Час настав - Костянтин Матвієнко

Він передзвонив семінаристу Володимирові й на­казав негайно прийти до Хрестовоздвиженської церкви. Хлопець не примусив себе довго чекати, але виглядав помітно знервованим, а до чекістів поста­вився відверто недружньо. Втім, вислухавши наказ священика, пообіцяв усе виконати. Піп, попрощав­шись, пішов.

Психотехнолог Алєксандр спробував було порозумі­тися з відлюдькуватим семінаристом, але той уперто не йшов на контакт. Він відімкнув старовинні двері ве­ликим ключем, що його залишив отець Василій, і впустив чекістів до печер. Замкнувши їх, одразу ви­йшов на подвір’я і набрав Аскольдів номер.

Тімафєй з Алєксандром пробралися до розколу і ввійшли до печери, де раніше була домовина з моща­ми. Сканер перфорацій вказував на максимальну близькість точки переходу. Цекісти детально обстежи­ли нішу і в її дальньому кутку знайшли схований за ку­пою обваленого ґрунту вузький лаз, що стрімко вів униз. Його затерті краї та чіткі сліди взуття на ґрунті свідчили про те, що ним нещодавно користувалися. Опецькуватому Тімафєєві годі було й думати, щоб пролізти у цей вузький отвір, а Олександр почувався трохи моторошно. Світло потужного ліхтаря, спрямо­ване дослідниками у лаз, губилося у суцільній темряві. Час спливав — слід було діяти.

Врешті-решт Алєксандр наважився. Тімафєй надяг­нув на нього страхувальний пояс із тонким капроно­вим канатом, які дістав зі свого портфеля, допоміг прилаштувати мікрофон і навушники портативної ра­ції для зв’язку у підземеллях, і молодик почав спуска­тися у вузький похилий хід. Канат поволі розплутував­ся. Алєксандр час від часу повідомляв по рації, що з ним усе гаразд. Сканер наразі не фіксував перетину точки перфорації крупним біологічним об’єктом — чекіст лишався у нашому світі.

Алєксандр сповістив, що досяг протилежного кінця ходу і бачить перед собою у невеликій печері абсолют­но чорний скляний куб. Тімафєй поглянув на сканер і раптом побачив, що точку перфорації долає великий біологічний об’єкт, схоже, людина. Він уже хотів пові­домити напарника про те, що той минає бар’єр часо­простору, коли зрозумів: об’єкт переходить межу з ін­шого боку — з боку першого століття. Окрім того, по­ряд із цим об’єктом у тому ж напрямку рухалося ще два. Тімафєй крикнув Алєксандрові, щоб той негайно повертався, і потягнув канат, аби йому допомогти. Та, натягнувшись немов струна, канат різко ослаб, і Тімафєй витягнув з лазу його кінець — схоже, просто пере­різаний. У рації на мить почулися ніби людські голоси, потім якесь невиразне шарудіння — і все стихло. Тіма­фєй голосно погукав напарника, але з лазу більше не долинало жодного звуку.

Він не на жарт перелякався: Алєксандрова рація не відповідала, хоча індикатор зв’язку підтверджував йо­го наявність, просунутися в отвір самому неможливо, кликати на допомогу нікого, бо навмисне усамітнилися, а логічно пояснити зникнення колеги священикам не випадає. Сівши на підлогу, Тімафєй спробував опа­нувати себе.

Трохи оговтавшись від шоку та зачекавши, коли мине погоджена з семінаристом година, він піднявся до дверей і тихенько постукав у них. Ті одразу ж від­чинилися. Семінарист Володимир випустив Тімафєя, спокійно поглянув на нього, потім на сходи, що спускалися у печери, і... не висловивши жодного зди­вування відсутністю Алєксандра, зачинив двері. Слова пояснень (ідіотських, правду кажучи, але ін­ших не придумав) про те, що, мовляв, його набож­ний напарник вирішив молитися святим мощам на самоті усю ніч, замерзли у Тімафея на губах. Він швидко попрощався з хлопцем і вискочив на по­двір’я. Там, біля виходу, стояв ще один семінарист, у якому цекіст легко впізнав іншого підопічного отця Василія, здається, на ім’я Антон.

