Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Шевченка. (Там: Стебун, Гозенпуд, Кацнельсон...) Навіть правовірний Ле вже не міг витримати цього засилля і десь сказав, воно пішло поміж люди, дійшло до мене: "Вже не можна дихнути від синів Ізраїля..."
Мені можуть сказати, що я зловмисне підхоплюю антисемітичні вислови. Але я скажу, що розпаношений антиукраїнізм дратував не тільки мене. Чому українським силам нема місця, а ці правлять? Самі жиди продукують антисемітизм. їм є праця над українським словом, а я мушу гинути, як літератор.
20
Моя безпрограмна самоосвіта не переривалася. Весь вільний від стенографічних заробітків час я проводила в бібліотеці Академії наук на Володимирській. Була ще одна велика бібліотека, Публічна, але я її чомусь не любила. Знов зринуло в мені гостре зацікавлення минулим Жашківщини, а ще ширше — Київщини, а ще ширше — України. Не тільки ж у Полінезії були початки людини, були вони й у нас.
Почала я навмання виписувати книжки з археології, всякі оті звіти, звідомлення про розкопи, описи археологічних пам'яток Кам'янець-Подільщини, Київщини... Не диво, що серед тих підряд читаних книжок натрапила я й на розкопи трипільської культури. Довідалась, що на Україні квітло життя вже шість тисяч років до нас, тоді ж, як і в Єгипті. На Україні, в цих самих селах, на цій самій землі, що ми топчемо! Не треба шукати слідів доісторичного життя людини десь по сибірах, австраліях та океаніях. От, якби так написати повість із життя на України шість тисяч років тому! Але як? Я ж нічогісінько про це не знаю. Геть усе прочитати, що вже є про цю культуру!
І так я себе підігріла, — а я здібна була запалюватися ентузіязмом всупереч похмурим обставинам, — що пішла до Науково-дослідного інституту археології просити, щоб дали мені всю бібліографію з цієї теми. Взяла з собою мій видрукуваний нарисок, щоб знали й тямили, що я не претендую на ролю наукового співробітника, а маю дуже скромну ідею — популяризувати те, що вже відкрила археологія.
Колись, в перші роки мого студентства, я вже заходила до Академії наук на археологічні доповіді, тоді звалось — "Археологічна Комісія". А в цей будинок на Бульварі Шевченка 14 я також не раз заходила, як була там Всенародна Бібліотека. Заходила й до Василини в Інститут мовознавства, коли вона там працювала. Внутрішня структура цього дому не різнилась від тієї в університеті: безконечно довгі коридори, височенні стелі, округлі склепіння, тиша. Тут у кабінетах говорять пошепки, а хто хоче поговорити більше, — виходить у коридор. В коридорі Інституту археології були стенди з експонатами найновіших розкопів, — саме якраз із розкопів у подвір'ї Михайлівського монастиря та на території Володимирового княжого міста, Десятинної церкви.
Нікого тоді з археологів я не знала, то пішла просто до директора Славіна, ще й з нахабною пропозицією: включити мене у експедицію на розкопи трипільського селища. Не як археолога, а як літератора. Саме якраз на серпень місяць (зразу після жнив) лаштувалась експедиція до с. Халеп'є біля містечка Трипілля. Директор не заперечував, начальник експедиції, Татьяна Пассек прийняла — і ось я вже разом з цією групою археологів їду до Халеп'я. Пароплавом. На ньому дівчата, що вертаються з Києва із кошиками, співають "Вітер з поля, да хвиля з моря...", цю саму, що в київських сквериках няньки виспівують. Зразу впірнаєш в поезію дніпрового озону...
* * *
А тепер бачу себе в Халепі на розкопах. Чудовий спогад. Хоч і там не без плям. Але незначних.
Розселилися ми по хатах. Селянам ці люди були знані, бо розкопи тут провадяться вже який п'ятий рік. Розкопується одне й те ж трипільське селище в урочищі Коломийщина. Я попала в одну хату з аспіранткою Неонілою Кордиш. Хата чистесенька, долівка свіжо вимазана, прохолодно, подвір'я встелене шпори-шем. До чого ж естетично живуть тут!
Рано-ранесенько із сходом сонця виходили ми і йшли бережком, зеленою стежечкою повз річечку, що виводила до яру. Над яром на взгір'ї й було те селище, що ним так зацікавилася археологія. В околиці Халеп'я багато ще недосліджених поселень, тут раз-у-раз селяни виорюють розмальовані черепки дивовижної форми, — масивні і делікатні. Вже є мапа цих поселень (лише відкритих). Але археологія хоче знати більше. Попередніми роками вже було виявлено щупами приблизний розмір селища та схему розташування в ньому хат. Кілька хат-жител розкопано минулого року й показують печі, яких і час не взяв, осклені до синього черені.
Тепер члени експедиції одержали кожне свою ділянку-хату ("площадку"), мали її розкопати, занести з усіма деталями на плян, а головне — зрозуміти, що вони знайшли. Є робота й для околишніх селян, жінок переважно. Вони раді, що трохи зароблять, а як треба копати, вже знають з минулих літ. Робота хвилююча, щодня якась сенсація, якась знахідка, як не на тій ділянці, то на тій. Поміж процесом розкопів, під час робочого дня і поза ним весь час ідуть розмови, як хто розуміє оті масивні печі, печину, глиняні з соломою вальки, відбитки плах, фігурки, черепки й цілі посудини.
