Королева Сонька - Ірина Звонок

  Нарешті до Луцька завітав останній, найпочесніший гість – король Сигізмунд.

  У день, коли мав прибути Сигізмунд, князь Вітовт звелів забити сто лосів, стільки ж диких кабанів, сім сотень волів та вдвічі більше баранів. Їх готували на замковому подвір’ї, бо ніяка кухня, навіть князівська, не витримала б такої кількості кухарів, помічників, м’ясників, що безперервно забивали цілі стада тварин. Густий дим стояв над численними багаттями, над якими смажилися настромлені на палю туші.

  Коли Сигізмунд під’їздив до Луцька, від ледве не перелякався і не повернув назад. Бо подумав, що місто горить. Мабуть, на нього напали вороги і полишили після себе страшне згарище.

  На щастя, Ягайло та Вітовт виїхали йому назустріч, оточені пишним почтом з князів та панів.

  Коли обидві делегації – гості та хазяї – зустрілися посеред білого засніженого поля на відстані двох миль від Луцька, Сигізмунд зліз з коня. Обійнявся по черзі з Ягайлом та Вітовтом, дзвінко розцілувався з ними у обидві щоки.

  З саней за чоловіками спостерігала дружина Сигізмунда, королева Барбара Цельська. Жінка проробила увесь довгий шлях у теплому критому візку, але пересіла у відкриті санки, коли до Луцька залишалося миль п’ять або шість. Вона з голови до ніг була закутана у теплі хутра. Посеред хутра стирчало обличчя: блакитні очі і розчервонілі від морозу щоки. А високу хутряну шапку Барбари вінчала золота корона. Бо усі мали бачити, що їде не бозна хто, а сама королева.

  Ягайло привітався з Сигізмундом і промовив:

  - Піду привітаюся з моєю родичкою, королевою Барбарою.

  Застрибнув у санки і сів поруч із королевою. Барбара Цельська була рідною сестрою Анни Цельської, другої дружини Ягайла і матері королівни Ядвіги. Про Ядвігу якраз і зайшла мова. Барбара розпитувала, як живе її племінниця, і обіцяла знайти для неї чоловіка вигіднішого та знатнішого ніж принц Фрідріх Бранденбургзький. Ягайло у відповідь лише посміювався і запевняв, що Фрідріх – найкращий зять, якого лише можна бажати.

  - Вони закохані. Хіба це не щастя для королівської доньки – вийти заміж з кохання?   

  Королева Барбара лише зітхнула у відповідь і кинула швидкий погляд на Сигізмунда, який їхав попереду, у компанії князя Вітовта.

  Нарешті дісталися до Луцька. Попереду – князь Вітовт та король Сигізмунд, за ними, у санях, – Ягайло та королева Барбара. У міської брами їх зустріли сурмачі, які сурмили солдатську пісню, старанно надуваючи щоки. Позад них музики вигравали на цимбалах та скрипках. Королю Сигізмунду показали ведмедя, вбраного в жіночу спідницю і покривало, яке зазвичай носять заміжні молодиці. Ведмідь крутився, начебто танцював, а потім вклонився королю, чим дуже потішив його. Веселий скоморох тримав тварину на товстелезному ланцюгу, щоб ведмідь, бува, не кинувся на гостей. Сигізмунд кинув скомороху золоту монету.

  Жителі збіглися подивитися на королів. Ягайла вони вже знали. А тепер дивувалися високій короні Сигізмунда, вдягненій поверх хутряної шапки, і довгій білявій бороді, яку тріпав холодний січневий вітер. Сигізмунд звелів кидати у натовп мідні гроші, на яких був викарбуваний німецький орел. А від замку смачно пахло смаженим м’ясом.

  З приїздом короля Сигізмунда нарешті почалися перемовини. Питання, що вирішувалися, були важливими для усіх держав, що брали участь у Луцькому з’їзді монархів. По-перше, треба було вирішувати питання з турками. Цей войовничий народ не так давно прибув звідкісь з глибини Азії і вже встиг завоювати частину Візантійської Імперії. Вони доходили навіть до стін Константинополя. Греки поки що успішно відбивалися, але сил залишалося мало. Імператор розпачливо благав про допомогу. Про це розповів на званому обіді візантійський посол Лев Кантакузин. Монархи слухали його поки їли м’ясо лосів та вепрів так, що аж за вухами лящало.

  Присутні були не дурні. Вони розуміли, що турки – то справжня загроза. Коли вони захоплять Візантію, то не вдовольняться перемогою, а підуть далі. Почнуть захоплювати європейські країни одна за одною. Особливо це тривожило короля Сигізмунда, який також володів і Хорватією, до якої вже простягав жадібні руки турецький султан. Він запропонував створити анти-турецьку коаліцію. Запевняв, що обов’язок кожного християнського монарха – стати до бою з мусульманами. Його палко підтримав візантійський посол. Герхард фон Балгі, командор Тевтонського ордену, заявив:

  - Я з радістю повів би моїх лицарів-монахів проти турків, але орден втратив половину своєї могутності після великої поразки при Грюнвальді. От якби король польський Владислав повернув би ордену хоча б частину втраченого, грошима чи землями...

  Ягайло скривив тонкі губи і незадоволено відповів:

  - Нічого я не поверну. Я виграв по-чесному.

  Балгі, який вирізнявся серед пістряво вбраних гостей простим білим плащем з чорним хрестом, промурмотів погане німецьке слово і сів на скамницю. Потягнувся за шматком вепрятини, щоб заїсти образу. 

  - Який нахаба, – прошепотів Вітовт, нахилившись до вуха Ягайла. А вголос наказав: – Налийте панові фон Балгі повний кубок мальвазії. Хай втішиться.

  Коли ж дійшла черга виступати до Ягайла та Вітовта, то двоюрідні брати майже однаковими словами відповіли, що вони обов’язково підтримають коаліцію, але пізніше, коли до неї вступить достатня кількість країн. І кожна з тих країн покаже, що може виставити проти турків численне військо.