Королева Сонька - Ірина Звонок

  Єпископ Збігнєв приходив щоранку. Сонька боялася його, але була змушена терпіти. Вони сідали за дубовий стіл, на якому були розкладені папери, перо та важка мідна чорнильниця. Єпископ нависав над нею і диктував малозрозумілі слова, а вона дряпала папір гусиним пером, залишаючи на ньому чорнильні плями. Тонкі губи єпископа, що майже губилися серед пухких щок, незадоволено кривилися. Сонька робила помилки і плакала, а єпископ Збігнєв дивився на королеву з осудом.

  - Невже ваша королівська милість зовсім неспроможна запам’ятати те, чому я навчаю? – одного разу запитав він. – Що подумає король Владислав, коли повернеться і побачить, що ви нічому не навчилися?

  Сонька спочатку здивувалася. Вона ніяк не могла звикнути, що поляки називають Ягайла королем Владиславом. Але сильнішою ніж здивування була образа. Вона вдарила Соньку під дих так сильно, що сльози виступили на очах. Дівчина подивилася на єпископа так, як вчила тітонька Уляна: з гордовитою посмішкою. І відповіла, стримуючи тремтіння:

  - Король подумає, що пан єпископ навчав мене неправильно.

  Збігнєв Олесницький вражено подивився на неї. Тепер прийшла його черга прикусити нижню губу, щоб не тремтіла. А Сонька провадила далі:

  - Я все чудово розумію, коли зі мною розмовляють повільно. А не відповідаю тому, що соромлюся. Боюся, що наді мною стануть сміятися, якщо я розмовлятиму з помилками. Як подумаю про це, то мене наче хто за язика тримає. Навіть добре знані слова не можу вимовити. А хіба можна допустити, щоб хтось сміявся над королевою Польщі?!

  Вона сказала усе це русинською, але розумний та освічений єпископ зрозумів. Він думав: «Що це зі мною сталося? Чому я раптом зненавидів нову королеву?»

  Насправді, він знав відповідь на власне питання. Єпископ хотів бачити поруч із королем іншу жінку – Софію Баварську, вдову короля Чехії. Вона мала славу вродливої жінки та мудрої правительки. Правда, у першому шлюбі принцеса Баварська не мала дітей, та й було сумнівно, що вона взагалі зможе завагітніти та виносити спадкоємця корони у свої сорок п’ять років. Але які могутні родичі були у неї! Єпископ Збігнєв взявся підтримувати кандидатуру королеви-вдови, бо сподівався, що оті могутні родичі замовлять за нього слово перед папою, і він отримає жадану кардинальську шапку.

  Але король Ягайло хоч і прислухався до солодких слів, які йому вливали у вуха, але вчинив по своєму. Несподівано для усіх, та й для самого себе, він захопився племінницями князя Друцького. І вибрав з двох дівчат не ту, що йому більше сподобалася, а ту, що не мала вусиків.

  Зненацька єпископу прийшла в голову думка: навіщо йому ненавидіти Соньку, сердитися, що через неї не вдався його хитрий план... Ось перед ним сидить молода дівчина, сирота, одинока і чужа серед цих кам’яних стін. Він може стати другом нової королеви і мати на неї вплив.  

  - Хай ваша королівська милість вибачить мене, – він похапцем похилив голову.

  Сонька зачудувалася: як, лишень, з тієї похиленої голови не покотиться величезна єпископська митра? На чому вона тримається?

  - За що? – запитала вона.

  - За те, що я вчинив дурницю і навчав вас, як навчають школярів з Краківської Академії. А жінок треба навчати інакше.

  - Інакше? Це ще чому?

  - Тому що до шибеників-школярів можна ставитися з суворістю. Ставити їх у куток, смикати за волосся, давати штурхани за помилки, бити вказівкою по пальцях за поганий почерк. Вони на це заслуговують. А вельможних панночок навчають інакше. Я забув про це, бо звик читати перед школярами лекції по теології...

Сонька мовчала, чекаючи, що він ще скаже.

  - Якщо ви дозволите, я приставлю до вас молодих панночок. Вам буде легше навчитися польської від них. Вони завжди щебечуть про такі прості речі... – єпископ зневажливо скривився, але майже відразу похопився і посміхнувся королеві.

  Так воно і вийшло. До Соньки, за порадою Збігнєва Олесницького, приставили двох панночок, сестер Щуковських. Старшу звали Катаржина, а молодшу Ельжбета. Вони були дуже схожі між собою – дві блакитноокі білявки, усміхнені та рожевощокі. У перші дні Сонька не могла запам’ятати, хто з сестричок – Катаржина, а хто – Ельжбета. Але згодом відзначила, що старша, Катаржина, вища зростом приблизно на півдолоні, у неї повніші вуста, та ще й волосся трохи темніше ніж у молодшої сестри. А у Ельжбети на щоках та носі розсипане ластовиння.    

  Єпископ мав рацію. Дівчата розмовляли з королевою про зрозумілі їй речі, не те що набундючений пан Збігнєв, який ніколи не випускав з рук своєї закрученої патериці. Вони теревенили про вбрання, про квіти, про солодощі та інші приємні для молодих жінок речі. І за кілька місяців Сонька теж вже вільно розмовляла з ними, почуваючись кожного разу все впевненіше. Сестри Щуковські умлівали від гордощів, що стали паннами двору королеви. Їм і в голову не приходило сварити її за помилки, як то робив єпископ Олесницький. Навпаки, вони терпляче чекали, поки Сонька підбере потрібні слова. Допомагали їй, підказували наввипередки.    

  Отак вона, заохочена, за кілька місяців заговорила польською. Начебто довго топталася на берегу, скована страхом та соромом, а потім набралася духу і стрибнула у холодну річку. І попливла. Тобто, заговорила.

  Окрім панночок єпископ Олесницький приставив до королеви молодих лицарів охоронців. Сонька кілька разів промовила про себе імена молодих красенів, щоб краще запам’ятати: Пйотр Куровський, Вавжинець Заремба, Ян Конецпольський, брати Пйотр та Добеслав із Щекоцин, Гінча з Рогова і Ян Краска. Вони повсюду супроводжували королеву з короткими мечами на поясі. А коли вона виїжджала з замку на Вавелі, їхали обабіч її візка і несли перед нею хоругву з її гербом, Гіпоцентавром.