Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман
Ми з досвіду знаємо, що правда рано чи пізно вилазить назовні. Інші експериментатори повторять ваш експеримент і з’ясують, мали ви рацію чи ні. Явища природи впишуться у вашу теорію або ні. Можна на якийсь час здобути славу й отримати задоволення, але якщо не проявити належної ретельності в роботі, справжньої репутації вченого не здобудеш. І от цього типу чесності, намагання не дурити самого себе, і бракує більшості досліджень у карго-науці.
Звісно, чимало проблем виникає через те, що сам предмет дослідження не надається до наукових методів. Але треба сказати, що це не єдина проблема. Це пояснює, чому літаки не прилітають, але не пояснює, що треба зробити, щоб вони прилітали.
У способах уникнути самообману ми накопичили великий досвід. Один приклад: Мілікен вимірював заряд електрона, спостерігаючи падіння крапель масла, і отримав, як ми тепер знаємо, не дуже точний результат. Неточність виникла тому, що він використовував неправильне значення щільності повітря. Цікаво подивитися на історію вимірювання заряду електрона після дослідів Мілікена. Якщо побудувати графік точності вимірювання заряду електрона, то видно, що наступний експеримент показав трохи більше значення, ніж у Мілікена, наступний — ще трохи більше і так далі, поки не було знайдено правильне значення (найбільше з усіх цих експериментів).
Чому вчені одразу не з’ясували, що правильне значення набагато вище? Учені соромляться подібних історій, бо діло, судячи з усього, було так: отримавши значення, набагато вище, ніж у Мілікена, вони думали, що десь є помилка, і шукали пояснення.
А коли значення заряду не надто відрізнялося від того, що в Мілікена, то ніхто не придивлявся уважно. Вони просто відкидали надто великі значення. Тепер ми знаємо про різні фокуси ума і звільнилися від цієї болячки.
Однак треба, на жаль, констатувати, що довга історія науки не дурити себе, науки бути чесним, не фігурує в жодному відомому мені підручнику. Лишається сподіватися, що ви всотаєте ці принципи самі.
Перший принцип — не дурити самих себе, а себе дурити найлегше. Тут треба вмикати обережність. Якщо навчитися не дурити себе, то легко не дурити й інших учених. Зрештою, треба просто бути чесним у традиційному сенсі цього слова.
Я хочу додати до цього ще одну річ, для науки, може, й не дуже суттєву, але я переконаний, що не можна дурити простих людей, коли говориш з ними як учений. Я не кажу, що і науковцям, і простим людям не варто обманювати дружину, дурити свою дівчину і всяке таке. Такі проблеми розв’язуйте самі з вашим рабином.
Я кажу про чесність у специфічному, розширеному сенсі: для справжнього науковця мало тільки не брехати, він має показувати, у чому може помилятися. У цьому наш обов’язок науковців перед іншими науковцями, а я вважаю, що й перед простими людьми.
Мене, наприклад, трохи здивувала розмова з другом, якого запросили виступити на радіо. Він займається космологією й астрономією і питав, як пояснити — у чому практичне застосування його роботи.
— Ну, — кажу, — у неї немає практичного застосування.
— Я знаю, — реагує він, — але якщо я так скажу, то нас перестануть підтримувати.
По-моєму, це не зовсім чесно. Якщо ти вчений, то розкажи простим людям, чим займаєшся, — а вони самі вирішать, підтримувати тебе чи ні.
Із цього принципу випливає таке: якщо ви збираєтеся перевірити яку-небудь теорію або прояснити ідею, то мусите оприлюднити результати незалежно від того, які вони вийдуть. Спокусу публікувати тільки «потрібні» або «хороші» результати треба відсікати. Публікувати треба і позитивні, і негативні результати.
Це стосується і тих випадків, коли поради науковця питає держава. Уявіть, що сенатор питає вашої думки про буріння свердловини в одному штаті, а ви доходите висновку, що краще бурити в іншому. Якщо ваша думка не стане надбанням суспільства, то, по-моєму, тут і не пахне науковою консультацією. Вас просто використовують. Якщо ваша думка збігається з інтересами уряду і політиків, її беруть на озброєння, а якщо ні — ховають у шухляду. Яка ж це наукова консультація?
Існує ще один тип помилок, більше притаманний науці бідній і погано організованій. Працюючи в Корнелі, я частенько спілкувався з науковцями і студентами факультету психології. Одна студентка розповіла, що хоче поставити такий експеримент: інші дослідники встановили, що за певних умов «ікс» пацюки роблять дію «ігрек». Її цікавило, чи будуть вони робити дію «ігрек», якщо змінити умови на «зет».
Я пояснив, що спершу треба повторити в лаборатрії той чужий експеримент — створити умови «ікс» і подивитися, чи роблять пацюки дію «ігрек», а вже тоді поміняти «ікс» і подивитися, чи зміниться «ігрек». Тоді вона знатиме, що різницю дає саме зміна «ікса» на «зет».
Дівчині дуже сподобалася ця нова для неї ідея, і вона звернулася до свого наукового керівника. А той сказав, що ні, не треба марнувати час і ресурси, бо цей експеримент уже проводили. Це було десь року 1947-го, схоже, що тоді ніхто не повторював психологічних експериментів — просто міняли умови і дивилися, що виходить.
У наші дні такого роду небезпека існує навіть у прославленій здобутками фізиці. Мене до глибини душі вразив експеримент з важким воднем, здійснений у Національній прискорювальній лабораторії у Стенфорді. Експериментатор порівнював свої результати по важкому водню з результатами, які могли вийти в разі використання легкого водню, і взяв для цього дані по легкому водню, отримані іншим експериментатором на іншому обладнанні. А на питання «Чому?» відповів, що йому не дали часу на експеримент з легким воднем, бо результати вже отримано (обладнання дороге, і експериментаторам виділяють мало часу). Науковому керівництву лабораторії так кортіло отримати нові результати, щоб вибити з їхньою допомогою нове фінансування і показати організацію у вигідному світлі, що воно, не виключено, звело нанівець цінність самих експериментів, які й становлять весь сенс існування лабораторії. Тамтешнім експериментаторам іноді важко працювати за принципами наукової чесності.
Утім експерименти психологів належать до іншого
