Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

i та­кої не зост­рi­неш!.. Де ж то во­ни є? Еге! Аж ген-ген усi зiб­ра­ли­ся круг став­ка та й див­ляться… А на вi­що див­ляться, так гай, гай! Та­ко­го при­ви­де­нiя на­вряд чи є хто у на­шо­му се­лi са­мий ста­рий, щоб тя­мив, яке тепереч­ка­ бу­де в Ко­но­то­пi… Та що ж там та­ке?

Песеред ста­ву уби­то чо­ти­ри па­лi товс­теньких, а уго­рi позв'яза­но вiрьовка­ми та вп'ять якось-то хит­ро та муд­ро пе­реп­лу­ту­ва­но; та у кож­нiй па­лi уго­рi дiр­ка про­дов­ба­на i ту­ди вiрьовка про­су­ну­та… А по став­ку їздять лю­ди у чов­нах, а во­ни не ри­бал­ки, бо в них на чов­нах не сi­тi i не в'я­терi, а теж вiрьовки… А що на бе­ре­зi, так там-то от­то увесь на­род iз слав­но­го со­тен­но­го мiс­теч­ка Ко­но­то­па iще зi­бравсь, як i сон­це не схо­ди­ло, i мi­сяць не­га­разд зай­шов… От там-то i ма­те­рi, що по­ки­да­ли i ха­ти, i ма­неньких дiточ­ок, i по­ро­ся­ток, i пти­цю, i ко­ро­вок, i по пе­чам не топи­ли. От там-то i чо­ло­вi­ки, що по­ки­да­ли до­ма не­ду­жих жi­нок i ско­тину i по­за­бу­ва­ли, що тре­ба у по­ле їха­ти… Усi, усi позбирали­ся ди­ви­ти­ся, яка тут бу­де про­ява…

Та чи­ма­ло ж їх тут i бу­ло! I по всьому бе­ре­гу, i кру­гом по гор­би­кам, от як зер­на у мi­шок наб­ра­ти, так їх там тiс­но бу­ло. А хлоп­цi та пiд­па­ру­бо­чi, кот­рим iз-за лю­дей нi­чо­го не вид­ко, так аж на вер­би поз­ла­зи­ли i вкри­ли їх, мов тi галк­и…

А крик, а го­мiн вiд то­го на­ро­ду, ба­теч­ки! Не­на­че во­да шу­мить, як у по­вiдь греб­лю прор­ве: усi, усi ра­зом говор­ять, i нiх­то нi­ко­го не слу­ха, а вже нiх­то, як на­шi жi­ноч­ки-цо­ко­ту­хи! От там-то i шин­кар­ка з не­вiст­ка­ми своїми, що без них тiльки шин­ка­ре­вi i вис­па­тись; го­во­рять, ще­бе­чуть, роз­ка­зу­ють: хто вчо­ра був у них у шин­ку, на скiльки ви­пив за гро­шi, на скiльки хто на­бор узяв, хто що зас­та­вив, хто з ким i як по­ла­яв­ся, ко­го прий­шла жiн­ка та за­ня­ла з шин­ку, хто жiн­ку у по­ти­ли­цю пог­нав i очi­пок з неї збив, що воло­сом на всю ву­ли­цю зас­вi­ти­ла; як дiв­ча­та, об­ма­ню­ючи, за­мiсть бу­цiм­то батько­вi, для се­бе ку­пу­ють го­рiл­ку та по вго­ро­дам ни­щеч­ком з па­руб­ка­ми п'ють, та, понапивавши­ся, ­пе­ре­ки­да­ли­ся та бо­ро­ли­ся та… "Го­дi-бо! Не усе розказ­уй!" - за­го­мо­нi­ла шин­кар­ка на не­вiст­ку, так та й за­мовк­ла; а щось, ма­буть, доб­ре хо­тi­ла ка­за­ти…

А там, з дру­го­го кiн­ця, край верб, шко­ля­рi за­мiсть то­го, щоб у шко­лу йти та ко­му з час­лов­ця, ко­му з псал­ти­ря сти­хи твер­ди­ти, а ко­му мно-тло скла­да­ти, во­ни, зiб­рав­шись у куп­ку, та скон­по­но­ва­ли вiр­шу на сво­го дя­ка, та ни­щеч­ком на шос­тий глас i вис­пi­ву­ють:

Прийдiте усi при­хо­жа­ни,

Подивiтесь, на­шi всi дя­ки п'янi,

А най­бiльше Си­ме­он - оба­че,

Од го­рiл­ки нi­чо­го не ба­че,

Й на кри­ла­сi не вмiє спi­ва­ти,

I псал­ти­ря за­був чи­та­ти,

Тiльки й вмiє шко­ля­рам су­бiт­ки да­ва­ти,

Днесь дя­чи­ха раз йо­му го­ло­ву ми­ла,

А, iз­мив­ши, свiт­ло по­га­си­ла…

Як же врi­же їх на сiм сло­вi пан Си­ме­он рiз­кою, що з до­му при­нiс; та як по­же­не їх нею до шко­ли, а сам, по­га­ня­ючи їх, бо­житься, що за сюю прик­лад­ку, оп­рiч су­бiт­ки[7], що по за­ко­ну по­до­ба, бу­де їх шква­рити що в бо­га день цi­лий мi­сяць…

А там, бi­ля млин­ка, от там що дiється! Гай, гай! Аж трид­цять ко­за­кiв, хто з пi­кою, хто з на­гай­кою, хто з доб­рим ки­єм, хто з вiрьовкою, а хто з ко­ля­кою, та усi ж то дер­жуться мiц­но за вiрьовки, а ти­ми вiрьовка­ми зв'яза­но аж сiм баб… А що то за ба­би, так я вам роз­ка­жу.

