Королева Сонька - Ірина Звонок
Князь Вітовт таки досяг того, чого палко бажав – королівської корони.
Папа Римський надіслав йому листа, у якому сповіщав, що Велике князівство Литовське віднині стане королівством. І що він, Папа, власноруч благословив корону, призначену для Вітовта. Коли та корона ляже на голову князя, він буде проголошений королем Литви. Вітовт аж знетямився від щастя. І щохвилини питав гінця: коли ж, нарешті, йому привезуть обіцяний вінець? Коли? Коли?!!
А поки що дорогоцінну корону повільно везли по дорогах Європи, від Рима до Луцька – міста, яке входило до володінь князя Вітовта. Візок супроводжували лицарі та монахи, а очолював делегацію папський легат, Андреа Доменікано. Саме йому й належало передати Вітовтові папські грамоти і провести коронацію.
З такої нагоди князь Вітовт запросив у Луцьк усіх сусідніх монархів, починаючи від Ягайла та Сигізмунда, короля Чехії та Угорщини, закінчуючи молодим московським князем Василем ІІ, який доводився Вітовтові рідним онуком через його єдину доньку Софію, а також татарських ханів Перекопської, Донської та Волзької орди. З цими останніми Вітовт хотів домовитися, щоб вони не нападали на землі Русі та Литви.
Луцький замок – найміцніша з фортець Волині – готувався до прийому високих гостей. Висока в’їздна вежа, прямокутна і коронована зубцями, начебто княжою короною, була збудована з рожевої цегли. Мури, теж цегляні, зверху мали дерев’яну галерею, покриту гонтовим дахом. На мурах пильнували солдати князя Вітовта. А на подвір’ї, окрім кам’яного двоповерхового палацу та господарських споруд, розташувалася старовинна православна церква – храм Святого Івана Богослова, збудований ще за часів князя Ярослава Ізяславича. Там був похований князь Любарт Гедимінович, який і звів цей вишуканий цегляний замок на місці старого, дерев’яного. Князь Любарт доводився дядьком Ягайлові та Вітовтові. Після його смерті Вітовт відняв місто Луцьк разом із замком та усіма прилеглими землями у його сина, Федора Любартовича. Вітовт завжди відбирав усе, до чого могли дотягтися його жадібні руки. Втім, інші князі робили те ж саме.
І ось настав час тріумфу.
Вітовт приготував усе необхідне для з’їзду королів. Європейські монархи мали зібратися у Луцьку взимку 1429 року для того, щоб вирішити важливі питання, домовитися про взаємну допомогу проти мусульман, що лізли з півдня, і усунути проблеми, які час від часу виникали між країнами. А найголовніше – вони мали бути присутніми на коронації Вітовта і прийняти нового короля у свій монарший гурт. Як рівного поміж рівних.
Ще з осені у Луцьк почали зганяти цілі стада корів, волів та овець, щоб було чим годувати гостей. Разом з почтом та прислугою чекали на п’ятнадцять тисяч осіб. У самому Луцьку не було стільки жителів, хіба що порахувати хлопів з довколишніх селищ. Щоб напоїти усю цю зграю на возах привозили бочки з пивом, медом та вином, і складали їх на подвір’ї у високі піраміди. Для королів та їх наближених готували найвишуканішу їжу – м’ясо вепрів, оленів, лосів та фазанів. Курок та гусей взагалі ніхто не рахував. Їх щоденно забивали по кілька сотень.
Першим приїхав король Владислав Ягайло. Його супроводжував єпископ Збігнєв Олесницький. Цей розумний прелат повністю завоював довір’я короля і тепер став другою особою у королівстві. Ягайло не приймав важливих рішень, не порадившись з єпископом. Сонька залишилася у Кракові з синами. Ягайло вирішив, що малим королевичам краще не подорожувати взимку, щоб не захворіли, або щоб з ними не стався нещасний випадок.
Вітовт зустрів Ягайла біля розчиненої брами. Був шостий день січня, сонячний, морозний та засніжений. Ягайло, вкритий ведмежою шубою наче ковдрою, приїхав у відкритих санях. Його шапка з вовчого хутра була увінчана високими павичевими пір’їнами. Таке пір’я зазвичай носили на шоломах лицарі Тевтонського ордена. А тепер ними причепурився король Ягайло на знак того, що він переміг лицарів-хрестоносців і відняв їхні знамена, мечі, щити та прикраси.
Усе місто збіглося зустрічати короля. Тріпотіли різнокольорові прапори, які здавалися ще яскравішими на білому засніженому тлі. Музики били у барабани та грали у сурми. Дзвонили дзвони з усіх православних церков та католицьких костьолів. Скоморохи показували свої вистави: співали сороміцьких пісень, стрибали через голову та ходили на руках. І усім містянам від імені короля Ягайла та князя Вітовта роздавали гарячий, тільки-но спечений хліб та смажені пиріжки з капустою та печінкою тих тварин, чиє вишукане м’ясо призначалося для високих гостей. А для простих людей не шкодували тельбухів.
До речі, новий командор Тевтонського ордена, Герхард фон Балгі, теж мав прибути на королівський з’їзд. А разом із ним – командор Ливонського ордена, Ціссе фон Рутенберг.
А ще – чекали на короля Швеції та Данії Еріка VII, який раніше був князем Померанії і носив слов’янське ім’я Богуслав, яке змінив на скандинавське Ерік, коли шведи обрали його королем.
З Царграду, від Ромейського імператора прибув посланець Лев Кантакузин, родич імператора Іоанна VIIІ.
З Риму мав прибути легат Андреа Доменікано з очікуваною короною для Вітовта.
Зі сходу приїхав Василь, князь Московський, та ще кілька князів, що супроводжували його. Василь, хоч і був онуком Вітовта, почувався чужим серед католицьких королів, принців та лицарів. Він тримався осторонь, багато їв та мало говорив. А ординські хани, з вузькими розкосими очима, вдягнені у чудернацькі халати та шапки, та озброєні кривими шаблями замість звичних мечів, взагалі дивували усіх. Луцькі міщани вказували на них пальцями та налякано шепотілися. Багато хто згадував дідівські розповіді про криваву навалу хана Батия.
