Королева Сонька - Ірина Звонок

  Вночі Соньці не спалося. Вона вертілася у ліжку і згадувала лицаря Гінчу з Рогова. Як падало каштанове волосся на його гладке чоло, коли він поштиво вклонявся королеві. І як блищали його сірі очі, коли він різко випрямлявся.

  Вранці вона з сумним виглядом тинялася по замковим галереям. Навіть теревені Катаржини та Ельжбети Щуковських не розважали її. Сонька нудьгувала і сама не розуміла, чому.   

  Допоміг випадок. Двоє охоронців, як завжди, супроводжували королеву. У Соньки тьохнуло серце, коли в одному з лицарів вона упізнала Гінчу.

  Хитрий план прийшов у голову майже миттєво.

  Сонька зупинилася і заплескала у долоні.

  - Я хочу піднятися на вежу і звідти оглянути увесь Краків!

  - Ходімо, ходімо! – зраділи дівчата.

  - Мої охоронці, звісно, супроводитимуть нас, – королева ласкаво посміхнулася лицарям.

  Зуби у Соньки були білі та здорові. І вона добре знала про це.

  Круглу червонясту башту тільки побудували. Купи цегли були розкидані біля входу. Сонька підхопила поділ сукні, обережно обходячи їх. Кілька майстрів ще працювали всередині. Сонька звеліла:

  - Скажіть майстрам, щоб вони залишили нас на півгодини. Королева бажає оглянути башту!

  Лицар Ян Краска кинувся усередину, щоб передати чоловікам наказ королеви. Обляпані фарбами, майстри швиденько пройшли повз королеви і зникли з очей, заховалися десь неподалік. Сонька подивилася на панночок:   

  - Я піднімуся на самісінький верх. А ви? Боюся, що не зможете, адже це не так просто. У вас неодмінно запаморочиться голова? Чи не так?

   - Ні, ваша милість, я з радістю... – заговорила молодша сестра, Ельжбета. Та, чиє біляве волосся нагадувало тополиний пух, а ніжне рожеве обличчя вкривало ластовиння.

  Катаржина спритно наступила їй на ногу, взуту у жовтий черевичок зі свинячої шкіри. Вона зрозуміла натяк королеви. 

  - Так, ваша королівська милість. Ми боїмося висоти. Коли ваша ласка, то ми залишимося внизу і будемо стерегти, щоб ніякий зловмисник не заліз у башту щоб спричинити зло королеві.

  - Добре, – велично кивнула Сонька. – Тоді нехай один з охоронців залишиться з паннами, а другий піде зі мною. Ти... – вона перевела погляд на Яна Краску. – Стоятимеш на варті біля входу.

  Обидва лицарі поклонилися. Королева, обережно озираючись, увійшла у башту. За нею йшов Гінча з Рогова, поклавши долоню на руків’я важкого короткого меча. На оглядовий майданчик вели круті гвинтові сходи. Сонька піднімалася обережно, маленькими кроками, тримаючись за прохолодну кам’яну стіну. Світло ледве пробивалося через вузькі вікна, схожі на бійниці. У голові запаморочилося. Сонька спинилася і приклала долоню до чола.

  Гінча кинувся до неї:  

  - Що з вами, ваша королівська милість? Вам погано? Ви така бліда...

  - Все добре, – слабко посміхнулася вона. – Просто у голові запоморочилося. Я не звикла до таких крутих сходів. До того ж, тут тісно, наче у кам’яному мішку.

  - Скоро ми вийдемо на світло, – запевнив він. – Чи може, повернемося назад?

  - Ні-ні! – злякано запротестувала королева. – Мені вже краще.

  - Дозвольте допомогти... – Гінча підставив королеві руку, зігнуту у лікті.

  Сонька вдячно обперлася об ту руку. Хоча дрібні залізні кільця, які сплелися у кольчугу, були неприємні на доторк. Але під залізом вона відчувала молоде та гаряче тіло лицаря. А його обличчя було зовсім поруч. Від схвильованого подиху Гінчі тріпотіло Соньчине покривало.

  Нарешті вони опинилися на самому вершечку вежі. Свіжий вітер вдарив у обличчя. Краків, дійсно, було видно як на долоні.   

  - Як тут гарно, – зітхнула вона.

  Гінча стояв на крок позад неї. Його близькість хвилювала Соньку. Мовчання ставало нестерпним. Гінча наважився першим порушити його.

  - Ваша королівська милість знає легенду про краківського дракона? – запитав він.

  - Ні, – стрепенулася Сонька.

  - Якщо дозволите, я розповім.

Сонька кивнула. Гінча почав розповідати:

  - Жив колись давно, у часи короля Крака, у печері під Вавельським пагорбом дракон-ненажера. Кожного дня місцеві жителі приносили йому теличку або овечку, яку він ковтав живцем, повністю. А потім заспокоювався і засинав до наступного дня. Коли ж дракон не отримував їжі, то він вирушав на її пошуки. І тоді горе було тому, хто траплявся на шляху чудовиська. Дракон кидався на коней, запряжених у візок, на стадо, що мирно паслося за міськими мурами, а то і на людей. І ось нарешті король Крак придумав, як спекатися ненажерливої тварюки. Він підіслав до дракона двох своїх синів, Леха та Крака, які прилаштували перед входом у драконову печеру вівцю, нутрощі якої були нашпиговані сіркою та смолою. Дракон виліз з печери, побачив вівцю і проковтнув її за своїм звичаєм. А від сірки та смоли у драконовім череві спалахнув вогонь. Чудовисько страшно заревіло і луснуло. Ось так місто було порятоване від дракона і, на честь свого рятівника стало зватися Краків. А інші кажуть, нібито королю Краку дав таку пораду швець Скуба. Він же і начинив вівцю сіркою.