Перша - збудь-вiк Прiська Чи­ряч­ка, змо­ло­ду не раз сидi­ла у ку­нi[8], поз­во­ди­ла на той свiт аж трьох му­жи­кiв i усю ху­до­бу по­пе­ре­во­ди­ла на зiл­ля та корiн­цi та на уся­кi лi­ки, та й лi­чить лю­дей чи вiд лихом­анки, чи вiд гри­зi i вiд за­уш­ниць, бо во­на змо­ло­ду да­ви­ла зiнське ще­ня; знi­ма ос­ту­ду, пе­ре­по­лох ви­ли­ва, зли­зує вiд уро­кiв, со­няш­ни­цi за­ва­рює… i чо­го-то во­на не зна­ла? I до неї з усiх мiсць, аж верс­тов за двад­цять, наїжджа­ли болящ­i; то iншо­му, ко­му жи­ти, то й по­мо­же, а ко­му вмер­ти, то за­раз пiс­ля її во­ди i вмре; то Прiська i ка­же: "Не так вiн не­ду­жав, щоб йо­му жи­во­тi­ти!" Раз пан Пiст­ряк та поп­ро­сив її, щоб да­ла йо­му лю­бо­щiв, щоб йо­го уся­ка чи дiв­ка, чи мо­лодиця, на яку оком на­ки­не, щоб йо­го по­лю­би­ла; от­же ж то ви­пив тих лю­бо­щiв та й пi­шов на ве­чор­ни­цi, та тiльки бу­ло що роз­хо­дивсь… як же йо­му за­ва­дить! так i до­до­му не до­бiг. От з то­го ча­су i став на неї го­ни­тель!

Друга бу­ла Хим­ка Ря­бо­ко­би­ли­ха, стар чо­ло­вiк, за­ми­ра­ла на своїм вi­ку; i вже ко­ли в ко­го що про­па­де, то й не ду­май iти до во­рож­ки; во­на са­мiй умi­лiй брех­ню за­дасть, а ска­же на то­го, на ко­го хо­че та на ко­го сер­ди­та. А їй як не вi­ри­ти, ко­ли во­на, за­ми­рав­ши, ба­чи­ла, яке на тiм свi­тi є му­че­нiє i зло­дi­якам, i та­баш­ни­кам, i бре­ху­нам, i мандрьохам; так бу­ло ко­го i до ра­ту­шi при­ве­дуть, пiй­мав­ши на бак­шi з огiркам­и або у ко­мо­рi з са­лом, та ко­ли Хим­ка ска­же, що не вiн вкрав, то бу­ло за­раз i пус­тять та приньма­ються за то­го, на ко­го Хим­ка ска­же, хоч йо­го тог­дi i у се­лi не бу­ло. От­так бу­ло ска­за­ла раз i на па­на Пiст­ря­ка - що то! i стар­ши­ни не ми­ну­ла! - що бу­цiм­то вiн у чо­ло­вi­ка бджо­ли пiд­рi­зав. Во­но йо­му так i ми­ну­ло­ся, звiс­но, як пи­са­рю, тiльки вже вiн на неї з тiї по­ри на­цi­лив.

Третя - Яв­до­ха Зу­би­ха, ста­ра-ста­ра та прес­та­рен­на! Але ста­рi дi­ди, що вже на­си­лу но­ги во­ло­чуть, та роз­ка­зу­ють, що ще як бу­ли во­ни пiд­па­ру­бо­чи­ми, так во­на i тог­дi та­ка ста­ра бу­ла, як i те­пе­реч­ки; так що, ко­ли б не збре­ха­ти, бу­ло їй лiт п'ятде­сят зро­ду. I ка­жуть про неї лю­ди, що во­на як удень, то i ста­ра, а як сон­це за­хо­дить, так во­на i мо­ло­дiє; а у са­му глу­пу пiв­нiч ста­не мо­ло­денькою дiв­чин­кою, а там i ста­не ста­риться i до сход сон­ця вп'яте ста­не ста­ра, як бу­ла учо­ра. Так во­на як по­мо­ло­дiє, то й на­дi­не бi­лу со­ро­ч­ку i ко­си роз­пус­тить, як дiв­ка, та й пi­де доїти по се­лу ко­­ров, ове­чат, кiз, ко­бил, со­бак, кi­шок, а по бо­ло­там жаб, яще­риць, га­дюк… Уже пак та­ка не здоїть, ко­го за­ду­ма! Хоч i нi за що i нi­чо­го не­ма, то во­на та­ки