Королева Сонька - Ірина Звонок

   У наступні дні Сонька постійно думала про поцілунок на гвинтових сходах. Іноді їй ставало соромно, і вона картала саму себе за нерозумну поведінку. Що, якби їх побачили?! А потім вона згадувала про старечі поцілунки та холодні, кістляві обійми короля Ягайла, і раділа, що хоча б раз у житті їй пощастило поцілувати молодого та вродливого юнака.

  Повернувся король Ягайло. Його зустрічали з пишністю. Королева чекала його біля брами, вдягнена у розкішну червону сукню, оторочену білим горностаєвим хутром. Поруч з мачухою стояла королівна Ядвіга. Вона виросла за останні місяці і вже була вищою за Соньку. Ядвіга дивилася поперед себе і не звертала уваги на мачуху.    

  Сонька відчувалася ображеною, бо вже звикла до королівських почестей, але посміхалася як її навчила тітка Уляна – ласкаво і гордовито водночас.

  Ягайло спішився. Лише зараз Сонька помітила, що він повернувся не один. Поруч з ним, на півкроку позаду, тримався хлопчик років десяти, пишно вбраний і набундючений як поважний дорослий пан.

  «Хто це?» – промайнуло у Соньчиній голові. Вона чомусь подумала, що Ягайло у своїх постійних мандрах прижив сина-байстрюка, якого усі ці роки ховав на стороні. І ось тепер вирішив показати його при дворі. З королями та князями таке часто траплялося. І придворні, зазвичай, робили вигляд, нібито нічого поганого у цьому немає.

  Ягайло спочатку привітався з Сонькою. Розцілував її у обидві щоки своїм тонким кам’яним ротом. Сонька у відповідь схилилася у граційному реверансі, якому її навчили сестри Щуковські, а потім промовила польською речення, якому її навчив єпископ Збігнєв:

  - Рада вітати вашу королівську милість з щасливим поверненням. Сподіваюся, ви мали приємну подорож.

Ягайло здивовано вигнув брови і посміхнувся.

  - Нарешті ти заговорила польською. Я радий.

  - Пан єпископ Олесницький виявився добрим вчителем.

  Єпископ, що стояв між шляхти, приклав руку до пухких грудей, обтягнених пурпуровим сукном. Від був надзвичайно потішений хвалою королеви. А король вже повернувся до доньки. Він сухо поцілував Ядвігу у чоло і вказав на хлопчика.

  - Я привіз тобі нареченого, доню. Це – принц Фрідріх, син курфюста Бранденбургського.

Ядвіга, доволі височенька п’ятнадцятирічна дівчина здивовано дивилася на хлопчика, який був нижчим на цілу голову. 

  - Навіщо мені такий малий наречений? Що я з ним робитиму? – прошепотіла вона батькові.

  Малий Фрідріх Бранденбургський не розумів польської мови. Він розгублено переводив погляд з Ядвіги на Ягайла і навпаки. 

  - Він поживе у замку на Вавелі. Навчиться нашій мові і нашим звичаям. Ви познайомитеся поближче і, коли прийде час, одружитеся. Бачиш, як я дбаю про тебе. Не хочу, щоб ти одружилася з незнайомим чоловіком.

  - Але він... – почала королівна.

Ягайло перервав її лепетання:

  - А що він, молодший за тебе, то так навіть краще. Він поважатиме і слухатиметься тебе. Не забувай: ти моя єдина донька. І, якщо ситуація не зміниться, станеш королевою після моєї смерті.

  Ягайло подбав про доньку ще років десять тому. У 1413 році шляхтичі, що зібралися на сеймі у Єдльні, признали Ядвігу законною спадкоємицею корони і принесли їй клятву вірності.

  Ядвіга замислилася. Тепер вона дивилася на десятирічного Фрідріха з дружньою прихильністю. Ягайло поклав хлопчику руку на плече і промовив ламаною німецькою мовою:

  - Привітайте наречену.

  Фрідріх стягнув з голови капелюшок, прикрашений сузір’ям дорогоцінних камінців, і вклонився Ядвізі. Трохи подумав і вклонився ще й Соньці. А потім сказав німецькою мовою завчену фразу, призначену для Ядвіги. Тій фразі навчив його наставник. Принц повторював її про себе всю дорогу від Берліна до Кракова.

  Королівна Ядвіга розуміла німецьку. То була мова її матері, її недовгого щасливого дитинства. Вона вдячно посміхнулася хлопчику і взяла його за руку.

  Ягайло зрадів.

  - Ходімо до замку, – запропонував він. – Я втомився від державних справ. Хочу відпочити. А також – виконати шлюбний обов’язок.

  Сонька почервоніла від сорому. Але ніхто з присутніх не засміявся. Усі вбачали у словах короля турботу про те, щоб у королівства нарешті з’явився спадкоємець, а не непристойний натяк.

  Ягайло подав руку Соньці і урочисто повів її у замок. За ними йшла Ядвіга з малим нареченим. А далі безладною купою сунули придворні.

  Біля дверей опочивальні стояли два охоронця. Соньці не потрібно було робити зусилля, щоб з одного погляду впізнати Гінчу з Рогова. Вона посумнішала, коли подумала про те, що їй знову доведеться терпіти королівські пестощі. А лицар, без сумніву, здогадається про те.

  Проходячи повз Гінчі, вона опустила погляд. А він дивився поперед себе, і його молоде гладке обличчя не виражало ніяких почуттів.

  У опочивальні Ягайло важко сів на ліжко і скинув черевики. Поворушив пальцями і блаженно посміхнувся. Звелів Соньці:

  - Роздягайся і лягай у ліжко.  Я був відсутнім занадто довго. Час подбати про спадкоємця корони!