Час настав - Костянтин Матвієнко

— Ні.

— Ми з тобою зробили дурницю. Він може мати зброю і становитиме небезпеку для Андрія, та й сюди може пролізти, якщо знайде браму!

Аскольд негайно зателефонував Апостолові. Почув його голос і полегшено зітхнув.

— Ти геть нас тут, у першому сторіччі, за дурнів маєш? — іронічно запитав Андрій, вислухавши хлопця. — Ми, звісно, обшукали його. Зброї він не мав. Щоправда, був мобільний, який я тимчасово конфіскував і вимкнув, як ти мене вчив. Браму ми накрили куренем, і її удень та вночі стережуть двоє озброєних чоловіків. За нас не турбуйся, тепер для тебе немає важливішого завдання, ніж визволити дівчину.

Хлопці зайшли до недорогої кав’ярні «Двоє гусаків», з’їли легку вечерю, при цьому Павлові Ілько дозволив лише склянку солодкого чаю. Тоді вирушили на горище до домовика, де венед мав навчити Надіїного брата входити у транс.

Аскольдові з Лахудриком на цей сеанс вхід було за­боронено. Вони повернулися до квартири. Там на Аска чекала чимось стурбована мама.

— У мене була сьогодні розмова з завідувачем нашої кафедри, — сказала вона синові. — До нього звернув­ся проректор-завгосп із дуже наполегливим прохан­ням: вплинути на тебе, щоб ти погодився на співпрацю з якимось близькосхідним вченим — Пінським. Проректор натякнув, що коли у цьому проханні йому відмовлять, то у нашої кафедри, ніби самі собою, ви­никнуть проблеми з приміщенням. Може трапитися нагальна потреба, наприклад, влаштувати позаплано­вий ремонт, і всім викладачам доведеться півроку ли­шатися без робочих місць або їздити кудись у перед­містя, а багато хто з них навіть інтернету вдома не має. Чим ти так зацікавив цього чоловіка?

— Його цікавлять наші розкопки у Лаврі. Але, мамо, не хвилюйся. Обіцяю, що більше тебе і твоїх колег не турбуватимуть через мене.

— Гаразд, ти не переймайся дуже через це. Завтра неділя, ми з подружкою плануємо податися по крам­ницях, тебе не будитиму. Добраніч.

— Добраніч, мамо.

Опинившись у своїй кімнаті, розлючений Аск мовив до Лахудрика:

— Цього вже я тому довбойо...

— Не матюкайся, в тебе це все одно неприродно ви­ходить, — перервав його Лахудрик.

—...покидьку Пінському не подарую! — випра­вився Аскольд. — Він вважає, що тут можна поводи­тися так нахабно, чіплятися до людей у який зама­неться спосіб?!

— З його дій видно, що ти дуже потрібний йому на­віщось. Я ж тебе попереджав, що слід було одразу при­ділити йому увагу, тоді б знали, у чому насправді його інтерес. А ти ж двічі його відшив! — дорікнув домовик.

— Усе одно, діставати маму — це вже межа непоряд­ності. Приб’ю гниду!

— Таки з ним слід щось робити, бо коли зрозуміє, що насправді не здатен бодай трохи тебе примусити до співпраці, то, гляди, ще спробує якось вплинути на тебе фізично, — непокоївся домовик.

— Він уже намагається створити мені проблеми в сім’ї. Доведеться зайнятися ним упритул...

— Ти дуже стомився, тобі слід бодай трохи відпочи­ти.

— Справді, очі злипаються. Сподіваюся, у хлопців щось та вийде. Коли Ілько йтиме з горища, тихенько відчини йому двері квартири. Нехай лягає спати біля мене на дивані або йде у табір. Павло ж сказав, що по­їде на квартиру до Борисової бабусі. Добраніч.

