Королева Сонька - Ірина Звонок

  Королі та посланці роз’їздилися з Луцька. Місто відразу наче спорожніло, коли п’ятнадцять тисяч гостей забралося геть. Так завжди буває після свят – порожньо і сумно. Тільки що місто було святково прибраним, причепуреним, а тепер холодний лютневий вітер кружляв сміття між кам’яними будівлями бояр та дерев’яними хатами простих міщан.

  З Вітовтом залишився тільки король Ягайло. Він начебто й не збирався повертатися у королівство Польське.

  Княгиня Уляна була страшно ображена на Ягайла.   

  - Це Ягайло звелів вкрасти наші корони! – шепотіла вона на вухо Вітовтові, коли їх ніхто не чув.  

  - Горе йому, якщо це справді так, – похмуро відповідав Вітовт.

  Час минав, а корона не знаходилася. Хоча Ягайло постійно писав своїм довіреним особам у Кракові. Щотижня відправляв і отримував листи.

  Обіцяна коронація відкладалася на невизначений час. Нарешті її призначили на 8 вересня наступного, 1430 року.

  - Будь певний, що до цього дня обов’язково знайду твою корону, – пообіцяв Ягайло.

  Двоюрідні брати сиділи у тій самій залі Луцького замку, у якій недавно приймали високих гостей. Тоді величезна зала була переповнена людьми, столи ламалися від численних наїдків та вин, грали музики, блазні та скоморохи розважали публіку. А тепер тільки двійко немолодих чоловіків сиділи за довгим столом під високою кам’яною стелею. А за високими вікнами вже буяло літо.    

  - А якщо корона не знайдеться? – кволо пробелькотів Вітовт.

  В останні місяці князь швидко постарішав. Ще зовсім недавно він здавався міцним та моложавим, попри солідний вік. А тепер його спина згорбилася, обличчя посіріло, очі втратили вогонь, а довге хвилясте волосся зовсім посивіло. І стало видно, що Вітовтові вже давно за сімдесят.

  Його підтримувало бажання стати королем. А тепер у Вітовта вкрали багаторічну мрію, і це підкосило його. Він слабшав на очах у всіх. Ягайло помічав це і нишком радів.     

  - Якщо корона не знайдеться, ми завжди можемо зробити нову. Ніхто й не дізнається про заміну, – одного разу натякнув Ягайло і невловимо посміхнувся.

Вітовт замислився. Його розум все ще залишався гострим.  

  - Е, ні! Так не годиться, – відповів він. – Без папського благословіння корона не буде справжньою. Мені потрібна справжня.

  - Буде тобі справжня, коли пообіцяєш, що після твоєї смерті королем Литви стане один з моїх синів.

  - Який ти хитрий, – усміхнувся Вітовт. – Хочеш, щоб і Польща твоїм синам дістался, та ще й Литва до купи.

  - Така була між нами домовленість. Пам’ятаєш? – нагадав Ягайло. – Я – Великий князь Литовський. А ти – верховний князь Литви, мій помічник і намісник. Я поділився з тобою владою, бо мені було важко правити одночасно і Польщею і Литвою.

Вітовт мовчав.

  - Ти відмовляєшся? – насупив брови Ягайло. – Чому? У тебе ж все одно немає сина-спадкоємця.

  - У мене є онук, – бовкнув Вітовт.

  Ягайло пригадав молодого московського князя, Василя, сина єдиної доньки Вітовта, який теж був присутнім на з’їзді монархів. Невже Вітовт мав надію зробити спадкоємцем його? Щоб князь Московський став володарем Литви?! Нізащо! «Ніколи Вітовт не отримає корону! Ніколи він не стане королем Литви! Литва залишиться назавжди прив’язаною до Польщі» – остаточно вирішив Ягайло.

  Незабаром Ягайло від’їхав до Кракова.

  Знову настала зима. Минув рік після з’їзду королів. Вітовт згадував минулу зиму, як час своєї найбільшої слави. Лише шкодував, що не вдалося тоді завершити свято коронуванням.

  Князь постійно нагадував Ягайлові про його обіцянку знайти вкрадену корону. А Ягайло відписувався з Кракова, що корону так і не знайшли. І натякав, що вона неодмінно знайдеться, як тільки Вітовт погодиться признати спадкоємцем маленького королевича Казимира Андрія. Але Вітовт затявся. Він вважав, що не місце дворічній дитині на литовському троні. Серед нащадків Гедиміна знайдуться справжні чоловіки і воїни, гідні правити князівством. Влада – не забава для малих дітей.

  Так вони і не дійшли до згоди.

  Вітовт часто підіймався сходами на вежі Луцького замку. Походжав галереями, зупинявся біля бійниць і вдивлявся в далечінь. Може, станеться чудо, і візок з короною, рівномірно похитуючись, десь повзе шляхами, що ведуть з заходу. Він чекав годинами, але так і не дочекався корони. Сніг припорошував його довге сиве волосся, пальці майже примерзали до руків’я меча, бо Вітовт не носив рукавиць. Через кілька годин стояння на морозі він перетворювався на крижаний стовп. І солдати не витримували – відводили князя до палацу, де покоївки відігрівали його теплою водою, яка у перші хвилини обпалювала поморожені руки Вітовта, а потім він звикав до неї. Княгиня Уляна відпоювала чоловіка гарячим вином і на всі лади лаяла клятого Ягайла, коли ніхто її не чув.

  Луцьк став другою, південною столицею Великого князівства Литовського. Вітовт полюбив місто і міг проводити у ньому цілі місяці. Тут, у замку, карбувалися гроші і вкладалися важливі документи. Але зненацька Вітовт вирішив переїхати до свого рідного міста, яке русинською мовою називалося Троки, а литовською – Тракай.

  Замок у Троках стояв посеред лісів та озер. Рожеві цегляні башти під дахом з червоного гонту відбивалися у синій воді озера. Краса невимовна! Вітовтові до болі у серці захотілося чекати на корону там, де він народився багато років тому. У новому замку, який звів його батько, князь Кейстут Гедимінович. Начебто там було місце його сили. Троки кликали Вітовта, вабили його, обіцяли спокій та вирішення усіх проблем.