Тімафєй набрав номер телефону Тараторкіна. Зу­силлям волі примусивши себе додержуватися елемен­тарних норм конспірації, лише повідомив шефові, що є потреба у терміновій зустрічі. Домовилися негайно побачитися в їхній квартирі на Михайлівській.

***

— Не ображайся, Павле! — сказав Аскольд, коли во­ни, знявши у передпокої куртки та взуття, пройшли до його кімнати.

— Але погодься, неприємно, коли тебе бачать на­скрізь, — відказав Павло. — Ти що, екстрасенс?

— Ні, не я, але про це згодом.

До Аска на подумковому зв’язку заговорив Лахуд­рик:

— Дзвони Ількові, він обіцяв тобі щось придумати. Аскольд набрав Ільків номер, і хлопець одразу від­гукнувся:

— Я думав над тим, що ти мені вчора повідав. Навіть добродію Апостолові розповів. Вибачай, що без тво­го дозволу, але він дуже мудрий чоловік, тому зможе підказати вихід у найважчих обставинах.

— Тут зі мною Надійчин брат, ми разом міркуємо, що робити, і, правду кажучи, зайшли у безвихідь, — сказав Аскольд.

Павло здивовано поглянув на нього. Аск жестами показав, що все гаразд. А Ілько вів далі:

— Андрій справді дещо підказав. До речі, він дозво­лив, за крайньої потреби звісно, розповідати тим, до кого ти маєш довіру, про наше спілкування і можли­вість подорожей у часі. Треба терміново зустрітися, — запропонував венед.

— Гаразд, давай у мене вдома, — мовив Аскольд. — Ти знаєш, як сюди потрапити.

Цієї миті просто над його головою матеріалізувався Лахудрик, кумедно скрививши свого писка. Аскольд, не стримавшись, показав йому кулака. Коли ж Павло й со­бі глянув угору, то там, окрім стелі, звісно, вже нічого не було. Він з неприхованою тривогою подивився на Аска.

— Лахудрику, негідна сутносте, негайно з’явись на очі нам обом, а то мене вже за божевільного мають! — гримнув Аскольд.

— І зовсім не за божевільного... — Домовик види­мим завис у повітрі поміж співрозмовниками. — Пав­ло лише вирішив, що ти вживаєш щось міцніше за ко­ноплі й воно тебе розбирає хвилями, та хотів поради­ти якусь пристойну наркологічну клініку, звісно в До­нецьку. Врешті, познайом нас.

Павло приголомшено мовчки дивився на домовика. Аскольд, скориставшись паузою, офіційним тоном від­рекомендував:

— Лахудрик Пенатій, домовик-стажер нашого будинку, бакалавр. Він нещодавно навчився читати людські думки. Вибачай, що я скористався його можливостями, але обста­вини нашого з тобою знайомства вимагали пересторог.

— Якщо це не сон і не глюки, то нічого крутішого я у своєму житті не бачив, — нарешті вимовив Павло, опускаючись на диван. — Суперово!

— Змушений сказати, що сьогодні тобі доведеться познайомитися з ще дивовижнішими речами, — сповіс­тив Аскольд.

— У вас ще стане часу надивуватися... — Домовика перервав дзвінок мобільного.

Аскольдові телефонував знайомий семінарист Во­лодя. Він розповів, що отець Василій привів до Ближніх печер якихось підозрілих молодиків і по­просив замкнути їх там. Аск, упізнавши за описом цекіста-псевдожурналіста Алєксандра Дєнісова, не­гайно набрав номер Апостолового телефону і переповів йому сказане семінаристом, висловивши припущення, що ці люди цілеспрямовано намага­ються потрапити у минуле. Андрія дуже стурбувала ця звістка. Він попросив Аскольда терміново прибу­ти до табору.