Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман
В Есалені є великі такі ванни, їх наповнює гаряча вода з джерела, яке б’є просто зі скелі, метрів десять над океаном. Чи не найбільше задоволення полягало в тому, що ти сидиш у такій ванній і спостерігаєш — під тобою б’ються океанські хвилі, над тобою — неозоре небо, а у ванну до тебе тихо підсідають оголені красуні.
Якось я заліз у ванну, де вже сиділа красива дівчина з якимось хлопцем, судячи з усього, вони були незнайомі. Одразу почала крутитися думка: «Чорт! Як би це заговорити з голою красунею…».
Прикидаю різні варіанти, а хлопець каже:
— Я… е-е-е… вивчаю масаж. Можна на тобі попрактикуватися?
— Без проблем, — каже вона.
Парочка вилазить із ванни, дівчина лягає на масажний стіл, який стояв неподалік.
Я думаю: «А що, так можна?! Я ніколи до такого не додумався б!».
Він починає розминати їй великий палець на нозі і каже:
— Я щось відчуваю. Щось негаразд, це не гіпофіз часом?
Я не втримався:
— Звідти до гіпофіза як до неба рачки, чувак!
Уся моя легенда накрилася! Вони з жахом повертаються до мене і кажуть:
— Це рефлексологія!
Я швиденько прикрив очі і вдав, ніби занурився в медитацію.
Ось вам приклад речей, від яких мене тіпало. Ще я придивився до екстрасенсорики і парапсихології. Найбожевільнішим кадром на цій галявині був Урі Гелер, чоловік, який нібито міг згинати ключі, просто потерши їх пальцем. Він запросив мене у свою кімнату на сеанс читання думок і згинання ключів. Із читанням думок вийшов прокол, по-моєму, моїх думок ніхто прочитати не може. Мій син протягнув Гелеру ключ, він його потер, але теж нічого не вийшло. Тоді Гелер сказав, що у воді виходить краще, і уявіть собі картину: стоїмо ми у ванній, з крана тече вода, і він тре ключ у воді. Але все одно нічого не вийшло, так що подосліджувати цей феномен я не зміг.
Я задумався: а в що ще ми віримо? (І згадав про чаклунів: як легко вивести їх на чисту воду, просто побачивши, що в них нічого не виходить). І виявив речі, у які вірять ще більше людей, наприклад у те, що ми знаємо, як навчати. Існують величезні методичні школи, там учать учити читати, рахувати і т. д., але неважко помітити, що люди читають дедалі менше, принаймні не більше, попри той факт, що одні й ті самі люди постійно «вдосконалюють» методи. По суті, це те саме чаклунське зілля, і воно не працює. Треба придивитись уважніше, чому ці люди впевнені, що їхні методи працюють. Ще один приклад — кари і злочини. Тут прогресом і не пахне — купа теорій, але прогресу жодного; методи, які ми застосовуємо до злочинців, не знижують рівня злочинності.
Однак нам кажуть, що всі ці методи «наукові». Ми їх вивчаємо. Я думаю, що звичайні люди, оснащені здоровим глуздом, просто бояться проявити себе через усю цю псевдонауку. Шкільна система не дозволяє робити по-своєму вчительці, у якої є хороша ідея, як учити дітей читати, а то й змушує сумніватися в дієвості свого методу. А батьки «поганих» хлопчиків, так чи сяк їх покаравши, решту життя відчуватимуть вину, бо «фахівці» сказали, що це «неправильно».
Треба уважно подивитися на теорії, які не працюють, і науку, яка тільки здається наукою.
По-моєму, подібні дослідження в галузі освіти і психології — це приклад культу карго в науці. У полінезійських племен існує т. зв. культ карго. Під час війни вони бачили, як літаки привозять на острови різні корисні предмети, і собі хотіли такого: розчистили щось типу злітних смуг, зробили будку, посадили туди людину — на голові дві дерев’яшки, як навушники, стирчать бамбукові палички, як антени, — це типу диспетчер. І чекають, що прилетить літак. Вони все зробили правильно, точно так, як бачили. Форма ідеальна. Але не працює. Літаки не прилітають. От я і називаю це культом карго в науці: усі формальні ознаки наукового дослідження є, але пропущено суть — літаки-то не прилітають.
Тепер, ясна річ, треба сказати, чого ж їм не вистачає. Але це не так уже й просто, не простіше, ніж пояснити острів’янам, що їм треба зробити, щоб система виробляла блага. Не порадиш же їм удосконалювати форму навушників. Однак я спостеріг, що в карго-науці завжди бракує однієї речі. Це річ, яку, треба сподіватися, ви всі засвоїли в університеті, — ми ніколи не говоримо про неї прямо, але сподіваюся, ви помітили її в усіх зразках наукових досліджень. А тому цікаво поговорити про неї прямо і відверто. Мова йде про своєрідну наукову чесність, принцип наукового мислення, який у чомусь збігається зі звичайною людською відвертістю — щось типу здатності вчитися на помилках. Наприклад, якщо ви ставите експеримент, то маєте повідомляти не тільки про його сильні сторони, а й про можливі вади: про альтернативні пояснення отриманих результатів, про потребу в додаткових експериментах, про обставини і техніку проведення експерименту — зробити все, щоб колеги переконалися: експеримент адекватний.
Слід викласти всі відомі вам деталі, які можуть породити сумніви у правильності вашої інтерпретації. Треба зробити максимум можливого, щоб розповісти про моменти, які, на вашу думку, хибні або можуть бути хибними. Якщо, наприклад, ви розробляєте і пропагуєте теорію, то мусите навести всі факти, які їй суперечать, а не тільки ті, що з нею узгоджуються. Тут є й тонша проблема. Якщо ви зводите до спільного знаменника масу ідей і формулюєте витончену теорію, то треба переконатися, що вона не тільки пояснює те, що в неї входить, те, що навело вас на думку про цю теорію, а й дає щось іще, привносить щось нове.
Розумно кажучи, треба давати всю інформацію, щоб інші люди могли скласти самостійну думку про ваш внесок у науку, а не тільки підштовхувати їх до того чи того висновку.
Цю думку найпростіше проілюструвати на прикладі реклами. Учора ввечері я почув у рекламі, що олія «Весон» не просякає