Згадують конче Хвойка, який розумів залишки Трипілля, як тілопальні майданці, — коли ж уже видно, що це були житла, міцні, дуже досвідчено й майстерно збудовані. Житла ці, як показує розкоп, розташовані колом із центром усередині. При цьому згадують селища північно-американських індіян, що мали таке ж розташування — колом. А з цього виводилося, що в такому селищі жив один рід із спільним господарством. Це — Кричевський, археолог із Ленінграду, так думає.
Знавці українського побуту — це Курінний — знаходили аналогії з українськими хатами. От, розташування мисника та печі в трипільській хаті. Або — підлога. Трипільці спочатку стелили дерев'яні плахи, а зверху накладали шар глини, ще й обпалювали її до стану цеглини. Це таку підлогу знаходять сьогодні археологи в трипільських хатах. А слово "підлога", ще й досі побутує, хоч наш сучасний дерев'яний поміст не "під", а "зверху". Або: глиняний тиньк трипільських хат має велику домішку соломи й зерна, як показують відбитки, — то наші селяни й досі так будують...
Знаходили аналогії з українськими віруваннями та звичаями, — Віктор Петров. Оця трипільська жіноча статуетка, що невідмінно є в кожній трипільській хаті, — це ж прообраз сучасної Покрови...
Тоді й мені починало ставати ясно... Хоч би й таке: я не розуміла, чого це мама завжди носила "мисочку" на храмове свято жашківської церкви, на Покрову. Та це ж трипільське ще матріярхальне свято шоститисячолітньої давности! Пережило й Перунові й Дажбогові часи, і "врем'я Бусово" і християнством прикрилося: Пречиста Матір Божа — та це ж стародавня Мати Богиня. І храмове свято це ж стародавня родова учта. Мамина "мисочка" це була частка родового обіду. Ці "мисочки", що приносили сучасні жінки на храмове свято, споживалися на громадському обіді, де мають право бути всі, а старці то сходяться з усієї околиці... Це ж весь рід збирається, хоч уже й розшарований на стани...
Трипільські хати з перегородками й кількома печами наводили на думку, що ці роди мали вже всередині роду окремі однопарні родини. Це питання дуже цікавило Неонілу Кордиш, яка досліджувала розвиток шлюбних форм та вишукувала сліди старих шлюбних норм у сучасних весільних звичаях...
Татьяна Пассек, великий спеціяліст у трипільських дослідах, не з одною вже книжкою про Трипілля за плечима, розповідала анекдоту: "Зустрілись два археологи: обоє скаржаться. Один тільки й робить, що самих мерців копає, а другий — ще й досі жадного мерця не викопав..." Оце таке й Трипілля. Скільки не розкопують, а ще й досі не виявлено, який похоронний обряд мали трипільці. Палили чи закопували в землю?
То тим більша була сенсація, коли на майданцеві Макаре-вича виявлено було людський череп, закопаний під порогом хати. Череп належав літньому чоловікові із невеликим стесаним лобом, із зубами, як у травоїдів, що мусять перетирати багато трави. Не тільки кутніми, але й передніми.
Товариство добірне, дуже приязне, коректне, доброзичливе. Чорнява красуня Пассек завжди ладна була відповідати на всі питання і, як начальник експедиції, завжди була там, де її найбільше потребують.
Ленінградець Кричевський з виміреною вишуканою фразою на устах був трохи зарозумілий, але з люб'язною усмішкою. Він мене нагородив назвиськом "монґолоід" за мою зовнішність. (Хоч я в дійсності "тюркоїд".)
Віктор Петров, що сам себе охрестив тут "старим парубком", до всіх потроху залицявся своїм особливим стилем, так що не знаєш, коли він не корчить із себе блазня. Обличчям він не вдався, голос мав скрипучий, але писав бісерним мачком і був спеціяліст у кількох галузях: археології, історії літератури, етнографії, а ще й романіст. Хоч такий вчений, а проте я найменше боялася поставити якесь наївне питання йому. От, наприклад: чи вірно я думаю, що раси витворилися у ендогамному суспільстві (себто у орді, де ще не було звичаю одружуватися в іншому роді, а брати й сестри були ж і подружжями). Віктор Платонович дуже просто й з поважним одобренням підтвердив, що я — на вірній дорозі в своєму думанні.
Петро Курінний лише приїздив, як гість. Він був у теоретичній суперечці з Татьяною Пассек. Це був дуже складний спір: що таке культура А, а що — культура Б? Яка попередня, яка пізніше? Але дуже цікаво було слухати його розповіді. Він багато знав у всіх розгалуженнях археології та етнографії і так умів це все в'язати, що з його уст лилася не археологія, а чарівна казка.
Сонячна Неоніла Кордиш, також красуня, тільки вже русява, з блакитними очима, була така природно привітна з усіма, що здавалося кожному, ніби вона з тим найдружніша. Для кожного вона знаходила увагу і то не з дистанцією, а приятельську. Такий талант — бути всім найприємнішою — я рідко коли зустрічала, може й зовсім не зустрічала. Вперше почула я похвалу їй від одної ляборантки, не дуже розвиненої дівчини (От, щось таке, як Галька Долинська, "ой ти отряха!") — вона була зачарована, яка то та Неоніла Леонівна симпатична. Не дуже я повірила, але коли поговорила пару разів, захопилась сама. Мої зацікавлення доісторичною людиною — були й її зацікавленнями. Вона відразу, закінчивши ІНО, пішла на археологію, мала відповідно керовану лектуру, то більше знала.
