Розгін - Загребельний Павло

Хтось темний з'явився на терасі саме тоді, як унизу проходила Анастасія, стояв довго й непорушно, мовби стежив за жінкою, проводжав її мовчазним поглядом, так само темний і самотній, як і вона. Хто там, угорі, занесений над усіма? Може, й Карналь. Гість того невідомого й невидимого конструктора-ака-деміка. Академік у академіка. Холод науки і нічого людського. "В небе незнакомая звезда светит, словно памятник надежде..." Знов жив у ній рідний голос Анни Герман, ласкавий, ненабриа-ливий, але й незабутньо прекрасний. Мабуть, надія повинна мати барву й звук цього єдиного на світі голосу. І вона живе завжди й вічно! Навіть для того темного чоловіка в його розпачливій самотині там, нагорі! Тепер Анастасія готова була заприсягнутися, що на терасі не Карналь. Не міг він там бути, не міг не прийти на берег, його немає ні тут, ні поблизу, він десь далеко. Де й чому — цього не знала, але відчувала, що так воно є, так має бути. І все ж хотіла б знайти його ще цієї ночі, ще нині, негайно, побачити бодай здалеку, просто знати, що він там чи там. Якийсь наляканий птах прокричав попереду в темряві, кликав за поворот стежки, за скелю, за море. Знайди його! Знайди! Вона кинулася туди, птах більше не подавав голосу, але тепер кричало щось у ній: знайди! Розгублена, вона повернула назад, знову опинилася коло моря, воно біло билося об берег, здавалося, що в чорноті ночі можна бачити навіть усі уламки, водорості, мертві тіла медуз, які несе вода на суходіл. Все викидає море на берег, не повертає лише втрат.

На асфальтованій набережній, в мертвому світлі ртутних ліхтарів, кутався в японську куртку високий тонколиций десятикласник. Один на весь берег, як і вона. Спитати? Розраяти хлопця? Втішити? А хто втішить її? І чи треба втішати?

Жінки не зносять неуваги, обурюються байдужістю, не прощають нехтування собою, найстрашніше для них — навіть не поразки, а неминучість їх визнання. Анастасія схаменулася надто пізно. Кілька годин блукання по темному березі, безглузде бажання бігти до приміщення дирекції, розпитувати якого-не-будь чергового про академіка Карналя, ще безглуздіше, вже цілком дике бажання: стати в чергу до міжміського телефону-автомата й дзвонити до Києва. Кому, про що, навіщо? Не знала й сама. Спершу образилася в ній жінка, тоді, мабуть, від намагання виправдати свій настрій, прийшло інше: раз Карналь тут два тижні, а вона лише два дні, то, виходить, він господар, а вона гість. Господар мав би зустрічати гостя, але не зустрів. Тому вона й стурбована. А хто тут гість, хто господар? Щось підказувало, що з Карналем мало статися непередбачене, тепер вона вже була впевнена в цьому, лишалося довідатися, ствердити свої припущення, свій неспокій, свої побоювання. Як? Де?

Занесла речі до своєї кімнати, переодягнулася, пішла шукати друзів. На танцях чи в ресторані? Вибрала ресторан, без надії сподіваючись, що Карналь теж там, з радістю й полегкістю пересвідчилася у своїй помилці, знайшла тільки своє денне товариство, приєдналася до них, спробувала вдавати безжурність, випила трохи вина, танцювала з Джансугом, з Жорою, навіть з Костиком Бегемотиком, тоді, мовби їй щойно прийшла така думка, запропонувала всім піти до міжміського автомата й подзвонити до Києва до одного знайомого.

— "Пусть неудачник пла-ачет!" — знову загундосив Костик.— Анастасіє, ти розбиваєш серце не тільки поблизу, але й на відстані!

— Тоді навіщо ж вигадано телефон? — засміялася Анастасія.

— Мені шкода того чоловіка,— сказала Вероніка Глобус.

— Зате Князь повинен віднині полюбити телефон-автомат! — вигукнув Костик.

