Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

пев­не, не во­рог.

З-за кущів ви­ти­кається го­ло­ва.

Хто там?

Медвідь (ви­хо­дить). Я!

Грива. Медвідь! Здо­ров, бра­те.

Обнімаються.

А ми вже ду­ма­ли, що ти десь зги­нув.

Медвідь. Ма­ло не зги­нув.

Грива. Півго­ду ми те­бе не ба­чи­ли. Де ж ти про­бу­вав?

Медвідь. Після то­го, як Са­ва кіш наш зруй­ну­вав, я з ку­пою ма­лою скрізь ха­зяй­ну­вав, по­ки той ирод Са­ва не нас­ко­чив.

Грива. Хар­циз!.. Зрад­ник!.. Пад­ло! Уна­див­ся до ля­шень­ків в Польщу па­ном жи­ти…

Медвідь. Та й ло­вить гай­да­маків по сте­пах… та ще, іро­дів син, що ви­га­дав: скрізь універ­са­ли розіслав і кли­че гай­да­маків до се­бе, да­ру­ючи їм землі і вільго­ти.

Грива. Знаємо ми ті вільго­ти! Ля­хам, ви­хо­дить, на ко­ри­сть щоб пра­цю­ва­ли.

Медвідь. А так. По­ло­ви­на мо­го за­го­ну пішла до нього та й по­ка­за­ли схо­ван­ку на­шу, а він нас­ко­чив і всіх по­ло­вив. Здається, я один тілько і втік.

Грива. Не­має гірше, як свій: зна всі фиглі; ніку­ди не схо­ваєшся від нього.

Медвідь. Він но­сом чує гай­да­маків.

Грива. Ну, знаєш, ло­вить вовк, ло­вить, але ж і вов­ка пійма­ють.

Медвідь. Ох, він, брат, ха­рак­тер­ник. Ніхто Са­ви не піймає, хіба сам Гнат.

Грива. Ма­буть, що так. От же виз­вав­ся Кульба­ба, пішов, щоб стра­тить Саву, і чут­ка про­па­ла. Потім зно­ву Го­рицвіт пішов,- і то­го не­ма. А місяць то­му пос­лав Гнат До­ро­ша Кра­в­­чи­ну,- цей, ка­жуть, з чор­та­ми нак­ла­да,- од­на­че щось і Кра­в­чи­ни не­ма дов­го.

Голос. Наші під'їздять. А да­ле­ко ще один чо­ловік ма­ня­чить. Темніє, не ба­чу.

Медвідь. По­ки дізнаємось, де Са­ва, гля­ди, щоб не діз­на­всь він, де ми.

Грива. Ні, у пу­щу цю він не піткнеться, хит­рий лис; бі­льш на засідках та зне­нацька, а тут прий­деться в руч­ки. Між ци­ми ске­ля­ми та в но­рах цих, як світ стоїть, то, пев­но, ще ніхто не жив, а тілько звір во­дивсь і тут хо­вав­ся. Ми тут уби­ли аж двох мед­ведів і од­ня­ли у них цю ха­ту для Медведя.

Медвідь. Для ме­не б то.

Грива. Еге!

Сміються.

Медвідь. Са­ва у нас од­няв, а ви у мед­ведів?.. Без­печ­не мі­сце; а жаль, брат, ста­ро­го ко­ша у Чорнім лісі!

Грива. І те­пер ще та­ка ки­пить у гру­дях злість, ко­ли зга­даю Са­ву, що сам се­бе, здається б, уда­вив.

Медвідь. І як то ста­лось так, що Са­ва зруй­ну­вав у ніч од­ну та­кий знач­ний і сильний кіш?

Грива. Зра­да, як га­дю­ка, підкра­дається і вку­сить!. Ви ото пішли з Гна­том на Не­мирів, а я зос­тав­ся на­каз­ним… Не жда­ли ми, не віда­ли і не га­да­ли нічо­го то­го, що ста­лось! Ми ж всі тоді ду­ма­ли, що Са­ва з тієї об­ра­зи, що Гната ко­шо­вим нас­та­но­ви­ли, по­дав­ся з пи­са­рем своїм у Січ,- і бай­ду­же! Як пов­сяк­час, так і тоді - скрізь вар­та… а самі без­печ­но спа­ли. Тілько ди­явол Са­ва тоді не спав. Порізав всіх вар­то­вих, об­мо­тав пря­ди­вом, на­мо­че­ним у смо­лу, нав­ко­ло де­ре­ва, пок­лав під ку­рені смо­лянії клуб­ки і за­па­лив!.. Про­ки­ну­лись… Кру­гом огонь, як пек­ло, ліс па­лає, а з чо­го во­но ста­лось - не знаємо, і ки­ну­лись ря­ту­вать скар­би та утікать… Ба­га­то тоді на­ших Са­ва по­ло­вив…

Голос: "Наші не­да­ле­ко".

