Час настав - Костянтин Матвієнко

— Очень любопытно. Спасибо. Сегодня же попрошу собрать всю доступную информацию об этом коллек­ционере.

Неділя — день не для роботи, та має пан майор турботи

Коли недільного ранку майор Микола Трохимчук у домовлений час прийшов до пам’ятника Кобзареві, там на нього вже очікував професор Юрій Довжик. Майорові дуже сподобалась така пунктуальність, але, з другого боку, стало незручно, що ненавмисне приму­сив очікувати на себе шанованого вченого.

— Даруйте, — почав він розмову, — що вам довело­ся чекати. І ще одне вибачення за цілковиту формаль­ність, але прошу поглянути на моє службове посвід­чення: майор Микола Трохимчук. — Він розгорнув темно-синю книжечку і зачекав, поки професор ков­зне по ній недбалим поглядом.

— Не переймайтеся, молодий чоловіче, я дуже люблю цей парк узимку, тому приїхав раніше, аби пройтися його доріжками. А формальності інколи допомагають, а не шкодять спілкуванню, — стримано відповів професор. — Прогуляймося, і я вислухаю ваші запитання.

— Власне, це не стільки запитання, скільки певна цікавість до вашої роботи...

— Ні, ні. Спілкуватися будемо одразу відверто. Я до­росла людина. Моє становлення відбувалося за радян­ської влади, а в ті часи КДБ мав великий вплив, особ­ливо в таких навчальних закладах, як університет. Тому я маю досвід спілкування з вашою установою і ро­зумію, що там не буває випадкових інтересів.

— Хіба я не можу просто цікавитися наукою?

— Можете, але запевняю вас, пане майоре, саме сьо­годні наука становить для вас інтерес в останню чергу. Перейдімо до вашої справи!

— Від вас, пане професоре, нічого не приховаєш, — погодився Трохимчук.

— Отож говоріть прямо: що або хто саме вас ціка­вить? Скажу одразу: нікого зі своїх знайомих я для вас характеризувати не буду.

— Юрію Вікторовичу, розумію традиційну пересто­рогу інтелігентної людини до нашої організації, та ін­коли виникають обставини, коли співпраця з нами не­обхідна.

— Запитуйте.

— Скажіть, чи немає чогось у вашій нинішній робо­ті такого, що могло б становити інтерес для іноземних спецслужб?

— Інтерес може бути різний: суто пізнавальний, ідеологічний чи матеріально-фінансовий, — почав аналізувати вчений. — Пізнавальний легко задо­вольнити з відкритих джерел. Ідеологічний залежа­тиме від того, яка саме держава виявила таку специ­фічну цікавість. Ми знайшли порівняно давнє похо­вання, але сам собою цей факт ніяк не може вплинути на усталені уявлення про історію церкви в Україні. Хоча, ймовірно, його можна якось використати у про­тистоянні двох патріархатів. Матеріальні цінності, знайдені нами, мають чималу вартість, але не таку, щоб цікавити спецслужби.

— До вас не звертались якісь незнайомі або мало­знайомі люди з несподіваними запитаннями? — поці­кавився майор.

— Ні.

— Можливо, до ваших помічників?

— Наскільки мені відомо, також ні. Утім, моя аспі­рантка говорила, що її запросив на розмову до ресто­рану якийсь заїжджий молодий кореспондент газети «Первопрестольний комсюк». Вона сказала, що він поставив кілька запитань стосовно мене і нашого по­мічника.

— Не могли б згадати його прізвище?

— Аскольд Четвертинський.

— Ні, я маю на увазі журналіста з «Комсюка», — уточнив Трохимчук.

— Я його не знаю.

— Пане професоре, величезне прохання: передзво­ніть, будь ласка, зараз вашій аспірантці й уточніть прі­звище і телефон цього журналіста, — і, попереджаючи заперечливий жест ученого, додав: — Звісно, ми може­мо викликати її офіційно і поставити наші запитання формально, але цілком можливо, що наші перестороги марні, а якщо ні, то раптом це зашкодить справі. Та й молода жінка, не настільки загартована життям, як ви, може пережити легкий стрес від повістки.

— Скажіть, шантаж був окремою вашою навчаль­ною дисципліною? — запитав професор.

Майор лише розвів руками, усміхнувшись, але очі його лишилися зосереджено-холодні.

— Це справді так важливо? — запитав професор піс­ля тривалої паузи.

— Буду відвертий. Ми вивчаємо одну дивну ситуа­цію. Можливо, це збіг обставин чи непорозуміння, та існує значна небезпека для певних людей, — терпляче пояснив майор.

— Мабуть, ця небезпека може загрожувати впливо­вим і багатим людям, якщо ви цим так перейнялися.

— А тут ви помилилися, пане професоре. Ідеться про цілком звичайних і дуже молодих громадян.

— Гаразд, зараз спробую.

Христина здивувалася проханню свого керівника, та за хвилину професор передав майорові координати журналіста Алєксандра Дєнісова.

— Ви згадали ще прізвище студента Четвертинського, — обережно приступив майор до головної мети розмови. — А чим він може бути цікавий цьому жур­налістові?

— Не знаю, він справді дещо вирізняється поміж од­нолітків поведінкою та інтересами, але не надто вже.

Він, до речі, висловив сміливу гіпотезу, що знайдене поховання належить митрополиту Петрові Могилі. Хоча, на перший погляд, цього не може бути, але вчо­ра я знайшов непрямі, та все ж підтвердження того.

— Тоді, можливо, це і становить інтерес для жур­наліста. Ви не проти, якщо я зустрінуся з Четвертинським?

— Ніби моє заперечення вас зупинить.

— Юрію Вікторовичу, я маю на увазі, що, зустрічаю­чись із ним, пошлюся на те, що вже розмовляв із вами.

— Щоб він більше довіряв вам? Не сподівайтеся, бо Аскольд — хлопець розумний і самостійний.

— Я лише поставлю кілька запитань, неофіційно.

— Спробуйте. Коли це все, то давайте прощатися. На все добре.

— Дякую вам. Даруйте за клопіт і всього найкращо­го. — Майор потис професорові руку.

Діставши мобільний, Трохимчук зателефонував на домашній телефон Аскольда.

***

Аскольд прокинувся від рипіння дверцят старої ша­фи. З брами вибирався свіжий та, як завжди, усміхне­ний Ілько. А поруч з Аском на дивані спав Павло. Втім, його стан був більше схожий на хворобливе забуття або непритомність: важке дихання, пошерхлі губи, темні кола навколо очей.

— Привіт! — озвався венед. — Павло дуже старався, і ми з четвертої спроби спромоглися відчути Надію. Хоч Апостол попереджав, що зазвичай це забирає кілька діб. Хлопець дуже виснажився через неймовірні психічні навантаження, тому я не пустив його до най­маної квартири й умовив лишитися спати у тебе. Дещо нам таки вдалося з’ясувати. Апостол навчив мене, як вводити людину в гіпнотичний транс і спрямовувати її зусилля. Павло відчув сестру і ввійшов у подумковий контакт із нею. На жаль, не так чітко, як це вдається Ла­худрику, але дещо ми з’ясували. Надія жива і неушкоджена, але голодна, і їй холодно. Перебуває в якомусь підвалі. Ми визначили, що це десь на південь звідси, та відстань встановити не змогли. її у ніч викрадення за­манив у машину Арсен, той спортсмен. Потім до них несподівано підсіли ще двоє чоловіків. Утрьох вони