Королева Сонька - Ірина Звонок

  Насправді Ягайло та Вітовт боялися, що Тевтонський орден вдарить їм в спину, коли вони поведуть свої війська на турків і залишать Польщу та Литву без необхідого захисту. Взагалі, усі ці могутні правителі, які зібралися у Луцьку у січневі дні 1429 року, приємно посміхалися один одному, віталися, пили за здоров’я, але жоден з них не довіряв сусіду.

  Король Сигізмунд проковнув відмову, але не показав, наскільки він образився. Зате вирішив зробити жирний натяк Ягайлові та Вітовту. Він почав скаржитися на непокірну Молдову. Мовляв, молдовський господар спочатку обіцяв Сигізмундові разом битися проти турків, а потім зненацька перейшов на бік султана.  

  - Треба покарати господаря Молдови, щоб знав, як зраджувати християн, – виголосив король Сигізмунд.

  - Як? – запитав Ягайло.

  - Вигнати його з Молдови і розділити його володіння між іншими країнами, – пояснив Сигізмунд. – Частину земель можна приєднати до моєї Угорщини, а іншу – до королівства Польського.

  Ягайлові сірі очі загорілися холодним вогнем. Ідея йому сподобалася, і він поближче присунувся до Сигізмунда, щоб обговорити деталі можливого розподілу.

  Поки королі ділили чужі землі, княгиня Уляна Вітовтова шепотілася з королевою Барбарою Сигізмундовою. Вітовтиха жадібно роздивлялася корону Барбари, яка блищала рубінами та смарагдами, та переливалася усіма кольорами райдуги у світлі тисячі свічок, що освітлювали величезну залу. Вона неприховано заздрила, але втішала себе думкою, що у візку, який занадто повільно їхав з Риму, насправді було дві освячені корони. Велика, увінчана хрестом з відбірних перлин, належала Вітовтові. А друга, менша за розміром, була короною королеви. І ця остання призначалася для неї, Уляни Гольшанської. Нарешті це станеться! Уляна більше не буде заздрити племінниці Соньці, ні принижуватися перед нею, бо й сама стане королевою.

  Не в силах терпіти, Уляна пальцем штрикнула Вітовта у спину і зашепотіла йому на вухо. Вітовт підскочив з місця і заговорив, звертаючись до короля Сигізмунда:

  - Ваша королівська милість, чи ви пам’ятаєте про нашу домовленність?

  - А, так! – похопився Сигізмунд. Він підвівся, тримаючи у руці келих з вином, і урочисто промовив: – Ми зібралися у цьому славному русинському місті через важливу подію. Прийшов час князівству Литовському стати повноправним королівством. А тому я пропоную зараз же оголосити королем Литви і коронувати брата нашого, князя Вітовта.

  Гості схвально загомоніли і теж підняли кубки, вітаючи князя. Вітовт урочисто поклонився на три сторони, виказуючи вдячність. А княгиня Уляна розчервонілася і схопилася за могутні перса. Від хвилювання у її серце ледве не вискакувало з грудей.    

  - Його святійшиство Папа погодився зі мною. Ось тут знаходиться легат Андреа Доменікано, який привіз папські грамоти про дарування князеві Вітовту королівського титулу, а також корону, яку благословив сам пресвятий отець.

  Легат Доменікано, смаглявий та кістлявий чоловік, вдягнений у червону мантію та крислатий капелюх того ж кольору, повільно підвівся з міста. Він заговорив чудовою латиною, але для тих, хто не розумів, товмач перекладав слова легата німецькою мовою.

  - Так, його святійшиство Папа Мартин владою, даною від Господа, благословив князя Вітовта на королювання над Литвою. Ось булла, укладена за всіма правилами, власноруч підписана Папою. Можете проводити церемонію коронування, коли вам буде завгодно.

  - Легат уголос зачитав папську буллу, знову згорнув її у сувій і передав Вітовтові. Князь поцілував сувій, з якого звисала велика червона печатка, так, як ніколи у житті не цілував жодної жінки.    

  - Я готовий коронуватися хоч зараз, на з’їзді! Ми влаштуємо найрозкішніше свято, для якого вже все приготоване. А де корона?

  У залі запанувала тиша. Усі дивилися на легата, а той мовчав. Тільки карі очі на смаглявому вилицюватому обличчі забігали туди-сюди, уникаючи дивитися на Вітовта.   

  - Де моя корона? – хрипко повторив литовський князь.

  - Я не знаю, – після довгої паузи відповів Андреа Доменікано.

  Товмач не встиг перекласти, а Вітовт вже зрозумів і заревів, як поранений ведмідь:  

  - Що за чортівня відбувається?! Де моя корона?!!

  - Я супроводжував візок з короною до кордону королівства Польського. А потім вирішив їхати швидше, щоб вчасно прибути на з’їзд королів. Корона перебувала під охороною, яка здавалася мені цілком безпечною. Але вчора я отримав листа, у якому мене сповістили, що невідомі лицарі оточили папських посланців, розігнали їх списами і підступно викрали візок.

  - Що?! – Вітовт вирячив очі, які повільно наливалися кров’ю. – Якісь негідники викрали мою корону? Та як вони насмілилися?!

  - Не якісь, а польські, – сумирно відповів легат.

Вітовт (а слідом за ним усі гості) перевів погляд на Ягайла.

  - Що ж це відбувається, брате? – саркастично запитав він. – Ти обіцяв мені підтримку, а за моєю спиною викрав мою корону?

  - Мені нічого не відомо, – спокійно розвів долонями Ягайло. – Я вперше чую про напад на папських посланців.

  - Твої піддані бешкетують на шляхах, крадуть чужі корони, а тобі нічого не відомо?! – вигукнув Вітовт і гепнув кулаками по столу так, що задрижали келихи та глечики з вином. – Ти король чи хто?