Королева Сонька - Ірина Звонок

  Князь звелів збиратися, але переїзд довелося відкласти до весни, бо він захворів. Може, через свої постійні стояння на морозі, а може – через вік. Вітовт і сам не пам’ятав, коли народився. У ті далекі часи, які тепер здавалися легендарними, навіть народження княжих дітей не записували у книги. Виживе, зробить щось важливе – тоді й напишуть про нього. А якщо помре у дитинстві, то навіщо тоді писати? Старі люди казали, що Вітовтові вже має виповнитися вісімдесят років. Князь байдуже знизував плечима: хай буде вісімдесят. Сам він вважав себе молодшим, але точно знав лише одне: він вже був підлітком, коли Ягайло ще був малим шмаркачем.

  Тільки у травні почалася подорож Вітовта з Луцька до Троків.

  Спочатку він хотів їхати верхи, як завжди. Але за кілька днів втомився так, що впав з коня. Його підняли і хотіли вкласти у візок. Але Вітовт відмовився.

  - Хіба я жінка, щоб їхати у візку? – ображено промурмотів він.

  Тоді княжі воїни зробили для свого повелителя ноші з гілок, як для поранених на полі бою. Несподівано Вітовтові сподобався такий спосіб пересування. Його повільно проносили шляхами, а він дивився у небо. Білі хмари пропливали над ним. Вітовт стежив за тим, як вони змінювали форму і перетворювалися на чудернацьких тварин. І дивувався: як він міг забути про цю забаву, яку так любив у дитинстві? Невже він зовсім не дивився у небо з того часу, як виріс і почав займатися земними справами?

  Переїзд уповільнився, розтягнувся на кілька місяців. Адже тепер княжий поїзд йшов пішки. Вітовт згадував дитинство, батька, матір. Дружбу з Ягайлом, а потім – боротьбу з ним за владу над Литовським князівством. У тій боротьбі виграв Ягайло, тоді ще не король Польський. Він захопив у полон самого Вітовта і його батьків, князя Кейстута Гедиміновича і княгиню Біруту. Біруту, вже немолоду жінку, втопили за наказом Ягайла. І не допомогли княгині, колишній язичницькій жриці, її чарівні вужі. А Кейстута удавили однієї страшної ночі. Вітовт, якого тримали у сусідній камері, чув предсмертний крик батька. Він ще й досі стоїть у у його вухах.

  Сам Вітовт тоді врятувався чудом, бо Ягайло і його звелів би вбити. Чудо мало вигляд Анни Смоленської, першої дружини Вітовта. Анна домоглася у Ягайла дозволу щоденно відвідувати хворого чоловіка. Вона приходила у в’язницю у супроводі вірної служниці, доглядала хворого, годувала його. А коли охоронці звикли до щоденних візитів княгині, Анна звеліла служниці помінятися одягом з Вітовтом і зайняти його місце на тюремному ліжку. Ніхто й не помітив, що Аннина служниця раптом стала кремезнішою та вищою на зріст. А коли помітили, було вже пізно. Вітовт утік і з’єднався з вірними лицарями. Це вже потім він примирився з Ягайлом, поділив з ним владу над Литвою і був змушений пробачити йому смерть батьків.

  Як же Вітовт був вдячний своїй вірній Анні! Як сильно кохав її! Коли Анна померла, він побивався за нею, сумував, ридав так, що лякалося його оточення. А три місяці потому одружився з Уляною Гольшанською, яка невдовзі перед тим повдовіла. «Недовго ж сумував князь за княгинею», – зловтішалися придворні. Дурні, вони не розуміли того, що Вітовт одружився вдруге для того, щоб не збожеволіти від самотності.

Вітовт почав марити. Воїни, повільно ступаючи, несли його у ношах, а він думав, що лежить на тюремному ложі у Кревському замку, і просив у привида покійної княгині Анни, що у останні дні почала з’являтися йому:         

  - Люба моя, виведи мене звідси! Не дай мені померти!

  Княгиня Уляна вважала, що чоловік звертається до неї. Вона тримала його за руку і намагалася заспокоїти:

  - Ти не помреш. Ми їдемо додому, у Троки. А там на тебе чекають найкращі лікарі.

І Вітовт злякано ревів:

  - А-ааа!

  Бо замість ніжної, тендітної Анни над ним схилялася огрядна Уляна. А Вітовт у своїх мареннях вже й забув, хто вона така.

  - Ягайло, віддай мою корону! – шепотів він, дивлячись у небо, де сяяло золоте сонце.

  І простягав тремтячі руки до того сліпучого сонця.

А потім Вітовтові здавалося, нібито Ягайло хоче задушити його, і він вимагав, щоб йому подали меча, щоб захиститися.

  Коли під’їжджали до Троків, Вітовт заснув тривожним сном. А коли прокинувся, то побачив над собою Ягайлове обличчя.   

  - Ти прийшов задушити мене, як мого батька? – прохрипів Вітовт, простягаючи руки до ненависного двоюрідного брата. – Віддай мою корону!

  - Заспокойся, не потрібна мені твоя корона, – глузливо відповів Ягайло.

  І не зник, на превелике здивування Вітовта. Не розчинився у повітрі, як привиди Анни, Кейстута або Бірути. Бо був не маренням, а справжнім королем Ягайлом, який дізнався про хворобу Вітовта і поспішив до нього.

  Вітовт підвівся у ліжко і роззирнувся.    

  - Де я? – здивовано запитав він.

  - У замку на Троках, – пояснив Ягайло. – Ти був у напівзабутті, коли тебе привезли сюди. Невже не пам’ятаєш?

  Вітовт упізнав кам’яні стіни, готичне склепіння, вузьке вікно, що стрілою загострювалося угорі, велике темне розп’яття над ліжком.

  - Який зараз день?

  - Восьме вересня, – відповів Ягайло.