Королева Сонька - Ірина Звонок

  Після щедрої вечері Свидригайло та Михайло Сигізмундович розійшлися по різних кімнатах, які знаходилися на чималій відстані одна від одної. Замок засинав, тільки чутно було, як перемовлялася сторожа на замковому подвір’ї.

  Свидригайло солодко спав у обіймах молодої дружини, яка була на сьомому місяці вагітності. Михайло Сигізмундович дочекався півночі. Йому доповіли, що лицарі, які супроводжували його, знешкодили воїнів Свидригайла. Останні, зв’язані та обеззброєні, валяються у хліву. І тоді Михайло відправив своїх людей в опочивальню Свидригайла.

  Вбивці виламали двері опочивальні і увірвалися усередину. Але їх там чекала лише налякана до напівсмерті жінка – княгиня Анна, Свидригайлова дружина. Вона намагалася натягнути ковдру на круглий живіт і голосила:               

  - Не вбивайте мене! Я нічого не знаю!

  Озброєні чоловіки у пошуках Свидригайла стягнули з вагітної жінки ковдру, зазирнули під ліжко, поперекидали меблі, порубали замкнену скриню, але так і не знайшли литовського князя. І лише після цього вони помітили відчинене вікно і зрозуміли, що Свидригайло втік, залишивши нещасну Анну у кублі ворогів. Хтось попередив його.

  Про втечу Свидригайла негайно доповіли Михайлові Сигізмундовичу. І той відразу ж звелів спорядити погоню. Усю ніч вбивці шукали Свидригайла, але той наче крізь землю провалився. Або – пішов під воду. Один селянин, який зустрівся лицарям на шляху, розповів, нібито бачив вночі, як одинокий вершник втопився у болоті. А боліт навколо Ошмян, як і по всій Білій Русі, було так багато, що й не злічити.

  Михайло Сигізмундович зрадів, коли йому донесли про затонулого у болоті, вершника. Чомусь він вирішив, що то неодмінно мав бути Свидригайло. Молодий князь відправив до батька вершника з радісною звісткою: «Свидригайло помер».

  Сигізмунд Кейстутович негайно виїхав до Вільна. Там він сповістив про смерть Свидригайла і оголосив себе Великим князем Литовським. Литовські та русинські шляхтичі присягнули йому на вірність. Після церемонії Сигізмунд Кейстутович влаштував урочисту процесію на віленських вулицях. Він був вбраний у червоний жупан з золотими гудзиками, а на голові його сяяв княжий вінець. У натовп кидали мідні монети, щоб схилити населення на бік нового Великого князя Литовського. А перед його конем проводили бранців, закутих у ланцюги, – прибічників Свидригайла та вагітну княгиню Анну, яка не переставала голосити.

  А через кілька тижнів живий Свидригайло з’явився у місті Полоцьк!

  Сонька почула цю історію з вуст Ягайла. Король спочатку радів, коли отримав звістку про смерть Ягайла. А потім сварився і згадував чорта на усі лади, коли дізнався, що Свидригайло не загинув.

  У Литві почалася громадянська війна. Одне добре – у Свидригайла вже не було сил одночасно воювати і проти Польщі.

  - А все ж таки, було б краще, якби Свидригайла вбили, – скаржився Соньці король Ягайло. – Шкода, що наш план не вдався.

  Ягайло сидів у кріслі перед відчиненим вікном. Його сухі руки покоїлися на різьблених бильцях крісла, а під головою буда підкладена подушка. Тепла ковдра вкривала ноги. Ковдра мала подвійне призначення: зігрівала короля і водночас ховала від сторонніх поглядів його слабкі, тремтячі коліна.

  Сонька присіла на низький ослончик біля його ніг. Останні слова Ягайла вразили її. Вона притулилася щокою до закутаних у ковдру ніг чоловіка, зазирнула знизу у його очі і лагідно промовила:        

  - Це добре, що князь Свидригайло залишився живим. Так ніхто не зможе назвати вашу королівську милість Каїном, який вбив рідного брата.

  Ягайло заплющив очі. Сонька з хвилюванням чекала на його відповідь. Нарешті він поклав на її голову кістляву долоню. І хрипко промовив:

  - Напиши єпископу Збігнєву, щоб він молився за мою грішну душу.