Медвідь. Бу­сур­ман! По­ки він по­равсь з ва­ми тут, а там при­ятель йо­го Іван, що Най­дою проз­ва­ли, засівши в лісі, ждав нас з ве­ли­кою гар­ма­тою. Близько підсту­пив та теж зне­нацька й ша­рах­нув з гар­мат! Від нес­подіван­ки ми вско­чи­ли в бо­ло­то. По­ки висіпа­лись, во­ни нас обігну­ли і ста­ли збо­ку,- му­си­ли ми тікать, та у до­розі зно­ву нас­ко­чи­ли на іро­да Саву, що по­вер­тавсь уже на­зад! Ба­га­то й там лю­дей про­па­ло, і розсіяли­ся хто ку­ди. От і досі не збе­руться знов до­ку­пи.

ЯВА II

Ті ж, Гнат, з ним гай­да­ма­ки й ко­за­ки. Кілька чо­ловік не­суть пря­мо у пе­че­ру мішки.

Гнат. А, Медвідь!

Всі. Здо­ров, бра­те!

Гнат. Як ся маєш?

Медвідь. Лед­ве утік оце з рук Са­ви.

Всі. У-у, зрад­ник!

Гнат. Стри­вай­те, по­па­деться він і нам у ру­ки… Па­юй­те все, то­ва­риші, поміж со­бою, а мені нічо­го не тре­ба; тю­тюн є, оли­во і по­рох є, то з ме­не й до­волі!

1-й за­по­ро­жець. Та ще ж не­має всіх.

Гнат. А й справді, більш по­ло­ви­ни тут то­ва­ришів не­ма; я собі за­мис­лив­ся і не примітив, де відста­ли.

1-й за­по­ро­жець. По до­розі є корч­ма, то пев­но, що там заст­ря­ли.

Гнат. Ото вже не­га­разд, що ку­пи не дер­жаться,- ще по­па­дуться, ко­ли по­го­ня бу­де.

1-й за­по­ро­жець. Під самісеньким но­сом у не­ми­ровсько­го па­на в костьолі по­ха­зяїно­ва­ли, то тре­ба ждать по­гоні від са­мо­го Са­ви. Тілько ж там між ни­ми Мо­ло­чай, Вер­ни­го­ра і Вовк, то не да­дуть у ка­шу нап­лю­вать.

Грива. Та так. А що там здо­бу­ли?..

1-й за­по­ро­жець. Гро­шей до біса і ут­вар вся­ка.

Голос. Який­сь чо­ловік спус­тив­ся в бал­ку… А десь да­ле­ко гу­по­тить. Пильнуйте, братці, бо так по­темніло, що я не ба­чу.

Гнат. Ско­ро місяць зійде. (До Мед­ве­дя.) Яків так ба­чить, як ніхто.

Грива. Та­ко­го вар­то­во­го не­має в світі.

Гнат(до Гри­ви). А вий­ди, бра­те, по­ди­вись, що там за чо­ловік.

Грива вий­шов.

1-й за­по­ро­жець. А що, па­не ота­ма­не, не­ма вістей про Ку­льба­бу?

Гнат. Не­ма, як в во­ду ка­ну­ли й Кульба­ба, й Го­рицвіт! Ко­ли не вер­неться й Крав­чи­на, то сам тоді піду я Са­ву до­бу­вать, щоб ви­ко­нать при­суд гро­мадський і смерті иро­да пре­дать! А як скла­ду і я, як инчі, го­ло­ву свою,- ідіть другі йо­го шу­ка­ти, бо по­ки Са­ви смертію не ска­раєм, не бу­де най жит­тя: він пе­ре­ло­вить нас усіх! Не мен­ше Са­ви ли­ха ро­бить Іван Найда, що він прий­няв йо­го був до ко­ша і ра­зом з ним прис­тав до ля­ха, то і цього пійма­ти і смертію по­ка­ра­ти тре­ба!

ЯВА III

Ті ж, Гри­ва і Крав­чи­на.

Кравчина. Здо­рові, па­ни-брат­тя! Як ся маєш, Гна­те?

Всі. Крав­чи­на!

Гнат. На­си­лу ми те­бе діжда­лись! Ну що? Які приніс ти ві­сті?

Кравчина. Де­що вивідав, але ду­же ма­ло; Са­ву не ба­чив - тр­у­д­но прис­ту­пить. Він же­нив­ся на тій дівці, що ко­лись-то в Оче­ретній хтось з на­ших за­хо­пив. Жи­ве біля Не­ми­ро­ва в селі Сте­паш­ках, що по­да­ру­вав йо­му По­тоцький, за­се­ляє свої землі ти­ми гай­да­ма­ка­ми, котрі, піймав­шись, ка­ються і при­ся­га­ють жи­ти ти­хо. Кульба­ба і Го­рицвіт по­па­лись на за­мірі вби­ти Са­ву. Кульба­ба по­ка­яв­ся і жи­ве те­пер в Степа­шках, у тім селі, де Са­ва; а Го­рицвіта Са­ва повісив, бо той по­ка­яти­ся не схотів.

Голос. Гей, батьку Гна­те! Ляск чуть та­кий, ніби б'ються на шаб­лях. Але не ба­чу я нічо­го, бо місяць ще не вий­шов з лісу.

Гнат. Пев­но, за на­ши­ми по­го­ня! Тіка­ючи сю­ди, во­ни по­ка­­жуть шлях до на­шо­го ко­ша…