Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

І показує мені партитуру — якась абракадабра із хрестиків і ноликів. Він думав, що я музикант, і говорив як з музикантом, а я дупля не відбиваю, що це таке і з чим його їдять. А запам’ятати все це — та ви жартуєте!

На щастя, наступного дня я захворів і не зміг прийти на репетицію. Попросив свого друга Ральфа зайти — він же музикант, має знати всю цю математику. Ральф подивився і каже: «Тут нічого страшного. На самому початку ви задаєте ритм для оркестру, який уже збився. Після того як вступає оркестр, починається імпровізація, потім пауза на слова акторів, але, думаю, диригент дасть знак, коли зупинитися».

Тим часом я переконав режисерку взяти у виставу Ральфа, так що ми мали сидіти поруч. Він грав на тумбі, я на бонгах — із ним мені було набагато легше.

Ральф показав мені ритм. Там було лише двадцять-тридцять ударів, але їх треба було зробити точно, а я ніколи точно не грав, тож мені було непросто. Ральф терпляче пояснював: «Ліва рука, права, двічі ліва, права…». Я старався як міг і потроху, потроху навчився відбивати ритм точно. Це зайняло достобіса часу, не один день.

Через тиждень ми прийшли на репетицію і побачили в оркестрі нового барабанщика — старий кудись подівся і більше не грає. Представляємося:

— Привіт. Це ми граємо в епізоді, який відбувається в Гавані.

— А, привіт. Дайте гляну… — гортає партитуру, знаходить потрібне місце і тикає в нього паличкою. — Ага, ви починаєте так…

І сходу вистукує паличкою по боковині барабана: бім-бом-бам-бін-бан-бом-бам-бін-бом-бам-бін. У потрібному темпі. Не відриваючи очей від партитури! У мене був шок. Я чотири дні бився над цим клятим ритмом, а він збацав його сходу!

Але я практикувався, практикувався і врешті-решт на сцені зіграв всьо чотко. Вистава мала успіх: усім сподобався професор, який грає на бонгах, та й музичка була цілком приємна. Імпровізувати було легко, у різні дні я грав по-різному, але той фрагмент на початку, який треба було зіграти точно, давався мені важко.

У гаванському епізоді студенти мали танцювати, і треба було поставити їм танець. Режисерка попросила дружину калтехівського співробітника, яка працювала хореографом на студії «Юніверсал», навчити їх танцювати. Їй сподобалося, як ми граємо на барабанах, і коли мюзикл зійшов зі сцени, вона спитала, чи не зіграємо ми в балеті в Сан-Франциско.

— ЩО?

Так. Вона переїжджала в Сан-Франциско і ставила балет у невеличкій балетній школі. Вона придумала створити балет, у якому всю музику будуть виконувати тільки ударні інструменти. Перед тим як їхати, вона запросила нас із Ральфом до себе додому, щоб послухати, які ритми ми знаємо, і придумати під ці ритми історію.

У Ральфа виникли сумніви, але я його підбадьорив — це ж цікава пригода. Однак я застеріг нашого хореографа, щоб вона нікому не казала, що я професор фізики, лауреат Нобелівської премії і всяке таке. Я не хотів, щоб моя гра на барабанах викликала інтерес тільки тому, що на барабанах грає Фейнман, бо буде, як казав Семюель Джонсон: неважливо, наскільки добре собака ходить на задніх лапах, якщо вона ходить на задніх лапах. Я не хотів бути професором фізики, який грає на барабанах; ми просто музиканти, яких вона знайшла в Лос-Анджелесі, вони приїхали і грають свою музику.

Ну от, приїхали ми до неї, пограли. Вона зробила якісь нотатки і дуже скоро, того самого вечора, у неї в голові склався сюжет. Вона сказала: «Окей, мені потрібно п’ятдесят два рази повторити ось це, сорок разів ось оце, стількись оцього, скількись отого…».

Ми розійшлися по домах і наступного вечора зробили в Ральфа запис. Награли по кілька хвилин усіх ритмів, а потім Ральф нарізав і склеїв плівку так, щоб вийшла правильна тривалість номерів. Хореограф узяла нашу плівку із собою і почала репетиції з балерунами в Сан-Франциско.

Тим часом ми практикувалися в ритмах, які позаписували на плівку: п’ятдесят два рази оце, сорок разів оте і т. д. Те, що ми награли були спонтанно (і склеїли докупи), тепер треба було вивчити напам’ять. Ми мусили повторити власний чортів запис!

Проблеми виникли з рахунком. Я думав, що раз Ральф музикант, то він уміє рахувати, але з’ясувалося, що в нас однакова хиба: «музичний» відділ нашого мозку об’єднаний з «рахувальним» — ми не могли одночасно грати і рахувати!

А приїхавши в Сан-Франциско на першу репетицію, з’ясували, що не можемо рахувати ще й коли спостерігаємо за рухами танцюристів.

Багато всякого з нами траплялося ще й тому, що нас вважали професійними музикантами, а я був любителем. Наприклад, в одному епізоді жебрачка просіювала пісок на карибському пляжі, куди на самому початку балету вийшли світські дами. Музика, яку наша хореографиня вибрала для цієї сцени, виконувалася на спеціальному барабані — його кілька років тому змайстрували Ральф із батьком. Нам ніколи не вдавалося вибити із цього барабана нормальний звук. Але ми експериментальним шляхом з’ясували, що коли сісти один проти одного, затиснути барабан колінами, то один може відбивати ритм пальцями, а другий — міняти висоту звука, натискаючи в різні місця барабана — виходить цікавий ефект.

Так от, балерина, яка грала жебрачку, захотіла, щоб звук наростав і спадав у такт з її танцем (плівку для цієї сцени ми записали як вийде), і почала нам пояснювати, що вона збирається робити:

— Спершу я роблю чотири такі рухи, потім нахиляюся і просіюю пісок до рахунку вісім, потім піднімаюся і роблю отак.

Я розумів, що все одно не запам’ятаю, і перебив її:

— Просто танцюйте, я підлаштуюся.

— Хіба вам не треба знати, як розгортається танець? Бачте, після того як я закінчую просіювати пісок удруге, я на рахунок вісім відходжу в цей бік.

Дохлий номер — я не міг цього запам’ятати і хотів було знову її перебити, але справжній музикант так не зробить — ось у чому проблема!

Тут мені акуратно підіграв Ральф, пояснивши:

— Містер Фейнман у таких ситуаціях використовує особливу техніку: він спостерігає за вашим танцем і створює динаміку безпосередньо, інтуїтивно. Давайте спробуємо один раз, як він каже, а якщо вам не сподобається, ми поправимо.

Балериною вона була першокласною, і я