Час настав - Костянтин Матвієнко

Павло поворухнувся і застогнав, не розплющуючи очей.

— Йому треба добре виспатися у теплі, а потім ви­пити чогось солодкого, — пояснив Ілько.

— Зробимо, — пообіцяв Аскольд.

Він поправив на Павлові ковдру і вийшов на кухню. Мати вже подалася по крамницях. Аск покликав Лахудрика і попросив приготувати Павлові, як той виспить­ся, чай з медом. Домовик пообіцяв усе зробити якнай­краще, а коли хлопець почав розігрівати сніданок, зая­вив, що з цим він також упорається, — нехай краще Ас­кольд іде вмиватися й запрошує Ілька до столу.

За сніданком Лахудрик розповів хлопцям про нічну спробу цекістів удертися до квартири. Самозадоволено зауважив, що тепер вони довго не наважаться сюди потикатись, а потім віддав Аскольдові трофейний шпигунський футляр, який загубив Тараторкін.

— Дякую, звісно, але наступного разу якось уникай лякати моїх сусідів, — попросив Аскольд. — Чоловік, який переплутав заблукалих чекістів із найманими вбивцями, працює перукарем і масажистом одного са­мозакоханого політика. Уявляєш, яка загальнодержав­на трагедія трапиться, коли він з переляку щось не там відріже або наростить? А вибори вже скоро!

— Та бодай їм усім щось там повідрізало! — рап­том по-простонародному визвірився на політиків домовик.

Аскольдові в цей час подзвонив детектив Дмитро.

— Ми вирахували Арсена, колишнього Надиного друга, і, можливо, сьогодні будемо готові улаштувати вам, як ви і просили, візуальний контакт із ним. Зали­шайтесь на зв’язку, будь ласка.

— Гаразд. Я до ваших послуг у будь-який час, — по­обіцяв Аскольд.

Щойно він закінчив розмову з детективом, як про­лунав дзвінок домашнього телефону. Хлопець зняв слухавку.

— Доброго ранку. Я можу поговорити із громадяни­ном Четвертинським Аскольдом Володимирови­чем? — почувся у слухавці офіційний чоловічий голос.

— Слухаю вас.

— Мене звуть Микола Трохимчук, майор Служби. Мушу поставити вам кілька запитань.

— Ставте, — байдуже відгукнувся Аскольд.

— Це не телефонна розмова.

— Тоді викликайте повісткою, а зараз даруйте, у ме­не сніданок холоне.

— Ми можемо поспілкуватися з вами неофіційно?

— А що ми зараз робимо?

— Я щойно говорив із професором Довжиком з при­воду певних дивних обставин, які, можливо, пов’язані з вашими розкопками у Лаврі, і Юрій Вікторович не заперечував, аби я зустрівся з вами.

— Ви, мабуть, були дуже наполегливі у проханні не заперечувати...

— Послухайте, юначе!.. — Майор удав, ніби йому терпець уривається. — Можливо, вам загрожує небез­пека, інакше я б не телефонував. Зустріч із вами є мо­єю приватною ініціативою. Можна, звісно, створити формальні підстави, щоб офіційно викликати вас у Службу, але це лише гаяння часу і зайвий розголос. Визначайтеся самі: якщо відчуваєте, що є потреба у на­шій розмові, призначаймо зустріч. У мене досить ро­боти, окрім того, щоб витрачати час на балачки.

Аскольдові стало ніяково за свою непривітність, і він відповів:

— Гаразд, пане майоре. Ми могли б зустрітися завтра?

— Так, але краще сьогодні.

— Тоді просто зараз. На Майдані вас влаштує?

— Гаразд, я буду за десять хвилин біля Лядських во­ріт[33], — лаконічно відповів Трохимчук.

Доручивши Ількові наглянути за Павлом, Аскольд, прихопивши з собою шпигунський футляр Тараторкіна, разом з Лахудриком вирушили на зустріч з майо­ром Трохимчуком.

Той уже чекав на студента під цегляним муляжем Лядських воріт, над якими розгорнув золочені крила бронзовий архістратиг Михаїл. Лахудрик ще на підході до місця зустрічі вказав Аскольдові на чолові­ка, який наполіг на цій розмові. Тому студент упевне­но підійшов до нього і привітався.

— А як ви здогадалися, що це саме я? — спитав зди­вований майор.

— Інтуїція. То про що ви хотіли поговорити?

— Скажіть, ви знаєте, хто такий Алєксандр Дєнісов?

— Співробітник Центру історичних корекцій Феде­рації — цекіст, як вони називають службовців своєї контори, який видає себе за журналіста газети «Пер­вопрестольний комсюк».

— Звідки така поінформованість? — Майор до­клав максимум зусиль, аби не виказати свого здивування прямолінійністю відповіді та обізнаністю співрозмовника.

— У сучасному інформаційному суспільстві дуже важко щось приховувати. Чули про інформаційні тех­нології?

— Звісно, але дозвольте не повірити, що за допо­могою цих технологій можна отримувати таку ін­формацію.

— Справді? — вдавано здивувався Аскольд. — А що ви скажете, коли я викладу й інші питання, що цікав­лять вас? Наприклад, про пана Бенціона Пінського, якого ви також вважаєте співробітником однієї з близькосхідних розвідок.

— А це так? — не втримався майор.

— А не знаю я, — майже передражнив його Ас­кольд. — Пінський, між іншим, намагався тиснути на завідувача кафедри, де працює моя мама, щоб вона примусила мене співпрацювати з ним... А ось тепер ви, пане майоре, намагаєтесь несподівано запитати мене, що таке може знати звичайнісінький студент, що за ним ганяються співробітники спецслужб одразу двох країн.

— Припини це свинство! — загарчав у Аскольдовій голові Лахудрик. — Чоловік, між іншим, переймається твоєю безпекою. Будеш так поводитись, більше ані слова тобі про чужі думки не розповім!

— Соррі, соррі, більше не буду. Але ти тримай його думки все ж під контролем, будь ласка. — Аскольд ви­рішив не випробовувати характер домовика.

Цього разу майора вже не вдалося заскочити зне­нацька, і він упевненим тоном заговорив:

— Телепатією бавитеся, молодий чоловіче. Отже, ви замість мене поставили собі справді важливе запитан­ня, то якою ж буде відповідь?

— Щодо Пінського, поки що не знаю, правда. А от цекістів цікавить наше минуле. Вони вважають, що мають технології, які, уявіть собі, можуть змінюва­ти історію!

— Ви це серйозно?!

— І цього не знаю, принаймні вони так думають. От ви їх самі й запитайте. З ними співпрацює такий собі по­літолог Михайло Полянський, як вам це, до речі, відомо. Дайте їм знати через нього, що служба в курсі щодо ак­тивності чекістів в Україні. І ще: сьогодні двоє з них — Тараторкін та Брєзґінцев — спробували отримати зраз­ки ключів від моєї квартири за допомогою ось нього приладдя. — Аскольд передав майорові загорнутий у поліетиленовий пакет футляр зі шпигунськими інстру­ментами. — Можливо, там є навіть відбитки «їхніх паль­ців. Як на мене, то ви могли б їм переказати, що Служба має достатній потенціал, щоб захистити помешкання громадян від зазіхань іноземних розвідок. Також вони сильно перелякали мого сусіда, який є перукарем і маса­жистом одного відомого політика. Ця «придворна осо­ба» вважає, що цекісти чатували на нього, щоб убити. Якщо