— Я не люблю телефонів,— ніяково всміхнувся Джансуг. Анастасія подивилася на нього чи то здивовано, чи то з не-

висловленою вдячністю.

— Ти казав це про море,— нагадала вона.

— Не люблю моря і телефонів.

— А що ж ти любиш? — допитувався Костик.

— Слухай! — благально притулив руки до грудей Джансуг.— Чому ти весь час на мене нападаєш? Сократа звинувачували: ремісник Аніт, оратор Лікор, поет Меліт. Ти не ремісник, хай ним буде твій брат-режисер, ти не оратор, бо товстий для нього, не поет, бо не знаєш навіть чужих віршів. Тоді чому ти на мене нападаєш?

— Так ти ж не Сократ!—зареготав Костик.— А ще: боїшся моря.

— Я не люблю моря.

— Телефонів не любиш, моря — теж. Що ж ти любиш? Анастасію?

— Все, крім моря й телефонів.

Хоч була вже досить пізня пора, коло будки телефону-авто-мата понуро темніла майже безкінечна черга. Жора свиснув тихо й безнадійно.

— Один автомат на тридцять кілометрів узбережжя,— сказав він.— Білий чоловік може подзвонити тут тільки взимку, коли море починає замерзати коло берегів.

Костик метнувся туди-сюди, вмить усе розвідав, повернувся до друзів не так засмучений, як розвеселений.

— Є пропозиція! — закричав бадьоро.— Поставити в кущах Князів намет і в ньому ждати черги, відмічаючись кожні три години. Не мине.й трьох місяців, як ги, Анастасіє, розіб'єш чиєсь серце по телефону.

— А сьогодні не вдасться цього зробити? — щосили намагаючись вдавати лукавість, поспитала Анастасія.

— Можу відкрити одну маленьку таємницю: телефон не діє!

— Як то?

— Дуже просто. Він набитий монетами, а ті, хто мали під'їхати й вибрати з нього гроші, або ж загуляли, або вже так перевиконали план, що вирішили культурно відпочити. Техніка-ка-ка!

— Тоді чому ж стоїть черга? — здивувалася Анастасія.

— На всяк випадок. А раптом телефон запрацює? Хіба не однаково, як відпочивати—чи в черзі, чи без черги? Повернеться чоловік з моря, буде йому хоч що згадувати. Скаже: от уже настоявся, так настоявся!

— Як це прекрасно! —не стрималася Анастасія.

— Що саме? — не збагнув Джансуг, якому тепер уже до кінця судилася тільки розгубленість.

— Те, що телефон набитий монетами! — Анастасія щасливо засміялася. Голос Анни Герман і далі співав у ній солодко й щемно. "Светит незнакомая звезда, снова мы оторваны от дома..." Може, й справді прекрасно бути іноді безнадійно відірваним від дому, від рідного міста, від знайомих людей, від усього на світі, і піддатися тільки цьому теплому вітрові над теплим морем, і пустити за вітром свою розпуку і свій дивний неспокій? Хотіла дзвонити безрозсудно, наївно, по-дурному. Кому? Хіба що милому Олексію Кириловичу, чоловікові, покликаному творити людям добро, не отримуючи нічого навзамін і ніколи не сподіваючись на це, бо добро — це його призначення на землі, форма вияву свободи, його обов'язок перед життям. Олексію Кириловичу, дорогий, чи ви не скажете мені? Чи не знаєте? Що сталося? Як опинився тут академік і куди міг зникнути так несподівано? Так багато запитань і всі безглузді.

У жартах і курортних розбалакуваннях проводжали Князя до його "маєтку", тоді Джансуг проводжав їх до моря, там ще довго стояли, жартували, підсміювалися одне над одним, безжурність, незатьмареність, життя чудове, вони молоді, все попереду, все життя попереду, минулого немає, саме майбутнє, коли ж, нарешті, розійшлися і Анастасія опинилася в своїй кімнатці серед сотні сонних людей, де спав сміх, спали слова, спали надії, і мимоволі згадала все, що з нею сьогодні було, її охопив жах! Все майбутнє перескочило в минуле і вмерло там, знищилося навіки тільки оцим одним трагічним у своїй незбагненності й загадковості днем, який насправді мав би стати для неї днем озаріння, а став днем відчаю.

