Земля у рівновазі - Альберт Гор

землеробства, що використову­валися у примітивніших землеробських системах. Не будучи ані такими дикими, як їхні некультивовані родичі у гірських долинах, ані настільки вдосконаленими, як їхні сучасні гібридні брати та сестри, вони проте характеризуються значно ширшим спектром генетичного розмаїття, аніж вдосконалені та селекціоновані сорти. На жаль, багато місцевих сортів перебувають тепер також під заг­розою внаслідок поширення сучасних високоврожайних сортів. Міжнародна конференція у Мадрасі, в Індії, 1990-го року, спонсо­рована Кістоунським центром, дійшла висновку: «це нещастя, що багато країн свідомо чи несвідомо втратили свої традиційні місцеві сорти внаслідок поширення високоврожайних сортів і тим самим збільшили генетичну однорідність». Наприклад, у Сполучених Штатах з усіх овочевих сортів, занесених у список Міністерством сільського господарства у 1900 році, за однією з оцінок, тепер зали­шилося не більше ніж 3%.

Сполучені Штати, проте, мають лише один центр генетичного розмаїття — верхній Середній Захід, де у природі ростуть чорниця, журавлина, єрусалимський артишок, горіх пекан та соняшник. Фактично усі інші центри розташовані у країнах «третього світу» в оточенні щораз більшої кількості населення, що шукає дров, харчів і землі — навіть раніше віддалених ділянок землі — для життя. Щоб заробити тверду валюту на експорті і таким чином сплатити свої велетенські борги індустріальним державам, ці зубожілі країни віддають землі, що колись використовувались для власного земле­робства із генетично багатими місцевими сортами, під вирощування монокультурних гібридних сортів культур на продаж за кордон. (Така тенденція має прецеденти. Упродовж Великого картопляного голоду, наприклад, Ірландія вирощувала багато пшениці, яка майже уся експортувалася до Англії для сплати боргів.) Ясна річ, ці нові «диво-культури» також забезпечують вищі врожаї для внутрішніх ринків і тимчасово ліквідували голод у кількох країнах «третього світу». Але широко розрекламована «зелена революція» у більшості країн не зуміла подолати основних економічних проблем на зразок тих, що зумовлені системами несправедливого землеволодіння, які часто дозволяють багатій еліті контролювати велетенський відсо­ток родючої землі. Проблемою стали і деякі галасливі програми розвитку, організовані і фінансовані міжнародними фінансовими інститутами: у дуже багатьох випадках вони виявляються кричуще непридатними для культури чи екології регіону, на який спрямовані. Більше того, вищих врожаїв завдяки генетично зміненим власти­востям культур часто не можна отримувати впродовж довгого часу, оскільки до цих культур чіпляються шкідники і хвороби, а надмірне зрошування та надмірне удобрювання завдає шкоди ґрунту.

Тимчасом, очевидна несправедливість сучасної структури гло­бальної продовольчої системи викликала недовіру «третього світу» до зусиль багатонаціональних корпорацій продовжити вивіз диких родичів сучасних культур з їхніх центрів генетичного розмаїття. Існувало, зрештою, чимало історичних прикладів того, як розвинуті країни брали генетичні скарби у країнах, що розвиваються, без належної компенсації. Перший з пароплавів, що будь-коли про­пливли уверх Амазонкою до Манаусу у Бразилії, покинув місто серед ночі з вантажем саджанців каучукових дерев — на той час основним джерелом доходів Бразилії. Оскільки подорож назад до Англії з паровим двигуном була значно швидша, ніж під вітрилами, рослини вижили за допомогою нового винаходу — портативного терарію. Доглянуті в оранжереях, вони наступного року були перевезені до британської колонії, Цейлону. Втративши свою монополію на рин­ку гуми, Бразилія зазнала економічної невдачі. Манаус, що був найбагатшим містом у Новому Світі, зі сліпучими електричними вогнями і навіть відомим оперним театром, менше ніж за два роки у буквальному розумінні погасив свої вогні.

