Королева Сонька - Ірина Звонок

У кімнату навшпиньках увійшли дві покоївки. Сонька підвелася з ліжка і прошепотіла їм, роблячи застережливий знак:     

  - Тихо, не розбудіть короля.

  Покоївки тихесенько, намагаючись не здіймати зайвого шуму, причесували волосся королеви. Вона сиділа з випростаною спиною, начебто на троні, і озирнулася, коли почула, що хтось прочиняє двері.   

  - У мене лист до його королівської милості, – дзвінко промовив п’ятнадцятирічний хлопчик-паж, встромляючи гостроносе обличчя у шпаринку між дверима та одвірком.

  - Король спить, – сердито зиркнула на нього Сонька.

Хлопчина присоромлено почервонів, але заперечив:

  - Це лист від пана єпископа Олесницького. Король наказував, щоб листи від єпископа йому приносили негайно.

  - Якщо так, то сам розбуди короля, – відповіла Сонька і відвернулася, знову підставляючи голову під умілі руки покоївок.

  У невеличкому дзеркалі Сонька бачила, як її густе русяве волосся вкладають у вишукану зачіску, яку потім заховають під білим цупким покривалом. І самим кутиком ока вона спостерігала, як паж наблизився до сплячого і покликав:

  - Ваша королівська милість, прибув лист від єпископа.

Ягайло не ворухнувся.

  - Ваша королівська милість, це дуже важливий лист, – не відставав хлопчина, якому було добре відомо, що він отримає прочухана, якщо не вручить послання вчасно.

  Король не відповідав. Хлопчик торкнувся його руки і зненацька злякано відстрибнув убік. Рука Ягайла безсило впала і захиталася, а сам він так і не прокинувся.    

  - Король не відповідає мені, тільки дивиться кудись таким дивним поглядом...  – жалібно вимовив паж.

  Сонька відсторонила покоївок і підбігла до крісла, у якому лежав Ягайло. Схопила його за руку. Рука була холодною. Сонька поривчасто приклала голову до його грудей. Серце не билося. Вона відсторонилася і уважно вдивилася в обличчя чоловіка. Воно було бліде і мало дивний блакитнуватий відтінок, начебто й справді було пофарбоване місячним світлом, яке всю ніч заливало короля. А його сірі очі були розплющені. Ягайло дивився у вічність.

  Сонька глухо зойкнула. Сльози підступили до очей. Її охопив жах. Одна. Зовсім одна серед чужих людей, без захисту. Тепер вороги Ягайла зможуть захопити її і тоді вона повторить долю нещасної княгині Анни, покинутої Свидригайлом. Але відразу ж її вдарила думка: тепер королем стане її старший син, Владислав. Хлопчику лише десять років. Її обов’язок – підтримувати його.

  Ця думка змусила Соньку опанувати себе. Вона повільно, начебто ноги її були обплетені путами, дісталася до дверей. З силою розчахнула їх і сказала охоронцям, що вартували біля виходу з покоїв:     

  - Сповістіть усім, що король Владислав помер. І моліться усі за його душу!