Королева Сонька - Ірина Звонок

  Очікуючи на суд, Сонька вирішила дати сину ім’я Андрій. Так звали її покійного батька, князя Гольшанського. Вона пригортала дитину до грудей і шепотіла:

  - Мій Андрійку... – і раділа, що Ягайло дозволив залишити дитину з нею.

  Ягайло не з’являвся. Він навіть не віддав наказ охрестити новонароджене дитя. А без дозволу короля ніхто не насмілювався зайнятися хрестинами. Навіть матері дитини довелося задовольнитися благословінням єпископа Олесницького.

  Через три тижні, коли Сонька вже вставала з ліжка, прийшов єпископ Збігнєв, який у ці важкі дні залишився єдиною особою, кому Сонька могла довіряти. Він сповістив їй, що суд відбудеться за три дні.

  Сонька підготувалася якнайкраще. Вона старанно вивчила промову, яку їй продиктував єпископ. Підготувала вбрання: білу сукню та небесно-блакитну мантію, підбиту хутром горностая. Повагалася трохи, але, все ж таки, наважилася надягти корону. Врешті решт, вона – королева! І якщо вже над нею влаштовують судилище, то нехай увесь світ бачить, що судять королеву.

  Суд відбувався у великій залі, де зазвичай проводилися королівські свята. Ось і тепер вона була повна людей. Але цього разу шляхтичі зібралися не на свято, а на суд.

  Соньчине серце схвильовано тріпотіло, коли їй довелося увійти у залу у супроводі двох придворних пань та чотирьох стражників. Але вона високо тримала підборіддя.

  Погляди усіх присутніх звернулися до королеви. Натовп чекав побачити зломлену жінку, перелюбницю, грішницю. А вона була схожою на невинного янгола, вбрана у біле і блакитне, зовсім як Діва Марія на церковних зображеннях. Та ще й золота корона сяяла поверх розпущенного волосся кольору пшениці під дощем.

  Соньку всадовили на стільці, що стояв біля стіни. Зі свого місця вона бачила довгий стіл, покритий вишневою скатертиною. За столом сиділи судді: єпископ Збігнєв Олесницький, князь Вітовт, краківський воєвода Ян Тарновський та Миколай Курозвеньський, воєвода Сандомирський. Двоє останніх не були їй ні друзями, ні ворогами. А від двох перших Сонька чекала підтримки. Звісно, дядькові Вітовту, який про дещо здогадувався, не можна повністю довіряти. Але Сонька сподівалася, що він не видасть близьку родичку заради честі сім’ї. Вона ще не знала, що Вітовт доповів Ягайлові усе, що знав.

  Перед високим судом стояла скамниця, призначена для підсудних. Простий ослін з грубих соснових дощок. Сонька подумала, що коли викличуть її, то вона не сяде на ту ганебну скамницю. Гордовито стоятиме, поки судді будуть задавати їй питання.

  Першим привели лицаря Яна Краску. Почався суд.

  Краска тримався впевнено, хоча виглядав змарнілим. Cпочатку йому задавали звичні питання: ім’я, віросповідання та усіляке інше. А потім, наче удар батогом навідліг:

  - Ти мав тілесний зв’язок з королевою Софією, яка присутня зараз поміж нас? – таке запитання задав пан Тарновський, дивлячись на підсудного примруженими очима.

  Присутні затамували подих і повернули обличчя у бік Соньки, а вуха – у бік Яна Краски. Так, щоб чути відповідь лицаря і, водночас, бачити реакцію королеви. Сонька ковтнула слину, щоб змочити пересохле горло, і вирівняла спину. Зовні вона здавалася спокійною, а всередині – таке відчуття, начебто вітер ганяє сухе опале листя по пустому, брудному подвір’ю.        

  - Ні, не мав, – голосно відповів Ян Краска.

  - Свідки не раз бачили, як ти заходив у покої королеви і залишався там надовго.

  - Я розважав її розмовами і грою в шахи. Хіба це заборонено?

  - Хто може підтвердити твої слова?

  - Придворні панни королеви. Вони часто були присутніми, коли ми грали.

  Судді перезирнулися і щось зашепотіли між собою. А потім єпископ Збігнєв уголос промовив:

  - Ти готовий поклястися на Біблії, що твоє свідчення – правда?

  - Так, – не роздумуючи, погодився пан Краска.

«О мій вірний лицарю», – розчулилася Сонька.

  Ян Краска поклав руку на величезну книгу у шкіряній палітурці, яку піднесли до нього двоє ченців. І голосно повторив за єпископом слова клятви. А потім його вивели з зали.

  Другим підсудним виявився Гінча з Рогова. У Соньки стислося серце від жалю і страху. Гінча прикульгував, переступаючи з ноги на ногу. Його обличчя було спотворене рубцем. Було видно, що його катували. Неголений, з розкуйовдженим волоссям, він все одно був їй любий до болю у грудях.

  Гінчу всадовили на скамницю підсудних. І почалися ті ж самі питання.

  - Назви своє ім’я, – суворо звернувся до підсудного пан Тарновський.

  - Генрік Гієронім із Рогова.

  - До якої церкви належиш?

  - До нашої пресвятої Римської католицької апостольської матері церкви.

  - Скільки тобі років?

  - Двадцять сім.

  - Ти служиш у замку на Вавелі?

  - Так, – кивнув Гінча.

  - Який на тобі лежить обов’язок.

  - Охороняти її милість королеву Софію.

  - Добре, – посміхнувся пан Тарновський. – Тоді скажи високому суду і усім приутнім, як могло статися що ти знехтував своїм почесним обов’язком і, замість того, щоб охороняти королеву, мав з нею тілесний зв’язок?