Королева Сонька - Ірина Звонок

  - То я заберу ту цеглу? – Сонька рішуче схопила цеглину.

  - Покладіть на місце! – прошипіла королівна. – Лікар сказав, що гаряча цеглина витягує з мого тіла хворобу. Ви хочете моєї смерті? Щоб я не заважала вашим синам?

 - Сонька обережно поклала цеглу на груди королівні. Подумала роздратовано: «А щоб тебе повністю камінням завалило!» І чарівно усміхнулася. О! Вона нарешті оволоділа вмінням поводитися при королівському дворі. Тітка Уляна похвалила б, коли б знаходилася у Кракові. Але вона повернулася у князівство Литовське, коли під Сонькою захитався трон. Вирішила пересидіти важкі часи у безпечному місці, подалі від люті Ягайла.      

  - Мої сини – твої брати, – нагадала Сонька королівні.

  - Скоріше, мої суперники, – відвернулася Ядвіга. – Та ще й невідомо, від кого вони народилися: від мого батька чи від ваших охоронців?

  Сонька підхопилася зі стільця. Її миловидне лице перекосилося від образи. Вона схилилася над хворою Ядвігою і кинула їй у обличчя:

  - Як ти смієш розповсюджувати наклепи? А може, це ти вигадала? Ти нахабно звинуватила мене? Відповідай чесно, або я поскаржуся королю. І ти вже знаєш, що його королівська милість стане на мою сторону!

  - Знаю, – гірко посміхнулася Ядвіга. – На жаль, мій батько не захотів слухати мене. Втратив голову на старості літ від того, що здобув у ліжко молоду й звабливу жінку. І ця чужа жінка стала для нього миліша за рідну доньку. Хоч би подумав, що тут щось не те. За шістдесят років у нього народилася лише одна донька – я. А після шестидесяти, від молодої дружини, майже кожного року сини народжуються!

  - З Божою допомогою, – сухо відповіла Сонька.

  - Чи, може, хтось інший допомагає? – пробурмотіла Ядвіга.

  - Е, ні! Я принесла клятву перед Богом та людьми, що мої сини народжені від короля. Грім Господень не побив мене, отже, я сказала правду. А ти збрехала, бо у короля Владислава, окрім тебе, була ще й донька від першого шлюбу. Вона померла, не проживши й місяця. А якщо у твоєї матері не народилися інші діти, то, можливо, це – її вина, а не короля.

  - Батько не любив мою маму. І майже не відвідував її опочивальню. А до вас бігає постійно, пробачає усе, та ще й закидує подарунками. Може, ви причарували його?

  - Причарувала? Чим? – щиро здивувалася Сонька.

  - Звідки я знаю? Напоями з відьомських трав, притираннями, заклинаннями... Мені розповідали, що у лісах Литви та Русі ще й досі живуть відьми, які поклоняються паганським богам.

  - Тоді бійся мене і не ставай на моєму шляху! І не заважай моїм синам, бо за них я будь-кому перегризу горлянку, – ображено відповіла Сонька.

  - Відьма! – злякано прошепотіла Ядвіга.

  Новий приступ кашлю скрутив тіло королівни. Ядвіга кашляла так надривно, начебто душа виривалася з її легень. Вона притулила до вуст простирадло і сплюнула мокротиння, яким ледве не вдавилася. А потім, з очима повними жаху, показала Соньці плями крові, які залишилися на простирадлі.    

  - Це ти накликала на мене страшну хворобу! Ти з самого початку бажала мені зла. Хотіла заволодіти моїм батьком і короною, яка була призначена мені! Відьма! – ще раз повторила Ядвіга.

  Королева відсахнулася. Її обличчя стало холодним, наче камінь.  

  - Я попрошу короля Владислава, щоб він видав універсал. Щоб ніхто у королівстві не смів ні в чому звинувачувати мене, – промовила Сонька з презирливою посмішкою.

  Ядвіга знову забилася у кашлі, наче поранена птаха.

  - Фрідріху! – голосно покликала вона між двома приступами.

  Принц Фрідріх, який сидів у сусідній кімнаті і грався з королівниними собачками, підхопився зі стільця і побіг у опочивальню.  

  - Так, королівно? – звернувся він до нареченої, усім своїм виглядом показуючи, що готовий виконати будь-яке прохання Ядвіги.

  Фрідріх Бранденбургський вже не був тим наляканим хлопчиком, якого колись привіз до Кракова Ягайло, для того, щоб він звикав до нареченої, а також вчився мові та звичаям королівства Польського. Він перетворився на приємного зовні юнака з блакитними очима, русявими кучерями до плечей та пушком на рожевих щоках. Коли Фрідріх розтуляв рота, то між рожевими вустами блищав залізний зуб, який йому поставили замість того, що вибив Гінча з Рогова. Фрідріх, великий шанувальник легенд про лицарів та прекрасних дам, пишався залізним зубом, як лицарі пишаються каліцтвом, отриманим у славетній битві.  

  - Мій любий Фрідріху, її королівська милість вже йде. Проведи королеву до дверей.

  - Слухаюся, королівно, – Фрідріх нетерпляче став позад Соньки.

  Королева схилилася над Ядвігою, але, замість прощального поцілунку, поцілувала повітря біля щоки дівчини.   

  - Бажаю, щоб тобі покращало, – промовила вона, кривлячи губи у зневажливій посмішці.

  Зі сторони здавалося, нібито між королевою та її падчіркою царюють приязнь та повне порозуміння.

  «Як я ненавиджу її!» – думала Ядвіга, дивлячись у спину мачухи.

  «Як я ненавиджу її!» – те ж саме думала і Сонька, коли покидала покої Ядвіги.