І хоча теперішня недовіра до селекціонерів рослин у «третьому світі» в значній мірі невиправдана, її все ж неважко зрозуміти. Такі події, як ухвалення нових законів США, що забезпечують патент­ний захист і приватну власність на нові сорти культур, а також протекціонізм Європейського спільного ринку, Японії та інших країн, підживлювали цинізм у розвинутому світі і привели до нових спроб досягнення більш рівноправних економічних стосунків.

Фактично неможливо оцінити вартість багатого розмаїття гене­тичних ресурсів на Землі. І справді, їхню вартість не можна виміряти лише грішми. Але коли йдеться про харчові культури, то ми при­наймні маємо певні критерії, за якими можна наближено оцінити вартість генів, що опинилися тепер під загрозою. Каліфорнійський проект сільськогосподарських угідь (КПСУ) нещодавно повідомив, що Міністерство сільського господарства здійснювало пошук серед 6500 відомих сортів ячменю і врешті зупинилося на одному сорті ефіопського ячменю, що зараз захищає увесь каліфорнійський вро­жай ячменю вартістю 160 млн. доларів від вірусу жовтого карлика. Схожі дикі гени сприяли збільшенню врожайності культур — для багатьох культур більше ніж на 300% — лише за останні десятиліття. Серед багатьох прикладів вартості диких генів, знайдених КПСУ, заслуговує на увагу «начебто непотрібна дика пшениця з Туреччини, [яка] передала гени опірності до хвороби комерційним пшеничним сортам, що принесли 50 млн. доларів щорічно лише Сполученим Штатам, а також дикий хміль, [який] надав «кращої терпкості» англійському пиву і у 1981 році приніс 15 млн. доларів британській пивоварній промисловості».

Цінність генетичного розмаїття була помічена, безперечно, тими, хто інвестує у глобальне сільське господарство, а також генетиками рослин. Тому зараз, окрім диких родичів та місцевих сортів, існує інше джерело розмаїття: банки генів, дивовижна їх кількість. Деякі управляються урядами, деякі — приватними компаніями з вироб­ництва насіння і багатонаціональними корпораціями, деякі — університетами, і на диво велика кількість — окремими людьми, багато з яких є просто відданими своєму хобі. Існуюча система пере­буває у жахливому стані внаслідок недостатньої уваги і грошової підтримки з боку уряду, незначної координації між різними схо­вищами, неналежних захисту і підтримки національних колекцій, а також відсутності розуміння невідкладності дій, коли йдеться про такий дорогоцінний ресурс, особливо це стосується багатьох овочів та зерна, які зараз відіграють меншу роль у світовій торгівлі сіль­ськогосподарською продукцією і тому перебувають у ще більшій небезпеці.

Крім того, змінюється увесь ландшафт у галузі виробництва насіння. Багатонаціональні хімічні компанії скуповують компанії, що виробляють насіння, та інші джерела генетичного розмаїття і просувають на ринок або готують до просування нові сорти рослин, сумісні з великою кількістю пестицидів та добрив, що приносять їм прибутки, але шкодять глобальному довкіллю.

На основі ранжування найбільших світових компаній, що ви­робляють насіння, за 1991 рік дві з п'яти найбільших компаній — агрохімічні. Чимало інших, включно з найбільшою у світі «Паєніер-Хай-Бред», уклали угоди з хімічними та біотехнологічними компа­ніями з метою селекції сортів рослин, опірних до гербіцидів.

У деяких випадках це могло б бути корисним. Наприклад, компа­нія «Монсанто» клонувала ген опірності до її екологічно менш небезпечного гербіциду «раундап». Та частіше результати бувають зловісніші. «Калген», біотехнологічна компанія в Каліфорнії, без­посередньо співпрацює з хімічною компанією «Рон-Пуленк» над розробкою сортів бавовни, стійких до броноксинілу, репродук­тивного токсину, що, як вважалося, небезпечний для фермерських працівників. А німецька хімічна компанія селекціонувала рослини, опірні до 2,4—D, що, як виявилося,