Земля у рівновазі - Альберт Гор

описав їх. Таких центрів у світі є всього дванадцять, кожен з них — це родовий дім з десятка най­важливіших для сучасного землеробства рослин. Загальна кількість важливих культур дивовижно мала: фактично усі світові харчові культури та харчові злаки походять лише від близько 130 рослин­них видів, переважна більшість яких вперше була освоєна ще у кам'яному віці.

Більшість центрів генетичного розмаїття знайдено, як сказав Вавілов, «на смузі між двадцятьма і сорока п'ятьма градусами пів­нічної широти, біля найвищих гірських кряжів, Гімалаїв, Гіндукуш, гір Ближнього Сходу та Апеннін. У Старому Світі ця смуга відпо­відає широтам, а у Новому Світі вона тягнеться вздовж меридіанів, але в обох випадках відповідає загальному напрямку великих гірських кряжів». Родовий дім пшениці, наприклад, — це гірська місцевість північного Іраку, південної Туреччини і східної Сирії, безпосередньо в межах смуги, описаної Вавіловим. Багато сортів пшениці росте тут у природі, але ця різноманітність не відображена в культивованій пшениці. Справді, менше ніж 10% генетичної різноманітності пшениці знайдено в рослинах, що тепер ростуть як зернові культури. На думку біолога Нормана Маєрса, ще 30% гене­тичного розмаїття в пшениці можна знайти в різних банках насіння в усьому світі. Але майже дві третини сортів пшениці знайдено лише в дикій природі, і більшість — у тому-таки первинно визначеному Вавіловському центрі.

Центр розмаїття для кави розташований в ефіопській гористій місцевості. Але кава зараз вирощується на багатьох територіях світу, одна з них — регіон Анд у Колумбії та Бразилії, і кожного разу, коли нового шкідника чи хворобу не вдається побороти генетичним опо­ром доступного насіння, вирощувачі зерен кави мусять повертатися на ефіопську гористу місцевість у пошуку диких родичів, що можуть вступити у бій з новою загрозою. Кілька років тому це сподівання на генетичну батьківщину кави набуло іронічного повороту. Коли Бразилія зазнала міжнародної критики за терпимість до повсюдного винищення амазонського вологого лісу, невеличка група бразиль­ців вирушила до Аддіс-Абеби, щоб виразити своє занепокоєння з приводу щораз більшого винищення лісів у Ефіопії, життєво важ­ливих для майбутньої життєздатності врожаїв кави.

Батьківщина кукурудзи — ті частини Мексики та Центральної Америки, що розташовані на узвишшях, а картоплі — окремі території Анд у Перу та Чилі. Століттями, навіть тисячоліттями ці віддалені центри генетичного розмаїття були у безпеці. Вавілов вважав, що культури кам'яного віку, від яких ми повністю залежимо сьогодні, були здатні виживати у цих гористих регіонах завдяки величезній різноманітності ґрунтів, рельєфу місцевості та клімату. Крім того, недоступність гір та ізольованість рівнин між ними забезпечували відносно надійний захист від руйнівного впливу цивілізації та торгівлі.

На жаль, наша глобальна цивілізація набула зараз такої веле­тенської сили та радіусу дії, а потреби щораз більшої кількості населення в землі, дровах та ресурсах усіх родів та видів тепер такі непомірні, що вона стрімко наступає на кожен із дванадцяти Вавіловських центрів генетичного розмаїття, навіть на найвіддаленіший. Наприклад, у Месопотамії, батьківщині пшениці, фактично єдина територія, де тепер ще можна знайти диких родичів пшениці, — це під руїнами цвинтарів та палаців. Вони виживають тому, що циві­лізація, яка не виявляє особливої пошани до природи, принаймні залишає крихітні земельні ділянки для пошанування пам'яті влас­ного минулого. Але цей захист випадковий, бо надто часто ми покла­даємося на удачу, а не на ретельне планування.

