Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

Цей новий кодекс теж виявився фальшивкою. На лекції я показав, що числа в ньому схожі на числа в Мадридському кодексі, але це ті самі числа — 236, 90, 250, 8. Який збіг! До нас дійшов ще один фрагмент із тисяч книжок майя, а в ньому ті самі числа, що в інших уцілілих фрагментах! Було ясно, що це знову чийсь промисел, до майя жодним боком непричетний.

Людям, які клепають фальшивки, ніколи не стає сміливості придумати щось нове. Якщо ви знайшли щось справді нове, то воно має відрізнятися. Хороша підробка — це взяти щось типу періоду обертання Марса, придумати відповідну міфологію, намалювати відповідні картинки, взяти «марсіанські» числа, причому не очевидні, а які-небудь хитрі, наприклад, у вигляді таблиці кратних величин із загадковими «помилками», всяке таке. Над такими числами довелося би посушити голову. Тоді люди сказали б: «Господи, так це ж про Марс!». А на десерт додати яких-небудь зовсім незрозумілих речей, несхожих на те, що було раніше. Оце була б добра підробка.

Лекція «Розшифровка ієрогліфів майя» принесла мені величезне задоволення. Я знову опинився не у своїй тарілці :). Біля входу в аудиторію стояла вітрина зі справжніми предметами мистецтва майя (її охороняли озброєні люди у формі), а історик-любитель Фейнман показував кольорові репродукції Дрезденського кодексу і дві години розповідав про математику й астрономію майя і про те, як упізнати фальшивий кодекс; після лекції можна було знову підійти до вітрини. Але Мюрей Гельман дуже швидко зрівняв рахунок і вийшов уперед — він прочитав серію прекрасних лекцій про лінгвістичні зв’язки всіх мов світу.

Цикл моїх лекцій зібралося опублікувати книжкою видавництво «Едісон-Веслі», і якось за обідом ми з редакторами обговорювали обкладинку. Раз у цих лекціях ішлося про зв’язок реального світу з математикою, то, думаю, було б непогано дати на обкладинці барабан, а над ним математичні діаграми — вузлові лінії, які з’являються на мембрані барабана при коливаннях від удару.

Книжка вийшла з простою червоною обкладинкою, але на початку чомусь красувалася моя фотографія — Фейнман грає на барабанах. Видавці, напевно, подумали: «Автор хотів у книжці барабанів, — ну ось, нам не шкода». Хай там як, усі дивувалися, що у «Фейнманівських лекціях з фізики» Фейнман грає на барабанах, бо нічого дотичного до барабанів у тексті не було. (Я-то люблю пограти на барабанах, але це зовсім інша історія).

У Лос-Аламосі ми зашивалися від роботи, розваг ніяких не було: ні кіна, ні танців, нічого. Та я виявив у чоловічій школі непогану колекцію барабанів: Лос-Аламос майже в центрі штата Нью-Мексико, там багато індіанських сіл. І от я ними розважався, іноді сам, іноді в компанії ще одного хлопця — просто лупив по барабанах і шумів. Якихось конкретних ритмів я не знав, але індіанські ритми прості, барабани хороші — мені було весело.

Іноді я брав барабани і йшов у ліс, щоб нікому не заважати, бив у барабани палкою і співав. Пригадую, якось уночі я ходив довкола дерева, дивився на місяць і бив у барабан, уявляючи себе індіанцем.

І от якось підходить до мене один чоловік і питає:

— Скажіть, а це не ви били в барабан у лісі незадовго до Дня подяки?

— Так, я, — кажу.

— О! Тоді моя дружина була права.

І розповідає мені історію. Якось уночі він почув далекий звук барабанів, піднявся на другий поверх свого будинку — так, сусід через стіну теж його чує. Пригадую, ці хлопці були зі Східного узбережжя. Вони нічого не знали про індіанців, і їм стало цікаво: напевно, індіанці проводять якийсь ритуал або щось у цьому роді — і вони вирішили сходити подивитися.

Ідуть вони, ідуть, музика дедалі гучніше. Хлопці почали нервувати: а раптом індіанці виставили варту, щоб ніхто їм не завадив. Тож вони залягли і почали повзти потихеньку вздовж стежки, аж поки не зрозуміли, що звук іде десь із сусіднього пагорба. Вилізли на пагорб і з подивом побачили, що індіанець один — сам собі влаштував церемонію: танцює під деревом, б’є в барабан, співає. Хлопці не хотіли його турбувати — він, напевно, якісь закляття співає — і потихеньку спустилися з пагорба.

Повернулися додому, розповіли дружинам, а ті кажуть:

— А, це, напевно, Фейнман — він любить барабани.

— Ну, що за дурниці, — кажуть хлопці. — Навіть Фейнман не настільки божевільний.

Увесь наступний тиждень вони з’ясовували, що ж це за індіанець. У Лос-Аламосі працювали індіанці з найближчої резервації, вони спитали одного хлопця з технічної зони, хто б це міг бути. Індіанець розпитав своїх, але ніхто нічого не знав, хіба що був один, який міг знати, але ніхто не наважувався з ним заговорити. Цей індіанець був свідомий того, що він індіанець: заплітав дві косички і високо тримав голову, величаво походжаючи по містечку. У ньому було стільки величі, що всі боялися до нього підійти й заговорити. Працював цей індіанець кочегаром. А раз усі боялися його спитати, то хлопці й вирішили, що це був він. (Приємно було дізнатися, що тебе сплутали з таким характерним, фактурним індіанцем. Зійти за таку людину було для мене честю).

І от хлопець, який мені все це розповідав, вирішив наостанок спитати й мене — чоловіки люблять, коли їхні дружини помиляються. А виявилося, як це часто буває, що дружина права.

Словом, я непогано освоїв барабани і навіть грав на наших вечірках. Не те щоби я розбирався в тому, що роблю, — просто вистукував ритми. Але здобув репутацію «музиканта»: усі в Лос-Аламосі знали, що Фейнман любить грати на барабанах.

Коли війна закінчилася і ми повернулися до «цивілізації», колеги в Лос-Аламосі піддражнювали мене: тепер, мовляв, на барабанах не пограєш — надто багато шуму. Я намагався вжитися в роль респектабельного професора в Ітаці й усі куплені в Лос-Аламосі барабани продав.

Та наступного літа я повернувся у Нью-Мексико, щоб попрацювати над одним звітом, побачив барабани — і не зміг втриматися. Купив собі один і думав: «Привезу додому, то хоч милуватимуся».

Того року в Корнелі я жив у маленькій квартирці в багатоквартирному будинку. Поставив барабан, дивлюся на нього, дивлюся, а тоді якось думаю: «Я тихенько…».

Сів у крісло, стиснув барабан колінами і вистукую пальцями: «буп-буп-буп-бара-буп». Потім трошки голосніше — спокуса ж! Потім ще голосніше і БУМ! — дзвонить телефон.

— Алло?