Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

- Гм, гм! - ви­каш­ляв­шись i по­ду­мав­ши, ска­зав Ри­го­ро­вич, - яко­вая нам соп­ри­кос­но­вен­ность до Чер­нi­го­ва i до са­мої пол­ко­вої стар­ши­ни, аще мир весь по­ги­баєть?

- Як се то? - зля­кав­шись, пи­тав пан Ми­ки­та. - Вiд чо­го мир по­ги­ба? Що ж се та­ке? Я, ко­но­топський сот­ник, та й не знаю, що мир по­ги­ба? Та ка­жи-бо, будь лас­ка, вiд чо­го вiн по­ги­ба i чи не мо­же­мо йо­го як-не­будь обо­ро­ни­ти або пiд­перти?

- Погибаєть! - здих­нув­ши, ка­же Пiст­ряк. - Всiм зря­щим i ди­ву­ющим­ся, нiх­то же о по­мо­щi не ра­дить. Зрi­те, па­не сот­нику Ула­со­ви­чу, i ужа­сай­те­ся! Три сед­ми­цi i пол дождь не спа­де, i зем­ля не одож­ди­ся, i не­бо зак­лю­чи­ся; вся пере­тво­р­ишася в прах i пе­пел, вся про­зя­бе­нiя iз­со­хо­ша, i єди­ная пиль но­ситься у на­шiй все­лен­нiй i - о, го­ре мнi, грiшн­ику! - пиль сiя вод-во­ряється в не­по­роч­нiм до­се­лi но­сi моєм i дi­йствуєть чи­ха­нiєм, по­доб­но аки би от нюхнов­енiя нес­тер­пи­мия i тре­ока­ян­ния - тьфу! ка­ба­ки, от нея же чист бих i не­по­ро­чен от ут­ро­би ма­те­ре моєя до здi. О го­ре!

- Так вiд чо­го тут ми­ру по­ги­ба­ти, - ка­зав пан Забрьоха, - ко­ли ти, па­не пи­са­рю, чхаєш?..

- Але! чхаєш! - пок­ру­тив­ши го­ло­вою, ка­зав Ри­го­ро­вич. - Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам пол­ко­вий пи­сар, та що й ка­за­ти: чхне i наш най­яс­нi­ший i най­вельмож­нi­ший пан гетьман, як оная зло­мерз­кая ка­ба­ка возг­нiз­диться у но­сi йо­го яс­но­вельмож­нос­тi, а її, ока­ян­ної, по­до­бiє суть сице­вая пиль, вiт­ром воз­ме­таємая. I аще не сот­во­рим вне­за­пно­го­ одож­де­нiя, усе iз­сох­неть i по­гиб­неть! зе­лiє i злак iзв'яднеть, i не бу­деть хлi­бен­но­го про­iз­рос­та­нiя; то­гдi i ми не то­чию воз­ди­хаєм, но i ум­рем от гла­да i жаж­ди внезап­ною смер­тiю. Ро­зум­но вам ре­ку: по­до­баєть одождит­и бi­дствующую зем­лю на­шу!

- Отже, я тiльки че­рез де­ся­те-п'яте уто­ро­пав, що ти, па­не пи­са­рю, ме­нi го­во­риш. Ад­же ти ка­жеш, що до­щу в нас не­ма? Так що бу­де­мо ро­би­ти? Чи ми мо­же­мо си­ли не­бес­нi зна­­ти i мо­же­мо зро­би­ти, щоб до­щi йшли?

- Можемо! - зак­ри­чав на усю ха­ту наш Пiст­ряк, а да­лi як стук­не ку­ла­ком по сто­лу i ще дуж­че крик­нув: - I па­ки ре­ку, мо­же­мо.

- А ка­жи, ка­жи, па­не пи­са­рю, як? Я i ко­но­топський сот­ник, а щось i до­сi сього не знаю, - пи­тав пан Забрьоха.

- Внимайте, па­не сот­ни­ку! Та, будьте лас­ка­вi, Ми­ки­то Ула­со­вич, уто­ро­пай­те, що я вам ка­за­ти­му, щоб ме­нi по де­сять ра­зiв не товк­ти вам од­но­го. Є на свi­тi не­чес­ти­виї ба­би, ча­ятельно от пле­ме­не ха­на­ансько­го, по тол­ко­ва­нiю, ка­­нальсько­го, iже вда­ша­ся Веєльзе­вулу i йо­го бiсовськом­у муд­ро­ва­нiю, i iмуть уп­раж­де­нiє у вiдьомствi, iже ноч­ним уре­ме­нем, нам воз­ле­жа­щим i спля­щим, сiї не­честивиї iс­хо­д­ють iз до­мов своїх i, воз­дiв­ше на ся бi­лую со­роч­ку, роз­пус­ка­ють вла­си свої, яко вельблю­жiї, i, пришед­ше до со­сiдських i дру­гих жи­те­лей пре­би­ва­нiй, ув­хо­дють у крав­ницю, прос­то рещи, хлiв, i iма­ють та­мо крав, i до­ять i їх, i крот­ких ове­чат, i бист­ро­но­гих ко­би­лиць, i сук зла­го собач­ого iс­ча­дiя, i, что ре­ку? воз­до­я­ють дряплив­их кi­шок, вре-до­нос­них ми­шей, розт­лiн­них жаб… i уся­коє ди­ха­нiє пол­зу­щ­ее i ска­чу­щее, iму­щеє млековмiстимия­ уст­роєнiя, до­ять їм ток­мо не­чес­ти­вим iз­вiс­ним ху­до­жест­вом; i со­бравши усi сiї мле­ка, дияв­ольським оба­янiєм претворяю­ть оноє у ча­ри i абиє проїзво­дять усе по своєму на­мi­ре­нiю, яко-то: вик­ра­да­ють ссу­щих мла­ден­цiв з ут­роб ма­тер­них i вла­га­ють ув ония або жа­бу, або ми­шу, або єще i ще­ня; по­селя­ють враж­ду i роз­дор про­мiж суп­ружнього пре­би­ва­нiя; воз­буж­да­ють лю­бовноє прек­ло­не­нiє у юно­шi к дi­вi от ония к оно­му, i про­чеє зло не­удо­бо­ре­ко­моє; а па­че усього, зат­во­ря­ють хля­би не­бес­нiї i восп­ре­ща­ють дож­де­вi орошат­и зем­лю, да погиб­неть род чо­ло­вi­чеський. Чи по­нятно вам те­пе­реч­ки, доб­ро­дiю, вiд­кiль сiя на­пасть постиж­е на­шу па­лес­ти­ну, яко не iма­ми нi крап­лi до­щу, да­же i до днесь? Ну­те-бо, не позiх­айте та ка­жiть: чи уро­зумiли гла­го­ла­нiє моє?

- Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже уро­зу­мiв. Ти от­се ме­нi роз­ка­зу­вав, що в нас чи до­щу не­ма, чи що?

- Так, так. Но че­рез ко­го сiє бисть?

- Чи че­рез… жаб, чи… че­рез ко­го… я щось не розс­лу­хав.

- Та яких там жаб? Че­рез вiдьом, че­рез вiдьом, ре­ку вам.

- Та цур їм, не спо­ми­най їх ме­нi, па­не пи­са­рю! Хоч до ве­чора i да­ле­ко, а як на­ля­каєш ме­не, то усю нiч бу­ду жахат­ись i не спа­ти­му: усе вiдьом бу­ду бо­яти­ся.

- Та нам не по­до­баєть їх уст­ра­ша­ти­ся, а дов­лiєть iскореня­ти до третього ро­ду.

- Як же ти їх, Ри­го­ро­ви­чу, ско­ре­ниш? Ти за неї, а во­на пе­ре­ки­неться клуб­ком, ки­неться то­бi пiд но­ги, зiб'є те­бе та й щез­не. Хi­ба ж не бу­ва сього? Чи ма­ло ста­рi лю­ди та­ко­го роз­ка­зу­ють, так що, нас­лу­хав­шись, цi­лу нiч дри­жа­ки спа­ти не да­дуть.

- Не то­чию ста­рiї лю­ди, но i аз мо­же вам по­вi­да­ти про та­ковоє глум­ле­нiє. Єди­нож­ди, ве­чо­ру су­щу, па­ру­боцт­во яша м'я i по­ве­до­ша на ве­чор­ни­цi, iдi­же ядо­хом, гу­ля­хом до­вольно, а пи­хом без мi­ри, єли­ко мо­жа­ху; i єще ме­нi у твер­дос­тi су­щу, iдох у своє мiс-топ­ре­би­ва­нiє, i, не до­хо­дя­щу ми хи­жи­ни ста­рої Цим-ба­ли­хи, вне­за­пу пiд но­зi мої вер­же­ся нiч­тось; гла­ва моя зак­ру­жи­ся, i аз ша­тах­ся i мо­тах­ся сi­мо i ова­мо i, не мо­гу­щу ми удер­жа­ти­ся, па­дох аки кла­да i ус­пох, i спах та­мо нед­ви­жим, аки мертв, дон­де­же воз­сiя ут­ро. Сиє ж бисть не iноє, яко на­вож­де­нiє пре­ока­ян­ної вiдьми. Подоб­аєть убо їх доб­ре прив­тю­жи­ти, да iз­ли­ють дождь iз своїх сок­ро­вен­нос­тей i да оро­сять зем­лю.

- Як же нам, па­не Ри­го­ро­ви­чу, за них узя­тись, щоб во­ни вер­ну­ли до­щi i щоб нам не на­ро­би­ли опiс­ля якої ка­пос­тi?

- Не уст­ра­шим­ся i не убоїмся! - ска­зав пан Пiст­ряк. - Бла­женния i вiч­ния сла­ви дос­той­ния пам'ятi, прiснопоминає­мий ­ро­ди­тель ваш i отець, Улас Па­на­со­вич, ве­ле­лiп­ний пан сот­ник прех­раб­рої Ко­но­топської сот­нi, єго же му­дрому уп­рав­ле­нiю уся все­лен­ная ди­ву­ва­ся - i да по­чиєть над ним зем­ля пе­ром, - той з си­ми ба­ба­ми єги­петськи­ми, прос­то ре­щи, вiдьма­ми, уп­рав­ляв­ся бла­го­чес­ти­во­муд­рен­но. Дов­лiєть i вам, доб­ро­дiю, по при­мi­ру оно­му нев­пус­ти­тельно сот­во­ре­нiє учи­ни­ти.

- А що ж по­кiй­ний па­но­тець з ни­ми ро­бив? Ка­жи ли­шень, мо­же, i я теж зу­мiю зро­би­ти?

- Частопоминаємий отець ваш їх воз­хи­ща­ше i у рiч­цi топ­ля­ше. Аще кая суть вiдьма, та не пог­ряз­неть на дно рiчн­оє, аще i ка­мень жер­нов­ний на виї єя при-чеп­лють; аще же неп­ри­час­на єсть злу се­му, абиє пог­ряз­неть у во­дi. По­ве­лiть, па­не сот­ни­ку, чи то­пить їх?

- Та то­пить їх! На­що ле­да­що жа­лу­вать? - рi­шив Ула­со­вич.

- Благо єсть, - ка­же пи­сар, - ут­ру су­щу по­ве­лю уся устрої­ти, яко же оби­чай