналь вирішив добратися трамваєм. Додому не хотілося, не знав, куди себе подіти, вся надія була на Київ: заховатися в його осінньому золоті, розвихореному сьогоднішнім диким вітром, постояти на темних паркових схилах, пройтися старовинними глухими вуличками, заплетеними буйним гіллям дерев, мов на картинах Маневича.
Поганий настрій мають тільки люди. Але здаватися могло, що трамвай, у якому їхав Карналь, теж має поганий настрій. Вагон шарпався, з розгону, ніби натикаючись на камінь, ставав, знов зривався і мчав наосліп, розгойдуючись так загрозливо, що от-от мав би перевернутися. Карналь так і не збагнув дивної поведінки трамвая. Чи то вітер, чи переповненість вагона людьми, чи, може, дратівливий вожатий. Дратівливість дається взнаки навіть у водінні трамвая. А де взяти спокою в цьому розвихреному світі? Зринув несподівано спогад тридцятилітньої давності. Незабутній досвіток, коли вони з маленькою Айгюль, осідлавши золотистих ахалтекінців, їхали на туркменський базар у Мари. Як виїздили з садиби радгоспу, на самому краю пустелі сидів старий туркмен, неподалік од якого куняло чотири верблюди. Накритий величезною шапкою-тельпеком, скоцюрблений, сухенький, мовби неживий, тільки світилися йому мудрі очі.
Коли поверталися за кілька годин, старий сидів так само, не зворухнувшись, ніби втілення віковічного спокою. Може, й досі сидить? Жде? "Жди мене край пустелі, край вітру, край караванних путів вічності". Карналь усе життя любив вірші. Не складати, як то робить безліч людей з неоднаковим, до речі, успіхом, а читати чужі справжні й гарні. Почалося, мабуть, з Шевченка й пісень, а закінчиться хіба що разом з ним самим. Колись серед викладачів технікуму якось виникла суперечка: хто більше знає поезій — літератори чи математики? Карналь тоді переміг усіх. Читав напам'ять кілька годин. У поезії є спільність з математикою: і та, й та передають квінтесенцію життя. "Я прийду до тебе з голосом вітру в устах. Тужу за поцілунками твоїх очей". Вірші чи просто сум за Айгюль? Нема її — тільки світляна пляма. Як після материної смерті. А тепер — батькова. Майбутнє випередило тебе, повернулося в минуле разом з дорогими тобі людьми, зосталося там з ними. Час мовби пожирає життя. Він завжди включає в себе катастрофу. Вічна сваволя безвідповідальності і неймовірного. Безсилість бурчливих замірів до протесту. Час безжальний, але Карналь не піддасться. Але ж вони усі, з ким жив ти поряд, живуть завжди в твоїм важкім серці... Що людство вигадало для боротьби з часом? Закони, обмеження, заборони, перепони, бар'єри. Але час проникає повсюди, все заповнює. Розгородженими виявляються люди, але не час. Він неподільний, як пустота. Боротися з ним — завдавати ударів порожнечі? А що таке числа? Вони теж не існують насправді, вони тільки витвір уяви, власне, породження,порожнечі, нічого з нічого, але водночас числа і співвідношення чисел — це творчий принцип буття, в них злиття всього: точного, прекрасного, морального. Він присвятив числам своє життя, бо в числах усе: істина, реальність, абсолют, мудрість, досвід, знання, факт, поняття, всезагальність, ствердження, заперечення, безкінечність. Час, не підлягаючи вимірам і числам, неминуче долучається до трьох вимірів простору, надаючи буттю чотиримір-ності, для якої чужі обмеження так само, як для людини діяльної. Світ, у якому ти живеш, світ машин, заводських димів, зеленої трави, розчарувань і надій — чотиримірний. А може, слід назвати його п'ятимірним? Вернадський вважав, що в тво-риму людьми оболонку планети входить ще особисте начало, назване ним "ноосфера" і визначуване за параметром розуму й інтелекту. Та, мабуть, ближчою для нього є теорія Ухтом-ського, який брав до уваги не саму тільки мисль, а й усе багатоманіття особистостей, кожна з яких унікальна, неповторна, самоцінна. Перетворюючи енергією всіх домінант середовище перебування, вони вибудовують у світопорядку особливу "персоносферу". В персоносфері можуть відбуватися речі навіть неймовірні, людина здатна не тільки осягнути багатомір-нїсть світу, але й спроможна впливати, скажімо, на перебіг часу, бо хіба ж не про це свідчить народження кібернетикою концепції, згідно з якою хід часу зв'язаний з інформаційним змістом системи. Або віра в можливість видобування енергії з інформації, перетворення інформації на виробничу силу! Енергія— вічне блаженство людства. Хочеш вірити, що вона дасть змогу навіть зупинити час і воскресити мертвих, як помогла людству долати часи крематоріїв, атомних загроз, світових катаклізмів.
Карналь ходив і ходив. На Володимирську гірку, до Історичного музею, де осіннє листя шурхотіло в темряві по каменях фундаментів Десятинної церкви, до площі Богдана, до Софії. Ніч надходила велетенська, розвітрена, вся в гомоні, в морі теплого світла, в шепотах і нечутних зітханнях. Води Дніпра, київської гори, урвища, довколишні ліси, поля десь за виставкою, що пролягли аж до моря,— в цьому місті мовби зливалися образи води, гір і рівнин. Образ моря: безмежжя вод, ворожість глибин і вічний голос життя.
