Королева Сонька - Ірина Звонок

  І, нарешті, найочікуваніший гість – король Сигізмунд, володар Угорщини, Чехії, Німеччини, Люксембурга і Хорватії, який також носив титул короля Римського. Наймогутніший монарх того часу. Усі знали, що скоро Сигізмунд стане ще й імператором Священної Римської імперії. Усі сім курфюрстів, що мають право голосу, оберуть імператором його.

  Король Сигізмунд надіслав гінця, який сповістив Вітовта, що його господар прибуде у кінці січня. Вітовт не переймався. Він вже знав, що візок з короною, на яку він так нетерпляче чекав, затримався на кордоні королівства Польського. Тож князь вирішив, що так навіть краще. З’їзд королів буде відкладено на два тижні, а за цей час якраз і корона прибуде.

  А поки що гості розважалися ловами, бенкетами, лицарськими турнірами, прогулянками на санях та іншими забавами. Деякі тікали з замку у пошуках пригод: бійок у шинках чи швидких зустрічей з повіями, яких у місто напхалося немало.

  Несподівано Ягайло сказав, що поїде на кількаденні лови зі своїми людьми. І повернеться якраз перед прибуттям короля Сигізмунда. Вітовт погодився. Він не вбачав нічого підозрілого у поведінці Ягайла. Крім того, як хазяїн з’їзду королів, він і так мав багато клопоту: не так то й легко розважати гостей і, водночас, домовлятися з ними про політику.

  Король Ягайло від’їхав подалі від Луцька, по житомирському шляху. Там у нього були персональні володіння. Як і пообіцяв, Ягайло влаштував лови для своєї шляхти. Але не тільки мисливськими забавами займався король, а ще й розмовами, які не повинні були досягти вух князя Вітовта.

  Під час полювання на лисицю Ягайло залишився наодинці з єпископом Збігнєвом. Навколо до самого обрію простягалося засніжене поле. Над мисливцями нависало сіре захмарене небо. І нікого, хто б міг підслухати короля. Пани Тарновський, Ястржембець та Остророг, які супроводжували Ягайла, обступили його та пильно стежили, щоб ніхто не застав їх зненацька.

  - То що тобі відомо про корону для Вітовта? – упівголоса запитав король у єпископа.

  - Мої люди викрали її та сховали у надійному місці, – відповів Збігнєв Олесницький, глибже насуваючи на вуха червону єпископську шапку, оторочену білим хутром.

  Єпископ Збігнєв звик до затишного вогню у каміні, гобеленів на стінах та гарячої їжі, яка у зимові дні зігрівала шлунок і душу церковного служителя. Посеред голого поля, де з-під снігу стирчала колюча стерня, йому було незатишно. Але Олесницький терпів, бо знав, що те, що він зараз робить, піде на благо королівству Польському.   

  - То добре, – посміхнувся Ягайло. – Вітовт не повинен стати королем. Бач, чого йому забаглося – зрівнятися зі мною.

  - Якщо Литва стане королівством, то вона відколеться від Польщі. А цього не можна допустити, – підтвердив єпископ Збігнєв.

  - Литва – моє князівство, у якому Вітовт править від мого імені. Після моєї смерті воно має належати моїм синам. Пообіцяй, друже Збігнєве, що ти виконаєш мою волю. Нехай один з королевичів стане королем Польським, а другий – князем Литовським.

  - Обіцяю, – відповів єпископ.

  - А якщо у мене залишиться тільки один син, то нехай він буде володарем і Польщі, і Литви.

  - Хай буде так, – урочисто підтвердив єпископ. – Я подбаю про це.

  - Я боюся, що коли Вітовт стане королем, то захоче, щоб корону успадкував його єдиний онук – Василь, князь Московський. Ти помітив, що цей молодик теж припхався на з’їзд. Дивиться на усіх підозріло, як собака, який готується напасти з-за рогу і боляче вкусити. Розмовляє лише з ординськими ханами, на яких схожий не обличчям, але одягом та звичками.

  - То не диво. Московські князі платять данину Золотій Орді.

  - Ще нам не вистачало, щоб московити володарювали у Литві. Ще й нас змусять слухатися ординських ханів.

  - Не допустимо цього! – вигукнув єпископ.

  - Ось тому Вітовт не повинен стати королем, – похмуро промовив Ягайло. – Подбай, щоб він ніколи не дочекався корони.

  Десь далеко від них, у напівзабутому монастирі, за наказом єпископа Збігнєва Олесницького саме у цю мить слухняні мовчазні ченці ховали золоту корону, призначену для князя Вітовта.