Як повідомляв Норман Майєрс, фактично увесь врожай рису у Південній та Східній Азії наприкінці 1970-х років був під загрозою хвороби, що називається вірусом затримки росту трав, який поши­рювався коричневою сараною. Загроза забезпеченню продоволь­ством сотень мільйонів людей була така серйозна, що вчені у Між­народному інституті дослідження рису на Філіппінах відчайдушно шукали серед 47 тис. сортів у генних банках по всьому світу гена, спроможного чинити опір вірусу. Врешті-решт вони знайшли його в єдиного дикого виду в індійській долині. Але ця рослина не була на священній землі, і невдовзі по тому долину затопила вода внаслідок реалізації нового гідроелектричного проекту. А що, якби такий пошук гена відбувався сьогодні?

Недавня історія рясніє випадками, що показують, наскільки серйозною стала стратегічна загроза сучасному забезпеченню про­довольством. У 1970-му році Сполучені Штати несподівано зазна­ли страшних втрат врожаїв кукурудзи, коли південна хвороба рос­лин, що уразила кукурудзяне листя, скористалася тією властивістю, яка була уніфіковано прищеплена фактично усім посіяним сортам кукурудзи з метою спростити саму генетичну маніпуляцію. У 1977 році вчені, що здійснювали пошук в Еквадорі, знайшли дикого родича авокадо, що володів опірністю до хвороби, тобто генетич­ною властивістю величезної цінності для тих, хто займався вирощу­ванням авокадо у Каліфорнії. Але добрі новини прийшли разом із поганими: цей сорт авокадо ріс лише на дванадцяти деревах на крихітному клаптику лісу, одному з останніх решток великого низо­винного лісу, що був вирубаний для задоволення потреб зростаючого еквадорського населення.

Кілька років тому, коли маоїстські партизани з угруповання «Світлий шлях» напали на Міжнародний центр картоплі в перу­анських Андах, з'явилася ще більш близька загроза. Вони підірвали динамітом будівлі, взяли у заручники робітників і вбили охоронця, тим самим загрожуючи збереженню 13 тис. зразків світової колекції картоплі. І хоча колекція вціліла, цей напад виразно свідчить про вразливість цих сховищ та системи, що від них залежить. У ще одному випадку 1991 року таки виникла потреба евакуації частини світової колекції зародкової плазми пшениці з Сирії саме перед початком Іракської війни. Того ж таки року опинилася під загрозою внаслідок громадянської війни інша колекція насіння в Ефіопії.

Короткострокова загроза — це, безперечно, не вимирання важ­ливих харчових культур, принаймні це не вимирання у загальноприй­нятому розумінні. (Вимирання — це радше процес, аніж подія.) Рос­лина чи тварина уникає вимирання за допомогою збереження гене­тичної різноманітності, потрібної для успішної адаптації до змін у довкіллі. Якщо діапазон генетичної різноманітності звужується, вразливість відповідно зростає, іноді настільки, що перетинає поріг, коли повне зникнення виду стає неминучим. У всякому разі, задовго до того, як останній представник виду, що опинився під загрозою, змиряється зі своєю долею, сам вид функціонально вимирає. Пос­тійна втрата генетичної різноманітності називається генетичною ерозією, від якої величезна кількість важливих харчових культур тепер щораз більше потерпає. Міжнародна рада генетичних ресур­сів рослин при Організації Об'єднаних Націй визнала такими, що зазнають найбільшої небезпеки, яблуко, авокадо, ячмінь, капусту, маніоку, нут, какао, кокосовий горіх, каву, баклажан, сочевицю, кукурудзу, манго, канталупу, окру, цибулю, грушу, перець, редиску, рис, сорго, соєвий біб, шпинат, гарбуз, цукровий буряк, цукрову тростину, солодку картоплю, помідор, пшеницю і ям.

Упродовж історії землеробства генетичне розмаїття було знай­дене не лише серед диких родичів харчових культур, а й серед так званих місцевих сортів (які ще називають простими культивовани­ми культурами). Це рослини, генетично споріднені з харчовими культурами глобальної системи