Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Може, він цмулить з них молоду кров? – припустив хтось. – Тому молоді жінки вмирають, а старий король живе собі.

На необережного міщанина відразу ж зашипіли сусіди:

  - Цить! А то зараз королівські охоронці потягнуть тебе до тюрми. Та й нас теж!  

  На щастя, Сонька не чула розмов. До неї долітали тільки вітання.

  У замку на монаршу пару чекали пишно вбрані та набундючені пани – високі посадовці та князі церкви.

  Король Ягайло вів її за високо підведену руку. Сонька втомилала після багатоденної подорожі, але поводилася як личить королеві: посміхалася і рівно тримала спину.

  Ягайло іноді зупинявся. Заговорював з тим чи іншим шляхтичем і представляв його королеві. Шляхтичі щось там довго і вишукано говорили. Сонька від хвилювання не розуміла, тільки кивала з гордовитою прихильністю, як їй втовкмачила тітка Уляна, і увесь час повторювала завчену фразу: «Вітам, пане!»  

  Аж ось серед поважних шляхтичів постала юна дівчина. Майже дівчинка, худорлява та незграбна. На вигляд років чотирнадцяти, не більше. Вона була вбрана в чорну сукню з вирізом, який дозволяв бачити кістляві напівдитячі ключиці. У неї були блакитні очі, високе чоло та занадто великий ріт, скривлений у зневажливій гримасі. Біляве хвилясте волосся спадало до пояса.  

  - Це моя донька, – церемонно промовив Ягайло, підводячи Соньку до дівчинки. – Королівна Ядвіга.

  - Вітаю, – Сонька нахилилася до дівчинки, щоб поцілувати.

  Але мала Ядвіга несподівано відсахнулася. Та ще й відвернула обличчя. Сонька ніяково усміхнулася.

  - У мене є молодша сестра, такого ж віку, як ти. Її звати Манька. Тобто, Марія. Скоро вона приїде до Кракова. Сподіваюся, ви станете добрими подругами.

  Від хвилювання Сонька говорила русинською мовою. Королівна Ядвіга дивилася на неї з осудом. Обличчя дівчинки мало такий самий кам’яний вираз, як і у її батька. Сонька розгубилася. Вона не знала, чи Ядвіга зрозуміла її.

  Пауза затягнулася. Нарешті Ягайло прийшов на допомогу.

  - Моя донька розмовляє тільки польською. Та ще трохи німецькою, якої навчилася від матері, – пояснив він.

  Сонька кивнула, не перестаючи посміхатися. Ось тільки її посмішка тепер стала вимушеною.

  - Ядвіго, привітай нову королеву, – наказав Ягайло. – Вона стане тобі матір’ю.

  - Моя мати померла, – відповіла дівчинка і з ненавистю подивилася на Соньку.

  Отой пронизливий дитячий погляд штрикнув Соньку у самісіньке серце.

  Батько суворо глянув на Ядвігу:

  - Навчися поважати королеву Софію (звісно, він вимовив на польський лад: «Зоф’ю»), як другу матір.

  Голос дівчинки дрижав від хвилювання, але, попри все, вона відповіла з викликом:

  - Другою матір’ю для мене, начебто, була пані Ельжбета? Тобто, ця вже третя.

  Сонька здивовано подивилася на Ядвігу. Дівча, мале дівча, а таке непокірне! Королівна була вбрана в чорну сукню, оторочену білою горностаєвою смужкою. З прикрас – лише медальон на довгому золотому ланцюжку. Там зберігалося пасмо волосся її матері, покійної Анни Цельської, другої дружини Ягайла.  А ще – важкий позолочений пояс, який ледве тримався на нерозвинених дитячих стегнах. А поверх пояса – нервово зціплені руки, бліді та з покусаними нігтями. Соньці навіть стало її шкода. Нещасна сирота. Росте без матері, з вічно заклопотаним батьком...   

  - Ти чого у чорному? – суворо запитав Ягайло. – Схожа на ворону, а не на королівну. Хто тебе вдягав? Невже не знайшлося святкової сукні?

  Пані, що прислуговувала малій Ядвізі, злякано прошепотіла:

  - Королівна відмовилася вдягати святкову сукню...

Ягайло розсердився.

  - Йди у свої покої, – звелів він.

  Пані та панни, які опікувалися юною королівною, злякано підхопили її попід руки і повели у темне нутро королівського замку.

  Ягайло трохи вичекав, а потім повів туди ж Соньку.

  Дівчина даремно чекала святкового банкета, або лицарського турніра у свою честь. Нічого такого не відбулося. Ягайло не збирався тратити гроші на те, що вважав дурницями.

  Натомість він дозволив молодій дружині відпочити. Недовго, лише годину. Поки вона лежала на ліжку, поверх покривала, сказав незадоволено:       

  - Бачу, що ти не завагітніла відразу після весілля. Шкода. Мені потрібен син. Якщо ти не народиш сина, спадкоємицею буде Ядвіга. А ти вже бачила, яка вона вередлива. Взагалі, жінка на троні – біда для країни.

  - На жаль, ні, – знітилася Сонька. – Але тітка Уляна сказала, що я здорова і обов’язково завагітнію, коли ми будемо спати разом.

  - Сподіваюся, що так і станеться, – кивнув Ягайло, уникаючи дивитися на неї.

Він сидів у кріслі перед пустим каміном, який улітку зазвичай прикривали гілочками ялівця. І, замислений, дивився у темний куток опочивальні.

  - Є дещо, що тривожить мене сильніше, – нарешті промовив він.