Королева Сонька - Ірина Звонок

  Королева покинула табір на світанку. Під ранок пішов дощ і загасив пожежу, але за ніч місто встигло вигоріти вщент. У ранковому тумані обгорілі будівлі здавалися привидами. І тільки Луцький замок, вже не рожевий, а сірий від гару, височів над згарищем.

  Ягайло попрощався з Сонькою. Вона вже сиділа верхи на гнідій кобилиці, яка нервово перебирала ногами, і, щоб заспокоїти, ласкаво плескала тварину по блискучій шиї. Жінці довелося схилитися, щоб чоловік поцілував її.

  - Бережи дітей і бережися сама, – наказ короля був сухим, як і його прощальний поцілунок.

  Наостанок Сонька озирнулася. Ягайло стояв біля намету і дивився на неї. Весь закований у залізо, на ногах – шпори з золотими коліщатками, на плечах – червоний плащ, а на шоломі – золотий обідок, що нагадував корону. Бо Ягайло, якому королівська корона дісталася не по праву народження, а через шлюб, навіть у битві хотів, щоб усі бачили, що він – король.

  Він недбало махнув Соньці рукою, а очі вже дивилися у бік знищеного пожежею Луцька. Душею Ягайло вже був на війні і обмірковував, як краще наскочити на замок.

  Шлях до Бреста був неблизьким. П’ятдесят озброєних воїнів супроводжували королеву та її поїзд, що складався з воза з речами та зручного візка, у який Сонька сідала, коли втомлювалася. Але їй подобалося скакати верхи, так, щоб вітер обвівав обличчя.

  Поперед загону їхав лицар, який високо тримав королівський прапор. Ще шестеро лицарів оточили королеву, щоб захищати її від можливого нападу. Решта їхала позаду, і до Соньки іноді долітали спалахи веселого сміху: вояки залицялися до королевиних служниць. Вона не сварилася. Навпаки, посміхалася, бо раділа тому, що навіть посеред війни люди шукають і знаходять невеличкі життєві радощі.

Там, де не палали міста та селища, селяни вже збирали буйний врожай. Сонце палило нещадно. Один з лицарів, що супроводжував королеву, попросив дозволу скинути шолом. Сонька дозволила. І нишком спостерігала, як він скидає шолом, енергійно трусить головою і проводить п’ятірнею по злежаному, спітнілому волоссю. Обличчя чоловіка здалося їй знайомим. Віддалений спогад виринув з темних глибин пам’яті, наче з колодязя. Вона пригадала навіть ім’я лицаря.

  - Пане Зарембо! – радісно вигукнула Сонька і усміхнулася, як усміхаються старому другу.

  - Так, це я, ваша королівська милість, – вклонився Вавжинець Заремба, один з тих лицарів, що колись служив охоронцем королеви і кого звинуватили у нечестивому зв’язку з нею.

  - Це так неочікувано...

  - Я й сам не чекав, що мені довірять супроводжувати пані королеву. Після отого звинувачування і привселюдного судилища...

  - На щастя, нас було виправдано, – швидко перервала його Сонька. – І це справедливо. Ми краще від усіх інших знаємо, що не винні.

  - Це правда! – щиро вигукнув Вавжинець Заремба. – До речі, серед вашого супроводу є ще один старий знайомий.

  - Хто ж це? – зацікавилася королева.

  - Гінча з Рогова.

  Сонька відчула поштовх у серце. Начебто у гнідої кобилиці підігнулися ноги, хоча насправді нічого такого не сталося. Гінча тут! Всередині у неї все перевернулося.

  А зовні вона здавалася байдужою і лише трохи привітною, начебто нічого й не сталося.   

  - Де він? – запитала вона.

  - Позаду.

  - Поклич його. Я хочу привітатися.

  Не було нічого дивного у наказі королеви. Вавжинець Заремба кинувся виконувати його.

  Сонька спиною чула, як Гінча з Рогова наближається до неї. Стільки років вона не бачила його. Здавалося, пристрасть, яка колись зводила з розуму молоду жінку, відступила, залишила її у спокої. Але варто було лише почути його ім’я, як усе повернулося, начебто й не було довгих років розлуки.     

  - Вітаю вашу королівську милість, – долинув до неї знайомий голос.

  Як добре, що за останні роки вона навчилася володіти собою. Навіть не здригнулася, хоча серце калатало так, що вона на якусь мить втратила здатність чути і бачити. Усе довкола неї пливло, наче у тумані.  

  Тепер він їхав поруч із нею. Кінь Гінчі був чорним, як ніч, а обладунки відбивали сонячні промені. Королеві довелося примружити очі, щоб роздивитися його. Він змінився. Зникла юна свіжість. Під сірими очима залягли глибокі тіні, шкіра обличчя погрубшала, а від носа до кутиків вуст йшли глибокі складки.      

  - Стільки років ми не бачилися, лицарю. Як же ти прожив ці роки? – запитала Сонька, коли дар мови повернувся до неї.

  - У клопотах, – відповів Гінча. – Я повернувся у рідне село, Рогов. Там панував мій батько. Село наше – небагате. Там живе лише двісті селян, – зітхнув Гінча. – Тому я й вирішив повернутися на королівську службу коли почалася війна.

  Гінча не розповів, наскільки бідним насправді було його село. Снідав він найчастіше лише хлібом та вареними яйцями. А іноді йому самому доводилося ставати до роботи. Правда, він працював з мечем на боці, щоб усі бачили, що він – шляхтич.

  - Я чула що ти одружений, – промовила Сонька, відводячи очі. Їй було боляче, але не спитати вона не могла.