Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Яка чудова легенда, – Сонька заплескала у долоні. – У Києві теж розповідають про змія, який щороку потребував молодих дівчат. Аж поки не дійшла черга до княжої доньки. І тоді проти змія вислали найсильнішого киянина, якого звали Микита Кожум’яка. Він теж переміг змія не силою, а хитрістю. Загнав його у море, де той і потонув.

  - Мабуть, той Микита Кожум’яка був хоробрим лицарем, – глибокодумно зауважив Гінча.

Сонька задумалася. І після невеличкої паузи промовила з сумнівом:

  - Він взагалі не був лицарем. Він був кожум’якою. М’яв шкіри, з яких потім шили одяг та взуття. У Києві є ціла вулиця, яка так і називається Кожум’яцькою, захована у глибокому вузькому яру між пагорбами. Я бачила її зі стіни нашого замку.

  - Такий хоробрий чоловік заслуговував на те, щоб його зробили лицарем, – впевнено промовив Гінча і поклав долоню за руків’я меча.

  - Мабуть, так – кивнула Сонька.

  Вони помовчали. Гінча трохи повагався. Йому хотілося продовжити розмову з дівчиною, адже його, як усіх двадцятирічних юнаків, хвилювали молоді та вродливі жінки. Але він не смів вільно говорити з королевою. Бідний лицар може служити королеві, може навіть закохатися у неї і вибрати у пані серця, але мовчки і здалеку. Та йому руки відрублять, коли він посміє торкнутися королеви!

  Але у поведінці юної королеви було щось таке, що давало йому зрозуміти: присутність Гінчі приємна їй. Недарма вона так дивиться на нього величезними сірими очима, у яких відображається червонястий замок з баштами та шпилями, синє краківське небо та сам Гінча, маленький як мураха.  

  Тож Гінча наважився і запитав:

  - У Києві ще стоять Золоті ворота, які король Болеслав Хоробрий вдарив своїм мечем, коли допомагав завоювати Київ своєму зятю, князю Святополку?

Сонька гордовито посміхнулася:

  - Стоять. І будуть стояти, поки стоїть Київ! Батько розповідав мені, коли я була малою. Король Болеслав зажадав, щоб кияни відчинили йому ворота, і, розлючений, вдарив по них мечем. Ворота встояли, а королівський меч зламався.

  - Не зламався, а пощербився, – поправив  лицар Гінча. – Тому його й назвали Щербецем. Але, попри все, Щербець – славетний меч. Польські королі виграли з ним не одну битву.

  Сонька на мечах не розумілася. Але вона цілком розуміла те захоплення та повагу, з якими лицарі ставилися до легендарних мечів. Їм навіть давали імена, як улюбленим коням чи собакам.

  Сонька відвернулася і подивилася униз, тримаючись за зубці вежі.

  - А де та печера, у якій жив дракон? Вона ще існує?

  - Існує, – кивнув Гінча, підходячи до королеви і теж хапаючись за зубець.

  Їх долоні несподівано торкнулися, і Сонька відсмикнула руку. Її аж у жар кинуло. Така гаряча була Гінчина долоня.

  - Де вона?

  - Он там, – Гінча вказав на чагарники, що розрослися попід замковими мурами.

  - Де? Не бачу.

  Гінча вказував пальцем, щось там старанно поясняв, а Сонька дивилася на його сильні смагляві руки з довгими пальцями і не слухала пояснень. Гінча замовк, і лише тоді вона отямилась.    

  - Так, вже бачу, – сказала вона. – Мені б хотілося на власні очі побачиту ту печеру. Можна?

  - Чом би й ні? Я можу показати шлях вашій королівській милості.

Сонька вжахнулася: «Що я роблю? Я гублю саму себе!»

  . Ні, – сумно відповіла вона. – Мабуть, мені не можна покидати замок без дозволу короля. Ходімо униз. Вже час вертатися. Бо ще трохи – і нас почнуть шукати.

Гінча з Рогова слухняно вклонився.

Сонька почала повільно спускатися. Тепер Гінча йшов поперед неї, а не позаду, готовий підхопити королеву, якщо вона зненацька впаде. На півдорозі дівчина раптом спинилася. Покликала:

  - Пане Гінчо...

Він теж зупинився і повернувся до неї.

  - Так, ваша королівська милість?

  - Поцілуй мене, будь ласка, – прошепотіла вона, підставляючи лицарю розпашіле обличчя.

  Гінча не здивувався. Він торкнувся пересохлим від хвилювання ротом її вуст, відчув її прохолодні пальці на своїх щоках.

  Поцілунок ставав все пристраснішим. Сонька у знемозі відвернула обличчя і випросталася з обіймів Гінчі.

  - Ні, ми не повинні робити це, – прошепотіла.

  - Як накаже ваша королівська милість, – глухо відповів лицар.

Йому теж було важко перебороти хвилювання.  

  - Ходімо, – повторила вона. І, перш, ніж лицар встиг зробити перший крок, додала: – Пообіцяй, що ти ніколи і нікому не розкажеш про те, що трапилося сьогодні.

 - Ніколи і нікому. Клянуся Божою Матір’ю