Заснути не могла, насилу дочекалася світанку, швидко спакувала свої речі, пішла до табору "дикунів", в сірих сутінках досить легко знайшла барвистий наметик Джансуга, відімкнула свою машину, запустила двигун. Джансуг виткнув з намету голову, кліпав сонно очима, нічого не міг збагнути:

— Анастасія? Що таке?

— їду заправлятися.

— Рано. Всі колонки закриті.

— По дорозі до Сімферополя є чергова. В Білогорську. Цілодобово відкрита.

— До Сімферополя? — Він виповз наполовину з намету, сором'язливо прикрив піжамою лахматі свої груди, ніби не показував їх удень на пляжі тисячам людей, так само й Анастасії.— Ти їдеш до Сімферополя?

— Ну, ще не знаю. Треба. Негайне завдання редакції. Репортаж про найбільшу в світі домну...

Про домну вона вигадала лише тепер і зраділа своїй вигадці. Справді, чому б і не помандрувати до найбільшої в світі домни. Від найбільшого в світі відчаю до найбільшої домни.,.

— Ти справді? — Джансуг уже стояв коло машини, Анастасія теж вилізла з "Жигулів", усміхаючись, простягла йому руку.

— Так. Справді.

Він розгубився. Ще був знетямлений сном, ще більше — її несподіваним вирішенням.

— Слухай,— розгубленість не личить філософам, але він, мабуть, навіть забув про те, що філософ.— Ти знаєш що? Скажи, пам'ятатимеш мене? Ну?

— Пам'ятатиму. Ти такий...— шукала й не могла знайти належне слово,— ти ненабридливий, Джансуг, хоч і намагаєшся вдавати з себе набридливого. Пам'ятатиму... До побачення...

Потиснули руки, вона сіла, маленька машина майже нечутно покотилася вузькою вуличкою наметового містечка.

Втеча? Погоня? Позаду лишилося випадкове й несуттєве, попереду, за світанковою горбистою землею, лежала безплідна рівнина часу, пуста площина, безмірна й безнадійна. "В небе незнакомая звезда светит, словно памятник надежде..." Чи могла вона знати, що Карналь майже не спав тої ночі в середньовічному готелику мадам Таке, сповненому таємничих шерехів, пошептів, рипінь, зітхань і привидів, від яких плакав стокілограмо-вий італійський соціолог? Ах, якби ж то можна було все знати, вгадувати, розгадувати!

Зате Анастасія мала тепер мету, вона безмірно втішалася своєю несподіваною вигадкою про мандрівку до головної домни країни, вона помандрує в тепло і сонце, в безмежжя степів, серед яких зненацька, непростежено, мов вибухи людського титанізму, від якого завжди гордо підноситься твій дух, постають величезні міста, мало не в саме небо б'ють спалахами тисячоградусних температур доменні й мартенівські печі, конвертори бесемерів; змагаючись з небесними громами, гримлять кілометрові прокатні стани; спокійне море чорноземів увінчується несамовитими буйнощами сизо-червоних панівних барв Криворізького кряжа, химерними надбудовами рудників, циклонічними кар'єрами гірничо-збагачувальних комбінатів, які нагадують мовби картини новітніх дантівських фантазій, коли б такі були можливі насправді.

Чи можна замінити велич, яка скупчується, акумулюється в одній лиш людині, величчю загальною, приступною, безмірно щедрою? Перша лише доторкнулася до тебе, мов сонячний промінь, і зникла, полетіла далі, запрошує, обіцяє, розпромінюючись коли й не на цілий світ, то, безумовно, на всю твою країну.