Час настав - Костянтин Матвієнко

— Так, а что с мобильным Александра? — запитав Арнаутський.

— Отключен, но маяк в нем должен работать, даже когда есть видимость обесточивания телефона. Наши техники пытаются его запеленговать. Думаю, что если там есть сигнал мобильного, то будет и сигнал маяка: у них один физический принцип работы, — пояснив Тараторкін.

— Когда будет результат? — знову почав дратувати­ся Арнаутський.

— Это чисто технический вопрос, от нас с вами не зависящий, господин Арнаутский.

Тут у розмову втрутився Тімафєй:

— Я наложил сигнал новой точки перфорации на карту Киева. Это совсем близко — на улице Костель­ной. Мы можем попытаться пойти туда прямо сейчас.

Цекісти похапцем накинули темні непримітні кур­тки і, прихопивши сканер, рушили на вулицю. Арнаут­ський лишився чекати.

***

У таборі Аскольда і Лахудрика зустріли не на жарт схвильовані Апостол з Ільком.

— Вівтар Аратти, один з найпотужніших артефактів, створено ще до потопів та льодовика. Книга і жезл, зроблені з його допомогою, діють лише завдяки йому. Той, хто заволодіє вівтарем — Кубом, як ти, Аскольде, його звеш, отримає владу над часом. Без спеціальних знань він може заподіяти невиправне лихо всім світам, які поєднує Куб, — похмуро промовив Андрій.

— Ви маєте на увазі різні часи? — спитав Аскольд.

— Не лише. Різні часи існують у нашому світі, світі яв. Існує ще світ прав, горішній, і світ нав, долинний. Куб утримує рівновагу між ними, що дозволяє існува­ти всім трьом світам безконфліктно.

— Ви розповідаєте про те, що зветься тонкими світами? — здивовано звів брови Аскольд. — А я га­дав, що то все пустопорожні байки фантазерів від езотерики...

— Ну нічого ж собі, — вигукнув Лахудрик. — А я, на твою гадку, звідки приходжу до світу яв?!

— Саме так, панове. — Андрій поглянув на Асколь­да та Ілька. — Лахудрик та всі його родичі через те і мають різні властивості й здібності, бо живуть у тон­ких світах і звідти, наприклад, читають людські дум­ки, — пояснив Апостол. — Та зараз нам слід убезпе­чити вівтар Аратти від будь-якого контакту з неуком, бо реакція артефакту може бути вбивчою для світів і, безумовно, для самого зайди.

— Ми маємо мало часу, бо тут він іде повільніше, і якщо вівтар перебуває у моєму світі, то до нього швид­ше дістануться ті, хто також перебуває там.

— Не тягніть тура за роги! Аскольде, — гукнув Іль­ко, — доправ нас швидше до Куба.

Аск, не примушуючи себе просити двічі, створив браму, і вони вп’ятьох: Апостол, Аскольд, Ілько, Лахудрик та ще один молодий і дужий венед, якого покликали на допомогу, — перемістилися до пече­ри на крутосхилі Борисфену. Роззирнувшись та пе­реконавшись за допомогою Лахудрика, що туди ще ніхто сторонній не заходив, Аскольд створив браму вже безпосередньо до печери Куба. Обережно за­зирнувши туди, переконався, що там нікого. Отже, вторгнення ще не розпочалося. Аск не знав, як дія­ти далі. Андрій запропонував покластися на бійців­ський досвід Ілька, і той із задоволенням узяв на се­бе керівництво операцією.

Андрій лишився біля активованої брами, а молоді люди та домовик увійшли крізь неї...

Мить — і вони вже біля вівтаря Аратти. Хлопці, згідно з вказівками Ілька, займають позиції попід стінами печери.

З отвору, що веде нагору, долинає якесь шарудін­ня, чийсь хрипкуватий голос, — і ось уже головою вперед спускається довготелесий молодик. Яскра­вий промінь ліхтаря вихоплює Куб. Той відповідає абсолютною матовою чорнотою. Чоловік тягнеться до нього рукою, але з темряви раптом постає неви­сокий стрункий парубок.

— Привіт, — по-сучасному вітається Ілько. — Вам відомо, що без паспорта і реєстрації пересуватися у на­шому краї заборонено?

Цекіст лише очманіло кліпає очима. Лахудрик, матеріалізувавшись за його головою, вправно зні­має з неї переговорний пристрій. Ілько блискавич­но перерізає... страхувальний пояс Алєксандра, і во­ни з іншим венедом, підхопивши ошелешеного до­слідника попід руки, силоміць переводять його крізь браму до печери над Борисфеном. За мить постають перед Андрієм.

На синьому оксамиті вечірнього неба розсипаєть­ся зоряна сіль Чумацького Шляху. Алєксандр чи то від страху, чи то від свіжого повітря майже непри­томніє, тому венеди підтримують його. Аскольд про всяк випадок забирає у Лахудрика рацію і вимикає її. Алєксандр його не бачить, бо студент останній виходив з печери, закривши браму, і весь час мов­чки стоїть позаду.

— Що привело тебе, юначе, до цього місця? — доб­розичливо і спокійно запитує Апостол.

— Ізвєнітє, я плохо понімаю етот язик, — відпо­відає цекіст.

— Вчися балакати по-людськи, — втручається Ілько.

— Ільку, а ти вчися чемності, — суворо гримає на темпераментного венеда Апостол. — Іскандере! — Він знову ласкаво звертається до цекіста, який потроху приходить до тями. — Щиро кажучи, я можу не ставити тобі жодних запитань, бо твої на­міри і так відомі мені. Я знаю, чому прийшов ти до вівтаря Аратти, але не можу дозволити, аби ті, хто послав тебе, скористалися ним задля своєї мети. Тож побудеш у нас на гостині...

— Я гражданін Фєдєрациі, і ви отвєтітє за моє по­хіщеніє, как за акт мєждународнава тєррорізма! — Алєксандр навіщось із пафосом виголошує цю дурну­вату маячню.

— От лишенько з тобою. Та навіть римські юристи не скажуть тобі, яка держава тут і зараз здійснює юрисдикцію над цим краєм. Крім того, дві тисячі ро­ків — цілком достатній термін давнини для найсуворішого карного кодексу, — всміхається Апостол. — Да­руй, але мусимо зберігати певну обережність — тобі зав’яжуть очі.

Не чекаючи цекістової згоди, Ілько зав’язує йому очі своїм поясом. Аскольд створює браму в табір, і венед копняком переправляє туди Алєксандра та йде за ним.

На крутосхилі лишаються Андрій, Аскольд, Ілько та Лахудрик.

— Нам слід сховати вівтар Аратти, бо якщо про нього довідалися такі, як цей Алєксандр, то вони не заспоко­яться аж доти, поки не заволодіють ним. — Апостол заклопотано походжає біля печери. — Вівтар дуже важ­кий. Його надзвичайно складно буде кудись перенести.

— А його немає потреби переносити кудись дале­ко, — зауважує Аскольд. — Достатньо зсунути лише на крок крізь браму — і він зникне з двадцять першого століття.

— От що означає навчатися у Київському універси­теті — одразу видно, що туди дурнів не беруть! — жар­тома хвалить хлопця Апостол.

— Ще і як беруть! — заперечує студент.

— Тобі ліпше знати, — легко погоджується Анд­рій. — До роботи!

Троє чоловіків знов