Час настав - Костянтин Матвієнко

опиняються у печері Куба. Бра­ма, що її цього разу створює Лахудрик, постає десь за метр від чорного каменя вівтаря Аратти. Всі їхні спро­би бодай на міліметр зсунути його з місця марні. Підкопати основу вівтаря також не вдається: земля там твердіша за камінь. Добре намучившись і втомившись, чоловіки сідають на землю в печері. Раптом Аскольдо­ві спадає думка:

— Лахудрику! — гукає він. — Не кваплячись, разом із Книгою, не знімаючи лапки з палітурки, рухайся просто на браму!

У цілковитій тиші вони спостерігають, як брама наближається до вівтаря. її нижній край повільно про­ходить по верхній грані Куба і врешті повністю його поглинає. Аскольд визирає крізь марево і бачить, що тепер домовик із Книгою стоїть просто перед Кубом.

— А зараз давайте і ми повернемося до першого сто­річчя, — пропонує хлопець Апостолу та Ількові.

Вони проходять крізь браму, після чого домовик згортає її. Куб лишається у першому сторіччі!

Зраділий Аскольд заходився перевіряти, чи зберіг вівтар Аратти свої властивості після пересування в часі. Поклав долоню на його верхню грань — утво­рилася синьо-сіра брама. Він, зазирнувши у неї та підсвітивши собі мобільником, переконався, що во­на, як і раніше, веде до темного підземелля з наглу­хо зачиненою мармуровою скринею, схожою на мі­ніатюрний саркофаг. Сіро-зелена ж брама, створю­вана Книгою, як і раніше, вела у тепер вже колишню печеру Куба.

— Отже, долю світів, які поєднує вівтар Аратти, закорінено в першому сторіччі, — промовив Андрій. — Можливо, це й на краще: раптом щось зміниться в іс­торії краю цього, а то й світу в ліпший бік? Тут вівтарю Аратти наразі нічого не загрожуватиме. Маскуймо вхід до нової печери Куба і рушаймо до табору.

Андрій взяв жезл Аратти, з його навершя вдарив прозорий промінь, і щілина — вхід до нової печери Куба — затяглася.

— Добродію Апостоле! — звернувся до Андрія Ас­кольд. — Я розумію, що вам, у ваших щоденних клопо­тах не до моїх проблем у далекому двадцять першому сторіччі, та Ілько казав, що ви маєте певні думки, як допомогти знайти мою дівчину — Надійку. — Аскольд незчувся, як назвав її своєю дівчиною.

— Даремно ти думаєш, хлопче, що мені байдуже твоє лихо, — мовив Андрій. — Я довго думав. Ми спробуємо встановити, де Надія, за допомогою крев­ного родича — її брата. Чув коли-небудь вислів «голос крові»? Вона справді має голос. Чим вона рідніша, тим голос її гучніший.

— Невже ви говорите про стародавнє ворожіння на крові? Але ж Його Святе Вчення оголошує гріховним усяке ворожіння і магію, — засумнівався Аскольд.

— Гріх — це потурати злу та залишати ближнього свого в біді, не допомігши йому всіма можливими спо­собами. І взагалі, це ніяке не ворожіння, здатність від­чувати одне одного на відстані поміж близькими людьми, як казатимуть у ваш час, — науковий факт. Ілько піде з тобою. Я дечого навчив його задля цієї не­легкої справи. Починати вам слід якнайшвидше, тому, Аскольде, рушайте разом з Ільком до твого часу. І жезл Аратти беріть, буде у пригоді.

***

Почувши рипіння дверцят старої шафи, Павло віді­рвав погляд від монітора Аскольдового комп’ютера. Лахудрик саме матеріалізувався і відчиняв шафу. З сі­ро-зеленого марева внутрішньої поверхні дверей вийшов Аскольд, а за ним — юнак у грубій полотняній со­рочці й таких самих штанях, босоніж. У руці хлопець тримав півметровий срібний жезл з чорним блиску­чим каменем на верхівці.

— Знайомтеся, це Ілько, він венед з першого сторіч­чя. — Аск відрекомендував свого супутника. — А це Павло, Надіїн брат, саме про нього я тобі розповідав.

— Здоров був! — Ілько простягнув руку.

— Привіт, — Павло й собі привітався. — Ти швидко опанував сучасну мову!

— Це не моя заслуга. Згодом розповім, як воно ста­лося. Ми дружимо з Аскольдом, і я прийшов сюди, щоб допомогти у порятунку твоєї сестри.

— Але спочатку тобі слід переодягнутися. Лахудри­ку, як вважаєш, чи знайдеться серед моїх речей щось для Ілька? — спитав Аскольд.

— Так, але тільки щоб дістатися ближчого магазину, і то у темряві. А взуття взагалі розмірів на два біль­ше! — відповів домовик.

Знервований чеканням Павло вже навіть не нама­гався ні про що питати і лише поглядом показав Ас­кольдові, що втрачає терпець. Аскольд похапцем на­вчив Ілька, як користуватися ванною. Венед помив­ся, переодягнувся, і хлопці та домовик поспішили на Хрещатик купувати венедові одяг. На темних сходах у під’їзді зустріли Аскольдову маму, яка саме повер­талася з роботи. Привітавшись із нею, хлопці по­мчали далі.

Для покупок обрали магазин чоловічого одягу «Дівал», розташований майже навпроти Консерваторії. Свого часу задля його створення було знищено єдину в країні (!) спеціалізовану нотну крамницю. «Дівал» обрали не так через демократичні ціни і сучасність стилю (за одноразової якості товару), як через можли­вість придбати все і одразу: від шкарпеток до пальта і шапки — суттєва економія часу.

На диво, Ілько виявився доволі вибагливим покуп­цем. За цілком фахових консультацій Павла, уїдливого скептицизму невидимого Лахудрика та зацікавленого нейтралітету Аскольда юний венед почав перетворю­ватися на сучасного молодого киянина. Тонкоголосі в’юнкі продавці магазину раз по раз під різними при­водами зазирали до нього у примірочну.

Домовик, послухавши їхні думки, врешті рекомен­дував Аскольдові втрутитися. Хлопець покликав стар­шого зміни і холодним, зверхнім тоном попросив поз­бавити їх такого липкого сервісу.

Аск спробував було розрахуватися за покупки гріш­ми, що віддав йому Лахудрик після вечірки на Русанівці, але Павло категорично наполіг, аби заплатити за Ільків одяг самому.

За кілька хвилин молоді люди, залишивши стар­шому сотню чайових (що для цього магазину стало унікальним випадком), ішли вечірнім Хрещати­ком. На них зацікавлено озиралися дівчата, особ­ливо на Ілька.

— Павле, — звернувся венед, — ти маєш з моєю до­помогою ввійти в особливий стан трансу і спробувати відчути сестру. Це непросто, і потребує кількагодинної підготовки, для якої нам знадобиться якесь усамітнене місце. Найкраще входити у такий транс уночі.

— Нічого ліпшого за ваше горище, Лахудрику, мені не спадає на думку, — сказав Аскольд невидимому до­мовикові. — Мамі я скажу, що Ілько студент Львівсько­го університету і приїхав до Києва на ту ж конферен­цію, що й Павло.

— Правильно, з твоєї кімнати найкоротший шлях до табору Апостола, і ми завжди зможемо звернути­ся по допомогу до нього, — озвався Ілько.

— «Апостол» — це чиєсь прізвисько? — запитав Павло.

— Ні, швидше звання, чи, точніше, сан... — Раптом Аскольд ляснув себе по лобі. — Ільку, ти обшукав Дєнісова, перш ніж спровадити