***

Лахудрик, невидимий, спав у своєму улюбленому куткові Аскольдової кімнати: домовикам теж інколи треба поспати. Несподівано він відчув якесь непевне занепокоєння. Домовик облетів усю квартиру. Зазир­нув на балкон. Усе було тихо. Аскольд і його мама спа­ли у своїх кімнатах. У вікно кухні світив холодним світ­лом вуличний ліхтар. Але відповідального бакалавра не полишав неспокій. Врешті, він крізь вхідні двері ви­зирнув на сходовий майданчик. Просто біля дверей їх­ньої квартири, що на третьому поверсі, на сходах сиді­ли двоє трохи нетверезих чоловіків. Один з них, глад­кий, в окулярах, тримав на колінах якийсь прилад, схо­жий на переносний комп’ютер. Лахудрик одразу впіз­нав цього молодика: саме він стежив за Аскольдом, на­магаючись наздогнати хлопця у метро на станції «Площа Льва Толстого». Саме його кишені вичистив домовик, аби він не зміг пройти за турнікет. Чоловіки пошепки розмовляли між собою.

— Так, портал точно где-то здесь, — казав товстун, вдивляючись в екран. — В одной из этих двух квартир. Если бы у нас были их планы, то можно было бы уста­новить точно. Надо узнать, кто здесь живет.

— Это просто, — відповів інший. — У меня есть элек­тронная база данных адресной службы Киева. Там по ад­ресу легко установить фамилии проживающих. Сейчас посмотрим. — Він дістав з кишені куртки портативний електронний записник і ввів номери будинку та потріб­них їм квартир. Озвався вже за хвилину: — Хм! Анастасия Четвертинская и Аскольд Четвертинский. Тимофей, и по­чему меня это совершенно не удивляет? Нет, ну ты мне скажи, где такие нахальные нахалы берутся: установить пространственно-временной портал в собственной квар­тире?! — Тараторкін кивнув на двері Четвертинських.

— Нам необходимо туда проникнуть. Это единствен­ный способ выручить Александра, — сказав Тімафєй.

— Следует хорошо подготовиться. Мы не знаем, кто на самом деле стоит за этим студентом и какими воз­можностями они обладают. Сейчас единственное, что мы можем сделать, — это снять слепки замков. Хорошо, что у меня сохранилась привычка всегда носить с собой все необходимое для этого.

Чоловік дістав невеликий футляр, вийняв звідти прозорий пакунок із пластичною масою і почав роз­минати її у пальцях.

Терпець домовику-бакалавру Лахудрикові Пенатію урвався! Спочатку під’їздом прокотився потужний хо­лодний протяг. Потім двері Аскольдової квартири за­світилися сліпучим світлом, з якого просто на чекістів мчав табун диких коней. За табуном у синє небо підні­малася хмара рудого пилу. Картина була настільки реа­лістичною, що чекісти відсахнулися. Згори пролунав гучний замогильний регіт. Молодики кинулися схода­ми униз. Тімофєй ледве встиг схопити свій сканер, фут­ляр зі шпигунським приладдям лишився на підлозі.

Скільки вони не бігли, сходи не закінчувалися. Врешті, захекавшись, молодики зупинилися. Вияви­лося, що вони лише на другому поверсі. Спустилися поверхом нижче... і опинились на другому поверсі.

— Так, спокойно, Тимофей! — спробував заспокоїти Тараторкін радше себе, аніж напарника. — Давай поп­робуєм подняться вверх.

Вони піднялися і опинилися на... четвертому по­версі. Третій просто зник. Багаторазово повторивши свої дії, чекісти врешті переконалися, що ані виходу з під’їзду, ані третього поверху в ньому вони не знай­дуть. Сканер упевнено фіксував близькість брами, а мобільні телефони показували наявність мережі зв’язку. Минуло кілька годин. Тараторкін нарешті ви­рішив телефонувати Арнаутському, аби розповісти, що вони заблукали у під’їзді будинку, ніби в тайзі, — сміху буде! Тімафєй, піддаючись наростаючій паніці, збирався