Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Так.

  - Сподіваюся, ти щасливий у шлюбі? У тебе є діти?

  - Дітей немає. Моя жінка охочіше проводить дні у молитві, ніж зі мною. Замість ліжка, вона лягає на кам’яну підлогу хрестом, розкинувши руки, і молиться вголос.

Сонька прикусила губу, щоб не видати радість, яка охопила її.

  - Ви ще молоді. У вас обов’язково будуть діти, – похапцем відповіла вона.

Гінча потиснув плечима:

  - Навряд. Моя пані хоче полишити шлюбну обітницю і піти у монастир. Якщо це, дійсно, трапиться, то я не стану затримувати її. Я й без того почуваюся винним перед нею. Адже за всі ці роки, що ми одружені, я так я зміг покохати її.

  - Не зміг? Чому?

  - Тому що моє серце належить іншій жінці. І вашій королівській милості це добре відомо.

  Соньці захотілося пришпорити коня і шалено помчати вперед, але вона стрималася.  

  - Вертайся на своє місце. Продовжимо розмову іншим разом, – тихо промовила вона.

  Гінча зробив головою легкий уклін і притримав коня.

  - Пане Зарембо, – королева звернулася до іншого лицаря. – Ще далеко до Бреста?

Вавжинець Заремба насупив брови, щоб показати, як він замислився.  

  - Так, як ми їдемо, днів п’ять, не менше.

  - А у Бресті ви залишите мене?

  - Ні, ваша королівська милість. Король Владислав звелів нам охороняти вас, аж поки він не приїде.

  - Це просто чудово! – щиро усміхнулася Сонька.