Королева Сонька - Ірина Звонок

  Сонька довго не могла перестати думати про  нещасну княгиню Анну, яку захопили у полон і, вагітну, провели вузькими вулицями Вільна. Вона дивувалася: як міг Свидригайло втекти сам і залишити безпомічну жінку на поталу своїм ворогам? Уява малювала молоду красуню, чиї білі та випещені босі ноги, збиті до крові, ступають по брудній бруківці. Сонька ніколи не бачила Анну, хоча й знала її родичів, князів Тверських. Старий Свидригайло одружився з юною дівчиною вже тоді, коли знаходився у стані війни з Ягайлом. Але королева щиро співчувала княгині Анні, бо їх долі були схожими. Обидві у юному віці були змушені одружитися з немолодими чоловіками, щоб продовжити їх рід. Якби Сонька потрапила у руки Ягайлових ворогів, її чекала б така сама доля.

  Сонька вмовила короля, щоб той заступився за молоду жінку. І незабаром їй доповіли, що княгиню Анну відпустили під захист братів. Вона народила сина, але дитя довго не прожило. Мабуть, воно народилося слабким через потрясіння, яке була змушена пережити молода мати.

  Тим часом вже настав останній день травня 1434 року.

  Ягайло та Сонька знаходилися у містечку Городок на Львівщині. Ягайло любив це містечко, тихе та живописне. Тут навіть дихалося по-особливому, начебто повітря було солодким. Ягайло надав місту магдебурзьке право та звелів побудувати католицький костьол Воздвиження Чесного Хреста та францисканський монастир, де спочатку оселилися лише шість ченців, які сповідували бідність, але житло вибудували собі чималеньке. Звісно, на королівські пожертвування. Православна громада була незадоволена, але Ягайла це не спиняло. 

  У місті добували сіль і розводили коропів у ставках. Найкращу, найжирнішу рибу подали у той день на королівський стіл. Ягайло жирними пальцями вибирав з риби тонкі кісточки, їв і нахвалював. А потім витер пальці скатертиною. Для того і стелили на стіл скатертину – щоб шляхетні лицарі та дами не витирали забруднені жиром руки об власний одяг, або ще гірше – об сусідів по столу.

  Наївшись, король повільно підвівся з-за столу і почалапав до вікна. Кістлява рука, яка колись впевнено тримала важкий меч, що впав на шиї тевтонських лицарів, тепер зависла у повітрі у пошуках підтримки. Сонька підставила під ту руку власне плече і допомогла Ягайлові дістатися до вікна.

  - Відчиніть вікно, – звелів король і довго жадібно вдихав свіже повітря.

  Сонька терпляче підтримувала його.

  - Як розрослося місто... – замріяно промовив Ягайло. – Бачиш отой костьол? Його побудували за моїм наказом.

  Сонька кивнула. Костьол був зведений з дерева, як і численні православні церкви. Зате францисканський монастир будувався з червоної цегли, надовго. З вікна Городоцького замку було видно, як смиренні ченці, вдягнені у сірі ряси, підперезані мотузкою, та взуті у грубі сандалії, пораються на городі.   

  - Я теж усе моє життя невпинно трудився. Тому мені до вподоби працьовиті францисканці, а не ліниві та пузаті ченці інших орденів. Коли я помру, то моє тіло буде поховане у соборі Святих Станіслава та Вацлава, за старим королівським звичаєм. Але моє серце нехай упокоїться тут, у Городку, у францисканському монастирі. Така моя воля. А ти, Сонько, будь ласкава, прослідкуй, щоб так і сталося.

  - Добре, – погодилася Сонька. – Викликати сюди ченців, щоб сповістити їм монаршу волю?

  - Не треба. Я вже сказав їм. У минулі мої відвідини монастиря. Тоді ченці пригостили мене запашним липовим медом... Такий я їв лише у дитинстві.

Він зітхнув. Промурмотів:

  - Останнім часом я все частіше згадую про дитинство. Мабуть, старію.

  Ягайлові вже було сімдесят з гаком, а він все ще хапався за давно минулу молодість. Він і на війну подався для того, щоб довести самому собі, що ще в змозі тримати меча.

  Вечоріло. Ягайло сказав, що втомився, і що сьогодні ляже спати раніше. Сонька повела його до опочивальні. Потихеньку, крок за кроком. Як колись підтримувала дітей, що вчилися ходити, так тепер вона підтримувала Ягайло. Але старому воїну було соромно виказувати слабкість. Тому він кожного разу робив вигляд, нібито зупиняється не тому, що стомився, а тому, що згадав якусь цікаву історію з минулого, яку конче необхідно саме зараз розповісти жінці.

  Але в опочивальні король відмовився лягати у ліжко. Він звелів, щоб його крісло присунули до прочиненого вікна. І вмостився у ньому, завалений подушками та покривалами, серед яких губилося його кістляве тіло, колись міцне та сильне.   

  - Ти лягай у ліжко, а я хочу послухати солов’їв, – сказав він Соньці. – Францисканці кілька років тому привезли з собою солов’їв та випустили їх у садок при монастирі. А вони так розмножилися, що вже й у замковому садку їх ціла купа. А як вже ж втішно співають!..

  Сонька скрутилася у калачик під ковдрою у просторому, пустому ліжку і мріяла про Гінчу з Рогова. Мріяти, згадувати колишні зустрічі, смакувати поцілунки, які давно померли на вустах, – то була єдина радість, яка їй ще лишалася.

  Ягайло напівлежав у кріслі, слухаючи солов’їв. Прохолодне повітря, що залітало крізь напіввідчинене вікно, куйовдила йому рештки волосся. Світло місяця пофарбувало його обличчя у блідий блакитнуватий колір. Він посміхався своїм думкам. Спів птахів долинав також до Соньки і заколисував її.

  Коли вона прокинулася, сонячне світло осявало опочивальню. Солов'ї вже не співали.  Інші, ранкові птахи щебетали за вікном. Ягайло, як і ввечері, спав у кріслі. Його голова схилилася набік.